Клуб «Мефісто»

— А про що?

Деніел поцілував її чоло, тепло дихнув у волосся.

— Я думаю про те, що буде далі.

— Чого ти хочеш?

— Я не хочу тебе втрачати.

— І не мусиш. Тобі обирати.

— Обирати, — м’яко повторив він. — Це однаково що обирати між удихом та видихом.

Перекотився на спину, помовчав. Тоді сказав:

— Здається, я тобі розповідав, як прийшов до того, щоб стати священником.

— Ти говорив, що твоя сестра помирала. Лейкемія.

— І я уклав угоду. З Богом. Він виконав моє прохання, Софі жива. І я дотримувався своєї частини угоди.

— Тобі було лише чотирнадцять. Надто юний вік, щоб обіцяти віддати все своє життя.

— Але я пообіцяв. І можу стільки добра зробити в Його ім’я, Моро. Я був щасливий, дотримуючись свого слова.

— А тоді зустрів мене.

Деніел зітхнув.

— А тоді зустрів тебе.

— Ти маєш обрати, Деніеле.

— Або ти зникнеш з мого життя. Знаю.

— Я не хочу цього.

Він глянув на неї.

— То не зникай, Моро! Прошу тебе. Ці кілька місяців без тебе я почувався загубленим. Відчував таку провину за те, що хотів тебе. Але думати міг лише про тебе.

— Яке місце я займатиму, лишившись у твоєму житті? Ти збережеш свою церкву, а що отримаю я? — Вона пильно вдивлялася в темряву. — Насправді нічого не змінилося, еге ж?

— Змінилося все. — Він узяв її за руку. — Я тебе кохаю.

«Але не досить. Не так сильно, як ти любиш свого Бога».

І все одно вона дозволила йому знову обійняти себе. Відповіла на поцілунки. Цього разу вони кохалися не ніжно, тіла відчайдушно, люто зіштовхувалися. Не любов, а кара. Сього­дні вони одне одного використовують. Якщо вона не може мати кохання, то хай буде хіть. Дати йому щось незабутнє, щось таке, що переслідуватиме його в ті ночі, коли Бога замало. «Ось від чого ти відмовляєшся, кидаючи мене. Ось той рай, від якого ти тікаєш».

І Деніел утік, ще до світанку. Вона відчула, як він заворушився поряд з нею, тоді повільно сів на ліжку й почав одягатися. Звісно ж — недільний ранок, парафія чекає.

Він схилився, поцілував її волосся. Прошепотів:

— Мушу йти.

— Знаю.

— Я кохаю тебе, Моро. Ніколи не думав, що скажу таке жінці, а от зараз кажу.

Він ніжно торкнувся її обличчя, вона відвернулася, щоб не показувати йому свої сльози.

— Я приготую тобі кави, — запропонувала, сідаючи.

— Ні, лишайся в ліжку. Я знайду вихід.

Ще один поцілунок, і він устав. Вона чула його кроки в коридорі, звук, з яким зачинилися двері.

Отже, це нарешті сталося. Вона перетворилася на чергове кліше — Єва з яблуком, спокусниця, що заманила святенника до гріха. Цього разу змієм був не Сатана, а їхня власна самот­ність. «Ви хочете знайти диявола, містере Сансоне. То подивіться на мене. Подивіться на будь-кого з нас».

Надворі небо поволі світлішало, вітаючи холодний світанок. Мора відсунула ковдру, від теплої білизни піднявся запах їхньої пристрасті, п’янкий аромат гріха. Вона не змивала його з себе, просто вдягнула халат, капці й пішла до кухні готувати каву. Набираючи воду для кави, вона дивилась у вікно на лози клематису, вкриті кришталевим льодом, на рододендрони, що похилили пом’яте листя, і не мала потреби дивитися на термометр, щоб знати: холод сьогодні буде жорстокий. Вона уявила, як Деніелові парафіяни кутаються в пальта, виходячи з машин, і крокують до Церкви Богородиці Божественного Світла, долаючи недільний холод заради підбадьорливих слів отця Брофі. Що ж він скаже їм сьогодні? Чи зізнається, що навіть він, їхній пастир, звернув з праведного шляху?

Мора ввімкнула кавоварку й пішла до дверей по газету. Коли ступила надвір, холод ошелешив її, обпік горло й ніздрі. Вона не марнувала часу — швидко підхопила газету, яка лежала перед будинком, розвернулася й поспішила назад. Потяглася до клямки, коли раптом завмерла, не зводячи погляду з дверей. Зі слів та символів, видряпаних там.

