Клуб «Мефісто»

«І я досі за них розплачуюся».

Лілі застібнула наплічник, роззирнулася, шукаючи телефон. «Лихі очі чи не лихі, — подумала вона, — а їсти дівчині треба».

Вона стояла в коридорі, перед дверима квартири 4-G, нервово обсмикувала блузку, пригладжувала волосся. А потім спитала себе, якого дідька це має її обходити, зважаючи на те, яким нечепурою він був під час їхньої останньої зустрічі. «Господи, хай тільки в нього з рота не тхне», — подумала Лілі. З товстими й негарними ще можна мати справу — заплющити очі й не дивитися. Але якщо подих смердить…

Двері відчинилися.

— Проходь! — сказав Філіппо.

Глянувши на нього, вона відчула бажання розвернутися й утекти. Він був саме таким, як їй пам’яталося: колюча щетина на підборідді, голодні очі вже поглинають її обличчя. Навіть одягнутися пристойно не потурбувався — футболка без рукавів та мішкуваті штани. Та й навіщо йому чепуритися? Він точно знав, що привело її сюди — точно не його спортивне тіло чи блискучий розум.

Лілі ввійшла до квартири, де боролися за верховенство запахи часнику й тютюну. Окрім цього, місце було не таке й жахливе. Вона побачила диван та крісла, охайний стос газет, низький столик. Балкон виходив на інший багатоквартирний будинок. Крізь стіни було чути, як реве сусідський телевізор.

— Трохи вина, Керол? — запропонував господар.

Керол. Вона майже забула, яким іменем назвалася.

— Так, будь ласка, — відповіла. — І… ти раптом не маєш чогось поїсти?

— Поїсти? Звісно.

Філіппо всміхнувся, але хтиво витріщатися не перестав: знав, що це прелюдія перед головним. Він приніс хліб, сир і ще тарілочку маринованих грибів. Зовсім не бенкет — так, перекус. От чого вона варта. Вино було дешеве, різке й терпке, та все одно вона випила дві склянки, поки їла. З тим, що буде далі, краще бути п’яною, аніж тверезою. Чоловік сидів з іншого боку кухонного столу й дивився на неї, сьорбаючи своє вино. Скільки інших жінок приходили до цієї квартири, сиділи за цим столом, готуючись до спальні? Авжеж, жодна не прийшла з власної волі. Як і Лілі, вони, певно, потребували склянки-двох вина, перш ніж перейти до діла.

Він потягнувся до неї через стіл. Лілі завмерла, поки він розстібав верхні ґудзики її блузки, а тоді відхилився назад, шкірячись з вигляду її декольте.

Вона намагалася не зважати на нього, взяла ще хліба, тоді допила вино й налила собі ще.

Філіппо підвівся, обійшов стіл, став у неї за спиною. Розстібнув її блузку до кінця, спустив їй з плечей, тоді розстібнув бюстгальтер.

Лілі запхала до рота ще шмат сиру, прожувала, ковтнула. Мало не викашляла все назад, коли він накрив долонями її груди. Заціпеніла, стиснувши кулаки, стримуючи інстинктивне бажання розвернутися й тріснути його. Натомість дозволила йому спустити руку нижче й розстібнути її джинси. Філіппо смикнув її, вона слухняно підвелася, щоб він міг зняти з неї решту одягу. Коли нарешті Лілі стала в його кухні оголена, він відступив на крок, щоб помилуватися видовищем, очевидно збуджений. Свій одяг не потурбувався зняти — просто притулив її до кухонних меблів, розстібнув брюки й узяв її навстоячки, так завзято, що шафки грюкали дверима, а в шухлядах дзеленчали виделки й ложки.

«Швидше. Кінчай уже, чорт забирай».

Але Філіппо тільки почав. Він розвернув її, опустив навколішки і взяв так, просто на кухонних кахлях. Далі вони перемістилися до вітальні, просто до балконного вікна, наче йому хотілося, щоб усі бачили: він, Філіппо, може трахнути жінку в будь-якій позі, в будь-якій кімнаті. Лілі заплющила очі й зосередилася на звуках телевізора в сусідній квартирі. Загупала динамічна музика якогось телешоу, заговорив запальний ведучий. Вона зосередилася на цих звуках, бо не хотіла слухати, як сопе й стогне Філіппо, ляскаючи об неї всім тілом, доходячи до кінця.

Він упав просто на неї млявим мертвим вантажем, що загрожував її придушити. Лілі вислизнула з-під нього, лягла на спину, слизька від їхнього спільного поту.

За мить він уже хропів.

