Клуб «Мефісто»

Я не забув. Хіба можна? З самого дитинства вона розповідала мені оповіді наших предків, про яких Манетон із Себенніта[8] писав в епоху Птолемея Другого: «Вони підпалюють наші міста. Змушують наших людей страждати. Вони ведуть війни, прагнучи винищити цю расу».

У моїх жилах тече священна кров мисливців.

Деяких таємниць не знав навіть мій неуважний і забудькуватий батько. Між моїми батьками існував здебільшого практичний зв’язок. Але наш зв’язок з матір’ю простягається крізь час, крізь континенти, аж у мої сни. Вона мною незадоволена.

Тож сьогодні я веду козу до лісу.

Вона йде охоче, бо ніколи не бачила жорстокості від людей. Місяць такий яскравий, що дорогу видно й без ліхтарика. Чую за спиною спантеличене мекання інших кіз, яких я випустив зі стайні, але за мною вони не йдуть. Їхні голоси стають тихіші, я заглиблююся в ліс і тепер чую лише звук власних кроків та шурхіт копит кози.

Зайшовши досить далеко, я прив’язую її до дерева. Тварина відчуває, що на неї чекає, тривожно мекає, поки я роздягаюся догола. Стаю навколішки в мох. Ніч прохолодна, але тремчу я, бо наперед смакую те, що буде. Піднімаю ніж, і ритуальні слова злітають із вуст з тією ж легкістю, що й раніше, — молитва повелителю нашому Сетові, богові моїх пращурів. Богові смерті й руйнування. Протягом незліченних тисячоліть він скеровував наші руки, вів нас із Леванту до земель фінікійських та римських, до всіх куточків землі. Ми всюди.

Кров бризкає гарячим фонтаном.

Коли все скінчено, я йду, оголений, але взутий, до озера. Під сяйвом місяця заходжу у воду, змиваю козячу кров. Виринаю, очищений і піднесений. Тільки вдягнувшись знову, я відчуваю, як нарешті сповільнюється серцебиття й мої плечі важкою рукою огортає виснаженість. Я міг би заснути там, на траві, та не наважуюся лягти, бо втомився так, що не прокинуся до світанку.

Плентаюся назад, до будинку. Дійшовши до вершини пагорба, бачу її. Лілі стоїть на краю галявини — стрункий силует, волосся сяє під місяцем. Вона дивиться на мене.

— Де ти був?

— Ходив поплавати.

— У темряві?

— Це найкращий час. — Я повільно підходжу до неї. Вона стоїть нерухомо, навіть коли я наближаюся так, щоб торкнутись її. — Вода тепла, ніхто не побачить, якщо плаваєш голим.

Рука в мене холодна від купання, і Лілі тремтить, коли я торкаюсь її щоки. Від страху чи від захвату? Я не знаю. Знаю лише, що вона стежила за мною ці тижні, так само як і я за нею, і між нами щось відбувається. Кажуть, що безодня кличе безодню. Щось у ній, якась темрява, чує мій поклик і збуджується до життя.

Я стаю ще ближче. Хоча вона старша за мене, я вищий, і коли нахиляюся, моя рука легко обіймає її за талію. Наші стегна притискаються.

Від ляпаса я відсахуюся.

— Ніколи більше мене не торкайся, — каже Лілі. Розвертається та йде до будинку.

Обличчя пече. Я затримуюся в темряві, чекаю, доки зі щоки спаде слід її удару. Вона й гадки не має, хто я такий, кого вона щойно принизила. І не здогадується про наслідки.

Тієї ночі я не сплю.

Натомість лежу в ліжку, перебираючи всі материні настанови про терпіння й вичікування. Вона казала: «Найприємніша винагорода — та, якої ти мусиш чекати». Коли на ранок сходить сонце, я досі в ліжку, обмірковую материні слова. І думаю про принизливого ляпаса. Про те, як Лілі з подругами демонстрували мені свою неповагу.

Тітка Емі внизу готує сніданок. Я відчуваю аромати кави й бекону, що смажиться на сковорідці. І чую, як вона гукає:

— Пітере? Ти бачив мій обвалювальний ніж?

