Двійник

— І він її не відпустив.

— Доктор Кассель не схожий на того, від кого можна просто так піти. Одного вечора вона опинилася в швидкій Ньютона із синцем під оком. Далі стало страшніше. Переслідування. Смертельні погрози. Навіть мертва канарка в поштовій скриньці.

— Господи.

— Так, от вам справжнє кохання. Іноді єдиний спосіб змусити чоловіка не робити вам боляче — застрелити його. Або сховатися. Може, вона досі була б жива, аби обрала перший варіант.

— Він її знайшов.

— Нам тільки потрібно це довести.

— Зможете?

— Ми ще не мали змоги поговорити з доктором Касселем. Він дуже зручно поїхав з Бостона вранці після стрілянини. Увесь минулий тиждень подорожував у справах, і вдома його чекають не раніше, ніж завтра.

Ріццолі піднесла свою склянку до вуст, і від цокання кубиків льоду Мора здригнулася. Детектив поставила склянку на стіл. Вона мовчала, нібито намагалася виграти час, але для чого?

— Вам треба ще дещо знати про Анну Леоні. — Ріццолі вказала на теку на столі. — Я принесла це вам.

Мора відкрила теку й відчула шок, побачивши знайоме обличчя — чорнява дівчинка із серйозним поглядом стояла в обіймах старшої пари: вони наче намагалися її захистити.

— Це могла б бути я, — м’яко мовила вона.

— Анна носила знімок у гаманці. Ми думаємо, що їй тут років десять, і на фото вона з батьками, Рут та Вільямом Леоні. Обоє вже померли.

— Це її батьки?

— Так.

— Але… вони такі старі.

— Так і було. Матері, Рут, було шістдесят два, коли цей знімок було зроблено. — Ріццолі помовчала. — Анна була єдиною дитиною.

«Єдина дитина. Старші батьки. Я знаю, до чого все це, — подумала Мора. — І я боюся того, що вона мені зараз скаже. Вона насправді для цього прийшла. Справа не в Анні Леоні та її жорстокому коханцеві, усе значно страшніше».

Вона підняла очі на Ріццолі:

— Її вдочерили?

Детектив кивнула.

— Місіс Леоні було п’ятдесят два, коли народилася Анна.

— Для більшості агенцій це забагато.

— Тому, ймовірно, удочеріння було приватним, через юриста.

Мора подумала про своїх батьків, тепер теж уже мертвих. Вони теж були немолоді — за сорок.

— Що вам відомо про ваше вдочеріння, док?

Мора глибоко вдихнула.

— Коли батько помер, я знайшла папери. Усе було зроблено через юриста тут, у Бостоні. Я телефонувала йому кілька років тому, чи не скаже він мені імені моєї рідної матері.

— І як?

— Сказав, що записи запечатано. Відмовився видати будь-яку інформацію.

— І ви не наполягали?

— Ні.

— Юриста звали Теренс Ван Ґейтс?

Мора заклякла. Відповідати не було потреби, вона знала, що Ріццолі бачить відповідь у її приголомшених очах.

— Звідки ви дізналися? — спитала вона.

— За два дні до смерті Анна зареєструвалася в готелі «Тремонт» у Бостоні. Зі свого номера зробила два дзвінки. Один — до детектива Балларда, якого тоді не було в місті. Другий — до офісу Ван Ґейтса. Ми не знаємо, чому вона хотіла з ним зв’язатися, він ще не передзвонив.

«Тепер буде одкровення, — подумала Мора. — Справжня причина того, чому вона сидить зараз у мене на кухні».

— Ми знаємо, що Анну Леоні вдочерили. У вас однакова група крові та дата народження. І саме перед смертю вона говорила з Ван Ґейтсом — тим юристом, який займався вашим удочерінням. Дивовижні збіги.

— Давно ви все це знаєте?

— Кілька днів.

— І не сказали мені? Приховали.

— Не хотіла вас засмучувати без нагальної потреби.

— Що ж, я справді засмучена — тим, що ви так довго чекали.

— Я мала зачекати, бо мусила дізнатися ще дещо. — Ріццолі глибоко вдихнула. — Сьогодні по обіді я говорила з Волтом ДеҐрутом із лабораторії ДНК. Трохи раніше я попросила його прискорити виконання аналізу за вашим запитом. Сьогодні він показав мені отримані авторадіограми. Він досліджував два окремі профілі. Один — Анни Леоні, інший — ваш.

Мора заціпеніла, готуючись до удару, який неодмінно мав іти слідом.

— Вони збігаються, — сказала Ріццолі. — Ці два генетичні профілі — ідентичні.

