Клуб «Мефісто»

— Я не був певен, що ви прийдете, — сказав він, пропускаючи докторку Айлс у дім.

— Я так само, — визнала вона.

— Інші приїдуть трохи пізніше. Я подумав, що добре нам спочатку поговорити удвох.

Він допоміг їй з пальтом і відчинив потайну панель, за якою була шафа. У домі цього чоловіка навіть стіни були повні сюрпризів.

— То чому ж ви зрештою вирішили прийти?

— Ви сказали, що ми маємо спільні інтереси. Хотіла дізнатися, що ви мали на увазі.

Сансоне повісив пальто й розвернувся до неї — високий, у чорному вбранні, на обличчі золоті полиски від вогню.

— Зло, — відповів він. — Ось що нас об’єднує. Ми бачили його зблизька, дивилися в його обличчя, відчували його подих. І знали, що воно так само дивиться на нас.

— Багато людей його бачили.

— Але ви пізнали дуже глибоко.

— Ви знову про мою матір.

— Джойс каже, що ніхто ще не зміг підрахувати кількість жертв Амальтеї.

— Я не стежила за цим розслідуванням, трималася подалі. Востаннє бачила Амальтею в липні й не планую знову відві­дувати її.

— Якщо ігнорувати зло, воно не зникне. Воно все одно лишатиметься, частиною життя…

— Не мого життя.

— …аж до ДНК.

— Народження — завжди певна випадковість. Ми не продовжуємо своїх батьків.

— Але на певному рівні, Моро, злочини вашої матері мусять тиснути на вас. Мусять викликати запитання.

— Чи я так само не чудовисько?

— А ви ніколи себе про це не запитуєте?

Мора зупинилася, гостро свідома того, як уважно цей чоловік на неї дивиться.

— Я зовсім не така, як моя мати. Можна сказати, я її пряма протилежність. Подивіться на кар’єру, яку я зробила, на те, ким я працюю.

— Це спокута?

— Я не маю чого спокутувати.

— Одначе ви вирішили працювати на боці жертв. І правосуддя. Не всі роблять такий вибір, і не всі обстоюють його так завзято й так якісно, як ви. Саме тому я вас і запросив сього­дні. — Він відчинив двері до сусідньої кімнати. — Саме тому я хочу дещо вам показати.

Мора пройшла за ним до обшитої дерев’яними панелями їдальні, де вже було накрито до вечері масивний стіл. Оглядаючи кришталеві келихи й тарілки з кобальтовими й золотими краями, вона завважила: накрито на п’ятьох. Тут так само був камін, у якому танцювало полум’я, однак у просторій кімнаті зі стелею під чотири метри було прохолодно, і вона зраділа, що вдягла кашеміровий светр.

— Спершу вина? — запропонував Сансоне, беручи пляшку каберне.

— Так, дякую.

Він налив, передав їй келих, але докторка Айлс на нього й не глянула: її увага була прикута до портретів на стінах. Галерея облич, чоловічих та жіночих, що дивилися крізь патину століть.

— Це ще не всі, — сказав господар. — Моя родина змогла роздобути ці портрети за багато років. Деякі — сучасні копії, деякі — лише уявлення про те, який вигляд вони могли б мати. Але серед них є кілька оригіналів. Такими вони мали бути в житті.

Він перетнув кімнату, став перед одним портретом. На ньому була молода жінка з осяйними темними очима, чорне волосся зібране на потилиці. Обличчя було овальне й бліде, у тьмяному світлі каміна шкіра здавалася напівпрозорою й такою живою, що Морі було нескладно уявити, як у цій білій шиї пульсує кров. Молода жінка сиділа в пів оберта до художника, у винного кольору сукні виблискували золоті нитки, і дивилася вона прямо й сміливо.

— Її звали Ізабелла, — мовив Сансоне. — Портрет було зроблено за місяць до її шлюбу. Довелося добряче відреставрувати, на полотні були сліди пожежі. Пощастило, що картина пережила вогонь, який зруйнував її дім.

— Вона прекрасна.

— Так. І в цьому було її нещастя.

Мора звела брови.

— Чому?

— Вона вийшла за Ніколо Контіні, венеційського дворянина. Шлюб був щасливий за всіма параметрами, аж поки… — Він помовчав. — Поки Антоніно Сансоне не зруйнував їхні життя.

Мора здивовано глянула на нього.

— Ви про того чоловіка з портрета в передпокої?

Господар кивнув.

