Клуб «Мефісто»

Випроставшись, судмедекспертка глянула на Йошиму.

— Можете показати знімки черепа? Подивимося, що в нас там.

Її помічник зняв рентгени торса й почав вішати новий набір, який вона ще не оглядала. Тепер з негатоскопа сяяли знімки голови. Мора зосередилася на кісткових пластинках одразу під раною на шкірі, шукаючи в обрисах черепа красномовної тріщини чи заглибини, яких не вдалося намацати, але нічого не побачила. Навіть без тріщини удару мусило вистачити на оглушення жертви, щоб знерухомити її на час, потрібний для того, щоб розстібнути їй пальто й підняти светра.

Встромити лезо їй у серце.

Спочатку Мора зосередилася на черепі. Тоді перейшла до бічного знімка й перевела увагу на шию, зупинившись поглядом на під’язиковій кістці. За нею на знімку була конусувата темна пляма, не схожа ні на що, бачене раніше. Насупившись, Мора підійшла ближче до негатоскопа і вдивилася в аномалію. Фронтально її було майже не видно за щільними шийними хребцями. А на бічному знімку пляма проглядалася ясно, і частиною структури скелета вона не була.

— Що це в біса таке? — пробуркотіла докторка Айлс.

Ріццолі підійшла до неї.

— На що дивитеся?

— Ось ця штука. Це не кістка, не нормальна частина шиї.

— Може, щось у неї в горлі?

Мора розвернулася до столу й сказала Йошимі:

— Можете принести ларингоскоп?

Ставши біля голови жертви, вона підняла її підборіддя. Вперше Мора використала ларингоскоп на четвертому курсі, коли намагалася вставити ендотрахеальну трубку в горло чоловіка, який перестав дихати. Навколо було божевілля, у пацієнта зупинилося серце. Резидент-куратор дозволив Морі лише одну спробу. «Маєш десять секунд, — сказав він, — якщо не вийде, я зроблю». Вона вставила ларингоскоп, вдивилась у горло, шукаючи голосові зв’язки, але бачила лише язик та слизову оболонку. Минали секунди, медсестра ритмічно натискала на груди пацієнта, реанімаційна бригада дивилася на Мору, а вона боролася з інструментом, знаючи, що з кожною секундою без кисню помиратиме дедалі більше мозкових клітин пацієнта. Нарешті резидент забрав у неї інструмент і відштовхнув, щоб зробити все самому. Це була принизлива демонстрація її некомпетентності.

Мертві такого втручання не потребують. Коли вона тепер опускала ларингоскоп у горло, не верещав серцевий монітор, на неї не дивилася команда, жодне життя не висіло на волосині. Єва Кассовіц була терпляча, поки Мора відсувала її язик, щоб не заважав. Тоді докторка нахилилася, зазирнула в горло. Шия була довга й тонка, і Мора з першого разу помітила голосові зв’язки — блідо-рожеві смужки обабіч дихальних шляхів. Між ними застрягнув, виблискуючи, предмет.

— Щипці, — сказала Мора, простягаючи руку. Йошима поклав інструмент їй на долоню.

— Бачите його? — запитала Джейн.

— Так.

Судмедекспертка підчепила предмет, обережно витягла з горла. Опустила його на тацю для зразків, він дзенькнув проти неіржавної сталі.

— Це те, що я думаю? — мовила детектив.

Мора перевернула предмет, що виблискував перламутром під яскравим світлом.

Мушля.

18

Пообіднє світло перейшло в сірі сутінки, коли Джейн під’їхала до кампусу Гарвардського університету й припаркувалася за Конант-Голлом. Стоянка була майже порожня. Вийшовши під різкий вітер, Ріццолі подивилася на старі цегляні будівлі, порожні з вигляду, на тонкі пасма снігу, що кружляли примороженим тротуаром, й усвідомила, що, коли закінчить своє завдання, вже стемніє.

Єва Кассовіц так само була копом. Утім, вона не очікувала, що смерть чигатиме в темряві.

Джейн застібнула комір пальта й рушила до приміщень університетського музею. За кілька днів, коли студенти повернуться із зимових канікул, кампус знову оживе. Але цього холодного дня Джейн була тут сама, крокувала, примружившись від кусючого вітру. Вона дійшла до бічного входу в музей і зрозуміла, що там зачинено. І не дивно: була неділя. Обійшла до парадних дверей розчищеною стежкою між кучугур брудного снігу. На вході з Оксфорд-стріт зупинилася, подивилася на масивну цегляну будівлю. Над дверима був напис: «Музей компаративної зоології».

