Клуб «Мефісто»

Підйом поновився.

— Вона з класу гастроподів, — сказав зоолог і зробив крок. — Підклас ценогастроподів. — Ще один крок, ще одна деталь. — Надродина букінацея.

— Перепрошую, що все це означає?

— Що ваша мушля передусім гастропод, що перекладається як «черевоногий». Той же клас, до якого належать равлики чи блюдечка. Одностулкові, з м’язистою ногою.

— Це так мушля називається?

— Ні, це філогенетичний клас. У світі налічується принаймні п’ятдесят тисяч різновидів гастроподів, і не всі вони мешкають в океані. Наприклад, звичайний наземний слимак теж гастропод, хоч і не має мушлі.

Вони нарешті піднялися сходами, і тепер фон Шиллер вів Ріццолі ще одним коридором, повним вітрин з мовчазним звіринцем, мешканці якого несхвально дивилися на неї скляними очима.

Відчуття чужих поглядів було таким гострим, що Джейн зупинилася й озирнулася в порожню галерею, де зберігалися, вітрина за вітриною, експонати.

«Тут немає нікого, крім нас, убитих тварин».

Вона розвернулася до фон Шиллера.

Він зник.

На мить Джейн опинилася сама в коридорі, де було чути лише гупання її власного серця, і на неї вороже дивилися численні істоти, полонені за склом.

— Докторе фон Шиллере? — гукнула вона, і голос покотився відлунням по залах.

Його голова вигулькнула з-за вітрини.

— То що, ви йдете? Мій кабінет ось тут.

Це місце важко було назвати кабінетом. Двері з табличкою «ДОКТОР ГЕНРІ ФОН ШИЛЛЕР, ЗАСЛУЖЕНИЙ ПРОФЕСОР» вели до кутка без вікна, заледве більшого за комору для віників. Всередині вмістився стіл з двома стільцями й ще дрібниці. Фон Шиллер клацнув вимикачем, примружився від різкого флуоресцентного світла.

— То подивимося, — мовив він і завзято схопив пакет, який Джейн йому простягнула. — Кажете, вона була на місці злочину?

Ріццолі завагалася, тоді відповіла ствердно. Не наголошуючи на тому, що мушлю запхали в горло мертвій жінці.

— Чому ви думаєте, що це щось важливе?

— Сподіваюся, це ви мені скажете.

— Можна дістати?

— Якщо потрібно.

Він розкрив пакет, покрученими артритом пальцями дістав мушлю.

— О так, — промуркотів, втискаючись за стіл, на рипливий стілець. Увімкнув настільну лампу, дістав збільшувальне скло й лінійку. — Я так і думав. Дивіться, довжина двадцять один міліметр. Не дуже гарний зразок, борозни не дуже красиві, і кілька сколів, бачите? Можливо, стара мушля, яка валялась у коробці в якогось колекціонера.

Він підвів на неї блакитні очі, водянисті за склом окулярів.

— Pisania maculosa.

— Це так вона називається?

— Так.

— Ви переконані?

Фон Шиллер з гуркотом поклав лупу й підвівся.

— Не вірите мені? — відрубав. — То ходімо.

— Я не кажу, що не вірю…

— Саме це ви й кажете.

Старий почовгав геть із кабінету зі швидкістю, якої Ріццолі від нього не сподівалася. Роздратований, він поспішав захистити себе й човгав через зали, ведучи Джейн у похмурий лабіринт вітрин з експонатами, повз численні мертві очі, до ряду шаф у найдальшому кутку будівлі. Тут, вочевидь, була не найпопулярніша секція музею. Друковані таблички пожовтіли від старості, скло вітрин тьмяніло від пороху. Фон Шиллер прослизнув у вузький коридор між вітринами, витягнув шухляду, дістав коробку.

— Ось, — сказав він, відчиняючи її, дістав жменю мушель і по одній виклав на скло. — Pisania maculosa. Ось іще одна, і ще. А це — ваша.

Він подивився на неї з обуренням ображеного науковця.

— То що?

Джейн подивилася на мушлі — вони всі мали однакові граційні вигини, однакові спіралеваті борозни.

— Вони справді схожі.

— Авжеж схожі! Це один вид! Я знаю, про що говорю, детективе. Це моя галузь.

«І до чого ж корисна галузь», — подумала Джейн, дістаючи записник.

— Ще раз, яка повна назва?

— Дайте сюди.

Фон Шиллер вихопив записник у неї з рук, і Ріццолі залишилося тільки дивитися, як він, сварячись собі під ніс, записує назву. Не дуже приємний старигань. Не дивно, що його ховають у коморі.