Тоді різко розвернулася, навіжено роздивляючись вулицю. Було видно, як сонце відбивається від криги на асфальті, було чути лише тишу недільного ранку.

Повернувшись до будинку, Мора грюкнула дверима, замкнула всі замки. Тоді побігла до телефона й набрала номер Джейн Ріццолі.

23

— Ви точно вночі нічого не чули? Жодних кроків на ґанку, нічого особливого? — спитала Джейн.

Мора сиділа на канапі й тремтіла, хоч і була вбрана у светр та шерстяні штани. Вона не снідала, навіть кави собі не налила, але й зовсім не відчувала голоду. Пів години до приїзду Джейн та Фроста вона просиділа біля вікна вітальні, спостерігаючи за вулицею, прислухаючись до кожного звуку, відстежуючи кожне авто. «Убивця знає, де я живу. Він знає, що вночі відбувалось у моїй спальні».

— Док?

Мора підвела очі на Ріццолі.

— Я нічого не чула. Як прокинулася, написи були тут, у мене на дверях. Коли я вийшла забрати…

Вона здригнулася, серце загупало.

Дзвонив телефон.

Фрост підняв слухавку.

— Резиденція Айлс, говорить детектив Фрост. Перепрошую, містере Сансоне, ми наразі розбираємося тут із ситуацією, їй незручно з вами говорити. Я передам, що ви телефонували.

Джейн знову подивилася на Мору.

— Ви впевнені, що, коли вчора повернулися додому, написів на дверях не було?

— Я не бачила.

— Заходили через парадні двері?

— Так. Зазвичай заходжу через гараж, але моє авто досі на Бікон-Гілл.

— Отець Брофі провів вас до дверей?

— Джейн, було темно. Ми не побачили б написів.

«І були зосереджені одне на одному. Думали лише про те, як дістатися до спальні».

Заговорив Фрост:

— Я піду гляну надворі, може, знайду сліди.

Він вийшов у парадні двері. Хоча й тупцяв тепер просто за вікном, звук його кроків не долинав з-за подвійного скла. Вчора порушник міг проходити просто повз її спальню і вона нічого не почула б.

— Гадаєте, він учора за вами стежив від будинку О’Доннел? — запитала Джейн.

— Не знаю. Міг. Але я була на всіх трьох місцях злочину. У Лорі-Енн Такер. Біля Єви Кассовіц. Він міг побачити мене в будь-яку з цих ночей.

— І вистежити, де ви живете.

Мора охопила себе руками, намагаючись угамувати тремтіння.

— Я не помітила. Не думала, що за мною можуть стежити.

— У вас встановлено сигналізацію. Вчора ви її вмикали?

— Ні.

— Чому?

— Я… я просто забула її ввімкнути.

«Зовсім про інше думала».

Ріццолі опустилася в крісло перед нею.

— Для чого йому малювати ті символи у вас на дверях? Як гадаєте, що вони означають?

— Звідки мені знати?

— Залишене ним повідомлення — воно таке ж, як у спальні Лорі-Енн Такер. Тільки цього разу латиною він не переймався, щоб ми точно зрозуміли, що мається на увазі. «На мені гріх». — Джейн помовчала. — Чому він адресував вам саме ці слова?

Мора не відповіла.

— Думаєте, вони призначені вам?

Погляд Джейн був пильний, допитливий.

«Вона надто добре мене знає, — подумала докторка Айлс. — Бачить, що я не все кажу. Чи, може, відчула аромат хіті на моїй шкірі. Треба було прийняти душ до їхнього приїзду, треба було змити запах Деніела».

Вона різко підвелася.

— Я не можу зосередитися. Мушу випити кави.

Розвернулася й рушила до кухні. Там заходилася наливати каву по чашках, діставати вершки з холодильника. Джейн пішла за нею, та Мора намагалася на неї не дивитися. Поставила перед детективом чашку, що парувала, й розвернулася до вікна, сьорбаючи каву, якомога далі відтерміновуючи свій сором.

— Ви нічого не хочете мені сказати? — спитала Ріццолі.

— Я все вам розповіла. Прокинулася вранці й знайшла написи на дверях. Не знаю, що ще сказати.

— Коли ви вийшли з будинку О’Доннел, отець Брофі одразу ж повіз вас додому?

— Так.

— І ви не бачили автомобілів у вас на хвості?

— Ні.

— Ну, може, отець Брофі щось помітив. Подивимося, що він пригадає.

— Не треба з ним говорити, — обрубала Мора. — Тобто якби він учора щось побачив, то сказав би мені.