7

На стіні кухні цокав годинник. У склянках на столі поволі танули кубики льоду. Час ішов, та Мора почувалася застиглою в цій миті, і слова Ріццолі нескінченно повторювалися в її голові.

— Вибачте, — сказала детектив. — Не знала, як ще вам про це сказати. Але мені здалося, ви маєте право знати, що у вас є…

Вона замовкла.

«Була. У мене була сестра. А я навіть і не знала про її існування».

Ріццолі потягнулася через стіл, узяла Мору за руку. То було на неї не схоже; детектив не з тих жінок, які схильні втішати чи пропонувати свої обійми. Але от вона тримає її руку й дивиться так, наче чекає, що Мора от-от розвалиться.

— Розкажіть мені про неї, — м’яко мовила Мора. — Розкажіть, якою вона була.

— Про це краще поговорити з детективом Баллардом.

— З ким?

— Рік Баллард. Він із Ньютона, був приписаний до її справи після нападу доктора Касселя. Гадаю, вони були близько знайомі.

— Що він про неї розповідав?

— Вона виросла в Конкорді. У двадцять п’ять років вийшла заміж, але це тривало недовго. Розлучилися полюбовно, дітей не мали.

— Колишній чоловік поза підозрою?

— Так. Він відтоді знову одружився, живе в Лондоні.

«Розлучена, як і я. Цікаво, чи є ген, який зумовлює невдалі шлюби?»

— Як я казала, вона працювала в компанії Чарлза Касселя «Касл Фармасьютиклз», у відділі досліджень.

— Науковиця.

— Так.

«Знову ж, як і я, — подумала Мора, вдивляючись у сестрине обличчя на знімку. — Тож зрозуміло, що вона цінувала логіку й розсудливість, як і я. Науковцями керує інтелект, їх утішають факти. Ми з нею порозумілися б».

— Це важко сприйняти, я знаю, — сказала Ріццолі. — Намагаюся уявити себе на вашому місці і справді не можу. Це наче відкрити паралельний всесвіт, де живе інша версія тебе. Дізнатися, що вона весь час була тут, жила в тому ж місті. Якби тільки…

Вона знову замовкла.

«Чи є фраза, більш марна за «якби тільки»?»

— Вибачте, — сказала детектив.

Мора глибоко вдихнула й випросталася, показуючи, що не має потреби в тому, щоб її тримали за руку. Що вона здатна з цим упоратися. Вона закрила теку й підштовхнула її назад до Ріццолі.

— Дякую, Джейн.

— Ні, лишіть собі. Це ваш примірник.

Обидві жінки підвелися. Ріццолі дістала з кишені візитівку, поклала на стіл.

— Це теж може знадобитися. Він сказав, що можете звертатися до нього з будь-якими запитаннями.

Мора подивилася на картку. «РІЧАРД Д. БАЛЛАРД, ДЕТЕКТИВ. ДЕПАРТАМЕНТ ПОЛІЦІЇ НЬЮТОНА».

— Це з ним вам варто поговорити, — сказала Ріццолі.

Разом вони пішли до вхідних дверей. Мора опанувала емоції, вдаючи привітну господиню: простояла на ґанку достатньо довго, щоб помахати рукою на прощання, тоді замкнула двері й пішла до вітальні. Постояла там, дослухаючись до того, як від’їжджає авто Ріццолі, лишаючи по собі тільки тишу передмістя. «Зовсім сама, — подумала вона. — Я знову сама-самісінька».

У вітальні жінка дістала старий фотоальбом. Роками вона не розгортала його — відколи помер батько і вона прибирала в його будинку за кілька тижнів після похорону. Альбом Мора знайшла на столику біля ліжка й уявила, як він сидів у ліжку в останній вечір життя, сам-один у великому будинку, і переглядав знімки своєї молодої родини. Останнім, що він мав побачити, перш ніж вимкнути світло, мали бути щасливі обличчя.

Вона розгорнула альбом і сама вдивилася в них. Сторінки були крихкі, деяким знімкам уже майже сорок років. Затрималася на першій же фотографії матері, яка аж світилася перед камерою, тримаючи в руках темнокосе немовля. За ними виднівся дім із вікторіанським оздобленням та еркерними вікнами, якого Мора не пам’ятала. Під світлиною охайним почерком Джинні, її матері, було написано «Привезли Мору додому».

Не було жодного фото з лікарні, жодного знімка вагітної матері. Тільки цей раптовий і різкий образ залитої сонцем Джинні, яка усміхається, тримаючи в руках своє несподіване немовля. Мора подумала про інше темнокосе дитя в руках іншої матері. Можливо, того ж дня гордий батько в іншому місті теж фотографував свою маленьку дочку. Дівчинку на ім’я Анна.