20

Як завжди в спекотний літній день, площа Іспанії являла собою море спітнілих туристів. Вони вешталися пліч-о-пліч, із ший звисали дорогі камери, червоні обличчя ховалися від сонця під обвислими капелюхами й бейсболками. Зі своєї позиції нагорі Іспанських сходів Лілі спостерігала за рухом натовпу, дивилась, як люди закручуються виром навколо яток торговців, як перетинаються течії туристичних груп. Остерігаючись кишенькових злодіїв, вона почала спускатися вниз, відмахуючись від неуникних продавців дрібниць, які кружляли навколо. Наче мухи. Помітила, як кілька чоловіків зиркали на неї, але цікавість ця була швидкоплинна. Погляд, хтива думка, й увага звертається до наступної жінки поблизу. Лілі й думати про них забула, спускаючись до площі повз пару, яка обіймалася на сходах, повз студента, який схилився над книжкою. Вона влилась у натовп. Серед людей їй було безпечно, юрба зберігала її анонімність і захищала її. Авжеж, то була хіба що ілюзія, і жодне місце не несло справжньої безпеки. Переходячи площу, протискуючись повз туристів з камерами та дітлахів з морозивом, Лілі розуміла, що її надто легко помітити. Натовп ховав і здобич, і хижаків.

Вона дісталася дальнього краю площі, пройшла повз крамницю дизайнерського взуття та сумочок, яких ніколи в житті не змогла б собі дозволити. За крамницею був банк з банкоматом, біля якого чекали троє. Вона приєдналася до них. Коли підійшла її черга, Лілі вже добре роздивилась усіх, хто був поблизу, і потенційних злодіїв не помітила. Отже, можна було зняти велику суму. Жінка провела в Римі вже чотири тижні, а роботи ще не знайшла, попри те що вільно говорила італійською, — жодна кав’ярня, жодна сувенірна крамничка не мали для неї місця, і в гаманці лишилися п’ять євро.

Вона вставила карту в банкомат, дала запит на три сотні євро, зачекала, доки з’явиться готівка. Але карта вийшла назад разом із чеком. Без готівки. Лілі подивилася на чек, всередині похололо. Вона не потребувала перекладу, щоб зрозуміти написане.

«Бракує коштів».

«Гаразд, — подумала вона. — Може, це забагато для одного разу. Спокійно». Знову встромила карту, ввела код, дала запит на двісті євро.

«Бракує коштів».

Жінка за нею в черзі вже махала їй, вимагаючи прискоритися. Лілі втретє вставила картку. Сто євро.

«Бракує коштів».

— Ви там скоро закінчите? Скажімо, сьогодні? — спитала нетерпляча жінка.

Лілі розвернулася до неї. Одного погляду, повного люті, вистачило, щоб жінка стривожено відступила. Лілі проштовхалася повз неї й рушила назад на площу, наосліп — наразі їй було байдуже, хто за нею спостерігає, хто її вистежує. Біля Іспанських сходів вона відчула, як заслабли ноги. Опустилася на сходинку, охопила голову руками.

Грошей не було. Вона знала, що їх на рахунку щораз меншає, що зрештою він спорожніє, однак думала, що коштів вистачить принаймні на наступний місяць. Готівки мала хіба що на двічі поїсти, і все. Не буде готелю, не буде постілі. Але чого вже, ці сходи доволі зручні, і краєвид неповторний. Коли зголодніє, завжди можна покопирсатись у смітті, пошукати недоїдків, залишених туристами.

«Кого я обманюю? Треба дістати грошей».

Вона підвела голову, роззирнулася й побачила купу одинаків. «Привіт, хлопці, ніхто не хоче заплатити за день з палкою ціпою у відчаї?» Тоді помітила трьох поліціянтів, які обходили площу по периметру, й вирішила, що це місце не годиться для пошуку кандидатів. Арешт може стати не просто незручністю — він може виявитися фатальним.

Лілі розстібнула наплічник, почала копирсатися в ньому, мов у лихоманці. Може, знайдеться згорток готівки, про яку вона забула, чи кілька монет на дні. Навряд чи. Наче вона не відстежувала кожен пенні. М’ятні цукерки, кулькова ручка… грошей не було.

Утім, вона знайшла візитівку, на якій було надруковано ім’я: ФІЛІППО КАВАЛЛІ. Одразу ж згадалося його обличчя. Водій із хтивим поглядом. Він тоді сказав: «Якщо тобі треба десь зупинитися, я маю квартиру в місті».

«Ну що ж, знаєш, мені таки нема де зупинитися».

Вона сиділа на сходах, бездумно крутила візитівку між пальців, аж поки та не стала зовсім пожмакана. Думала про Філіппо Каваллі та його лихі очі й неголене лице. Може, буде не так уже й погано. Їй доводилося робити й гірші речі. Значно гірші.

8

Манетон із Себенніта — давньоєгипетський історик і жрець, який жив у кінці IV — першій пол. III ст. до н.е.