— Мій видатний пращур. О, він виправдовував усе, що чинив, тим, що викорінював диявола. Церква схвалила все — тортури, кровопускання, спалення на вогнищі. Зокрема венеційці особ­ливо зналися на тортурах і творчо підходили до винайдення щоразу нових брутальних засобів для отримання зізнання. Хай які химерні були звинувачення, кілька годин у темниці з монсеньйором Сансоне майже будь-кого змушували визнати себе винним. Чи йшлося про практикування чарів, чи про закляття, накладені на сусідів, чи про злягання з дияволом — зізнання було єдиним способом припинити біль і отримати милостиву смерть. Яка сама собою була не така вже й милостива, позаяк більшість звинувачених було спалено живцем.

Сансоне обвів поглядом кімнату, портрети. Обличчя мертвих.

— Усі люди, яких ви тут бачите, постраждали від його рук. Чоловіки, жінки, діти — він не розрізняв. Кажуть, щодня він прокидався з ентузіазмом до справи, радісно підкріплявся ситним сніданком з хліба та м’яса. Тоді вбирався у вимащені кров’ю шати та йшов працювати — викорінювати єресь. Крики було чути навіть на вулиці, попри товсті кам’яні стіни.

Мора обводила кімнату поглядом, роздивлялась обличчя приречених, уявляла їх спотвореними болем, вкритими синцями. Чи довго вони опиралися? Чи довго трималися за надію на втечу, на шанс вижити?

— Антоніно перемагав їх усіх, — вів далі Сансоне. — Окрім однієї.

Він знову дивився на жінку з осяйними очима.

— Ізабелла вижила?

— О ні. Його уваги не пережив ніхто. Вона померла, як і інші, але так і не скорилася.

— Відмовилася зізнаватися?

— Або ж здатися. Вона мала лише знеславити чоловіка, зректися його, звинуватити в чаклунстві й, можливо, зберегти своє життя. Бо Антоніно насправді прагнув не її зізнання. Він хотів саму Ізабеллу.

«Краса була її нещастям. Ось що він мав на увазі».

— Рік і місяць, — мовив він. — Стільки вона вижила в ув’яз­ненні без опалення, без світла. І щодня до неї приходив її кат.

Сансоне глянув на Мору.

— Я бачив знаряддя тих часів. Не уявляю, що могло б бути гіршим за те пекло.

— Він так і не переміг її?

— Вона опиралася до кінця. Навіть коли забрали її новонароджене дитя. Навіть коли їй розчавлювали руки, знімали шкіру зі спини, розривали суглоби. Антоніно ретельно занотовував кожну нову жорстокість у своєму особистому щоденнику.

— І ви бачили ці щоденники?

— Так. Їх у родині передають з покоління в покоління. Тепер вони зберігаються в сховищі разом з іншими неприємними реліквіями тієї епохи.

— Жахливий спадок.

— Саме це я мав на увазі, кажучи, що ми маємо спільні інте­реси й спільні турботи. Ми обоє успадкували отруєну кров.

Погляд докторки Айлс повернувся до обличчя Ізабелли, і раптом вона усвідомила сказане ним мить тому. «Забрали її новонароджене дитя».

Вона подивилася на Сансоне.

— Ви сказали, що у в’язниці вона народила дитину.

— Так. Сина.

— І що з ним сталося?

— Його віддали під опіку місцевого монастиря, там він і виріс.

— Але ж він був сином єретички. Чому його залишили живим?

— Через те, ким був його батько.

Мора глянула на співрозмовника з ошелешеним усвідомленням.

— Антоніно Сансоне?

Той кивнув.

— Хлопчик народився через одинадцять місяців після ув’яз­нення матері.

«Дитя зґвалтування, — подумала вона. — Отже, рід Сансоне простежується до дитини приреченої жінки. І чудовиська».

Вона роззирнулася, подивилася на інші портрети.

— Я не схотіла б вішати такі портрети у своєму домі.

— Вважаєте, це химерно.

— Вони були б щоденним жахливим нагадуванням. Наче привид, який не дає забути, як вони померли.

— І ви сховали б їх до комори? Уникали б навіть погляду, так само як зараз уникаєте думок про матір?

Мора заціпеніла.

— Я не маю причин думати про неї. Вона не відіграє жодної ролі в моєму житті.

— Але ж це не так. І ви про неї думаєте, чи не так? Цього не уникнути.

— Утім, я точно не вішаю її портрета у своїй вітальні. — Вона поставила келих на стіл. — Ви практикуєте дуже чудернацьку форму вшанування предків. Виставляєте родинного ката у передпокої, мов ікону, якою пишаєтеся. А тут, у їдальні, зробили галерею його жертв. Ці обличчя дивляться на вас, як колекція трофеїв. Так зазвичай…