Піднявшись гранітними сходами, детектив потрапила до приміщення та до іншої епохи. Під ногами рипіла дерев’яна підлога. Відчувався запах пилу багатьох десятиліть та жар старих радіаторів, попід стінами ряд за рядом стояли дерев’яні шафи-вітрини.

Але людей не було. Передпокій був порожній.

Джейн заглибилася в музей, проминаючи засклені вітрини зі зразками, й зупинилася подивитися на колекцію комах на булавках: велетенських чорних жуків з клішнями, здатними прокусити ніжну шкіру, й крилатих тарганів з блискучими щитками. Здригнувшись, вона пішла далі, повз подібних до коштовностей яскравих метеликів, повз шафу з пташиними яйцями, яким ніколи не вилупитися, і зябликами, які вже ніколи не заспівають.

Рипіння підлоги підказало, що вона тут не сама.

Ріццолі розвернулася, вдивилась у вузький прохід між двома високими шафами. Блякле зимове світло з вікна світило в спину зігнутому чоловікові, який човгав до неї, мов безликий силует. Тільки коли він наблизився, нарешті покинувши свій запилений сховок, вона нарешті побачила зморшкувате обличчя, окуляри в дротяній оправі. Спотворені товстими лінзами блакитні очі дивилися пильно.

— То ви та жінка з поліції, чи не так? — запитав він.

— Доктор фон Шиллер? Я детектив Ріццолі.

— Так і знав, що це ви. Так пізно сюди ніхто не заходить. Двері зазвичай о цій порі вже замкнені, тож вважайте, що у вас тут особиста екскурсія.

Він підморгнув їй, наче це особливе ставлення мало лишитися таємницею між ними. Рідкісна нагода без черг помилуватися мертвими жуками й опудалами птахів.

— То що, ви її принесли? — запитав науковець.

— Вона тут.

Джейн дістала з кишені прозорий пакет на застібці, й очі старого засяяли від одного погляду на його вміст.

— То ходімо! Піднімімося до мого кабінету, там я зможу все добре роздивитися, зі збільшенням. Очі в мене вже не ті. Ненавиджу ті флуоресцентні лампи, але для таких штук вони мені потрібні.

Ріццолі пішла слідом за ним до сходів, підлаштовуючись під болісно повільний крок. «Він іще може викладати? Здається, що він уже застарий навіть для того, щоби просто піднятися сходами». Але саме фон Шиллера їй рекомендували, коли вона зателефонувала на кафедру компаративної зоології, і блиск в його очах від того, що саме вона принесла, був безпомилковим сяйвом захвату. Він не міг дочекатися, коли ж можна буде загарбати мушлю.

— Ви багато знаєте про мушлі, детективе? — спитав фон Шиллер, повільно піднімаючись і чіпляючись вузлуватою рукою за різьблені перила.

— Тільки те, що можна дізнатися, поїдаючи молюсків.

— Тобто ви їх ніколи не збирали? — Він озирнувся на неї. — Знаєте, Роберт Луїс Стівенсон якось сказав: «Можливо, мати смак до колекціонування мушель — ліпша доля, ніж народитися мільйонером».

— Невже?

«Я краще була б мільйонеркою».

— У мене ця пристрасть з дитинства. Батьки щороку возили нас на Амальфітанське узбережжя. У моїй кімнаті було стільки коробок з мушлями, що й розвернутися ніде було. Знаєте, вони досі всі в мене. Зокрема прекрасний зразок Epitonium celesti. Вельми рідкісний. Я купив його, коли мені було дванадцять, і заплатив чимало. Але я завжди думав, що витрачати гроші на мушлі — все одно що інвестувати в найвитонченіше мистецтво матінки-природи.

— Ви подивилися знімки, які я надіслала вам електронною поштою?

— О, так. Переслав їх Стефано Руфіні, моєму старому товаришеві. Він консультант у компанії «Медшеллз», яка збирає зразки з усього світу й продає заможним колекціонерам. Ми з ним згодні щодо ймовірного походження вашої мушлі.

— То що це за мушля?

Фон Шиллер глянув на неї з усмішкою.

— Гадаєте, я дам вам остаточну відповідь, не оглянувши її?

— Здається, ви вже знаєте.

— Звузив кількість варіантів — це все, що я наразі можу сказати.