Вона лишила чоловіка там, на підлозі вітальні, й пішла у ванну кімнату, прийняти душ. Простояла під водою добрячих хвилин двадцять, змиваючи з себе його сліди. Тоді повернулася до вітальні, з мокрим волоссям, щоб переконатися, що він іще спить. Так і було. Лілі тихо прослизнула до спальні й почала копирсатись у шухлядах комода. Під горою шкарпеток знайшла згорток готівки — принаймні шість сотень євро. «Якщо сотні бракуватиме, не біда», — подумала вона, перераховуючи купюри. Однаково заслужила.

Вона вбралася й саме забирала наплічник, коли почула кроки за спиною.

— Вже йдеш, так швидко? — запитав Філіппо. — Невже тобі одного разу вистачить?

Лілі повільно повернулася до нього, витиснула з себе усмішку.

— Один раз з тобою, Філіппо, вартий десяти разів з іншими.

Він широко всміхнувся.

— Усі жінки так кажуть.

«То вони всі брешуть».

— Залишся. Я зготую вечерю. — Він підійшов ближче, грайливо торкнувся її волосся. — Залишся, і, може…

Лілі думала секунди дві. Непогано було б переночувати тут, але ціна зависока.

— Мушу йти, — сказала вона й відвернулася.

— Залишся, будь ласка. — Він помовчав і додав з ноткою відчаю: — Я тобі заплачу.

Лілі зупинилася, озирнулася на нього.

— У цьому річ, так? — тихо мовив Філіппо.

Його усмішка згасла, обличчя стало втомленою маскою. Не пихатий коханець, а сумний чолов’яга середнього віку, з черевом і без жінки. Раніше їй здавалося, що в нього лихі очі, тепер же вони дивилися переможено, виснажено.

— Я знаю, — зітхнув він. — Ти прийшла не через мене. Гроші потрібні.

Уперше їй було не гидко на нього дивитися. І також уперше вона вирішила бути з ним чесною.

— Так, — визнала Лілі. — Мені потрібні гроші. У мене нічого нема, а роботу в Римі знайти не виходить.

— Але ж ти американка. Можеш просто поїхати додому.

— Додому мені не можна.

— Чому?

Вона відвела очі.

— Просто не можна. Та й там нічого для мене немає.

Філіппо зважив її слова й дійшов розсудливого висновку:

— Тебе шукає поліція?

— Ні, не поліція…

— То від кого ти втікаєш?

«Я втікаю від диявола», — подумала вона. Але сказати цього не могла: ще вирішить, що вона божевільна. Тому просто відповіла:

— Від чоловіка. Я його боюся.

Певно, він подумав, що йдеться про жорстокого хлопця, й співчутливо кивнув.

— То тобі потрібні гроші. Ходи, дам трохи.

Розвернувся й рушив до спальні.

— Філіппо, зажди.

Тепер Лілі почувалася винною. Вона дістала з кишені сотню євро, взятих із шухляди зі шкарпетками. Як можна красти в чоловіка, який так відчайдушно потребує товариства?

— Пробач мені, — мовила вона. — Це твоє. Гроші мені справді потрібні, але я не повинна була їх брати.

Лілі взяла його за руку, сунула гроші, ледве наважуючись глянути йому в очі.

— Я впораюся сама.

І розвернулася йти геть.

— Керол. Це твоє справжнє ім’я?

Вона зупинилася, поклавши руку на клямку дверей.

— Ім’я, не гірше за інші.

— Ти казала, що тобі потрібна робота. Що ти вмієш?

Лілі глянула на нього.

— Я на все готова. Прибирати, обслуговувати столи. Але за готівку.

— Ти дуже добре говориш італійською.

Філіппо оглянув її, міркуючи, і нарешті мовив:

— У мене є кузина тут, у місті. Організовує екскурсії.

— Які саме екскурсії?

— До Форуму, до базиліки, — знизав плечима чоловік. — Ну, знаєш, усі ці місця, куди в Римі ходять туристи. Іноді їй потрібні гіди, які говорять англійською. Але потрібна освіта.

— Вона в мене є! Я закінчила коледж зі спеціалізацією в античності. — Від нової надії серце забилося швидше. — Узагалі багато чого знаю з історії. Про стародавній світ.

— А про Рим знаєш?

Жінка реготнула й поставила наплічник.

— Насправді знаю.

21

Мора стояла на зледенілому тротуарі й дивилася на маєток на Бікон-Гілл, у якому так заманливо світилися вікна. У передпокої мерехтіло світло в каміні, як і тієї ночі, коли вона вперше переступила цей поріг, зваблена танком по­лум’я, обіцяною чашкою кави. Сьогодні ж її привабила сюди допитливість, цікавість до чоловіка, який інтригував її і, треба визнати, водночас трохи лякав. Вона подзвонила у двері, всередині почувся дзенькіт, покотився відлунням по кімнатах, яких вона ще не бачила. Мора чекала, що відчинить дворецький, і здригнулася, коли їй відчинив сам Ентоні Сансоне.