Він повернув їй записник.

— Ось. Записано правильно.

— То що це означає?

— Це назва.

— Ні, я маю на увазі — про що говорить ця конкретна мушля?

— А вона мусить про щось говорити? Ви — Homo sapiens sapiens, вона — Pisania maculosa. Так уже склалося.

— Вона рідкісна?

— Аж ніяк. Їх легко купити в Інтернеті, продавців чимало.

Тобто мушля ніяк не допоможе вистежити вбивцю. Ріццолі зітхнула й сховала записник.

— Вони поширені в Середземномор’ї, — додав старий.

Джейн підвела очі.

— В Середземномор’ї?

— І ще на Азорських островах.

— Перепрошую, я не дуже знаю, де ті Азорські острови.

Він глянув на неї кисло, з недовірою. Тоді махнув, запрошуючи підійти до однієї з шаф, де були виставлені десятки мушель разом з вицвілою мапою Середземномор’я.

— Ось, — тицьнув пальцем. — Ось ці острови, західніше Іспанії. Pisania maculosa водиться в цій області, від Азорських островів до Середземноморського басейну.

— І ніде більше? В Америці немає?

— Я щойно вказав ареал поширення. Ті мушлі, які я вам показував, усі зібрані в Італії.

Джейн трохи помовчала, не зводячи очей із шафи. Не могла пригадати, коли востаннє дивилася на мапу Середземно­мор’я. Зрештою, її світом був Бостон, навіть перетнути межі штату — все одно що поїхати за кордон. То чому мушля? Чому саме ця мушля?

Тоді вона перевела погляд на східний край басейну. Острів Кіпр.

Червона вохра. Мушлі. Що вбивця намагається нам сказати?

— О, — мовив фон Шиллер. — Я не знав, що тут іще хтось є.

Джейн не чула кроків, підлога не рипіла. Вона розвернулася й побачила, що за нею височіє юнак. Судячи із зім’ятої сорочки та синіх джинсів, студент магістратури. Він мав вигляд природженого науковця — окуляри в товстій чорній оправі, бліде обличчя — і був такий тихий, що Джейн засумнівалася, чи вміє він говорити.

І він заговорив, затинаючись так, що це було боляче чути.

— П-п-професоре фон Шиллере. Ч-ч-час зач-ч-чинятися.

— Ми саме закінчували, Малкольме. Хотів показати детективу Ріццолі зразки Pisania. — Фон Шиллер повернув мушлі в коробку. — Я замкну.

— А-а-але це м-моя…

— Знаю, знаю. Мені вже не довіряють навіть одного дурного ключа, все через мій вік. Слухай, мені однаково треба перебрати папери в себе. Може, проведеш детектива? Обіцяю, я все замкну, як буду йти.

Юнак завагався, наче підбираючи слова для протесту, а тоді зітхнув і кивнув.

Джейн знову поклала пакет з мушлею до кишені.

— Дякую за допомогу, докторе фон Шиллере, — сказала вона. Та старигань уже човгав геть, несучи коробку мушель до шухляди.

Юнак мовчки повів жінку похмурими виставковими залами, повз полонених за склом тварин, і дерев’яна підлога майже не рипіла під його кросівками. «Не в такому місці має проводити недільний вечір хлопчина, — подумала вона. — Що за товариство з викопних решток та проколотих метеликів».

Вийшовши надвір у ранній вечір, Джейн рушила до стоянки, хрумтячи підошвами по снігу з піском. На півдорозі сповільнилася й зупинилася. Роззирнулася, оглядаючи темні будівлі, острівці світла під ліхтарями. Ніщо не ворушилося, нікого не було.

Чи в ніч своєї смерті Єва Кассовіц бачила наближення вбивці?

Ріццолі пішла швидше, стискаючи ключі в руці, до свого автомобіля, який лишився на стоянці сам. Тільки прослизнувши всередину й замкнувши двері, змогла розслабитися. «Ця справа мене до сказу доведе, — подумала вона. — Навіть через стоянку пройти не можу без відчуття того, що в мене за спиною диявол.

І він наближається».

19

1 СЕРПНЯ. Фаза Місяця: повня.

Уночі мати говорила зі мною у сні. Сварилася. Казала, що я недисциплінований. «Я навчила тебе всіх прадавніх ритуалів, і заради чого? — питала вона. — Щоб ти їх ігнорував? Не забувай, хто ти такий. Ти обраний».