Двійник

Вона гортала сторінки. Дивилася на своє зростання: від ледве здатного ходити маляти до вихованки дитячого садочка. Ось вона на новенькому велосипеді і батькова рука притримує її. Ось її перший виступ за піаніно — темне волосся підв’язане зеленою стрічкою, руки на клавішах.

Остання сторінка. Різдво. Морі років сім, з обох боків поряд із нею стоять мати й батько, руки переплетені в любовних обіймах. За їхніми спинами мерехтить дощиком прикрашена ялинка. Всі усміхаються. Мора подумала: «Ідеальна мить. Але вони не можуть тривати вічно, приходять і йдуть, і їх уже не повернеш; можна тільки створювати нові».

Альбом закінчився. Звісно ж, були ще й інші — принаймні чотири томи історії Мори, кожна подія увічнена й каталогізована батьками. Але саме цей альбом батько вирішив тримати біля свого ліжка, де на знімках — ще зовсім крихітна дочка, вони з Джинні ще сповнені сил, і сивина ще не торкнулася їхнього волосся. Скорбота і смерть Джинні ще не торкнулися їхніх життів.

Мора дивилася на обличчя батьків і думала: «Як мені пощастило, що ви обрали мене. Я скучила за вами дуже сильно, за вами обома». Вона згорнула альбом і крізь сльози дивилася на шкіряну обкладинку.

«Якби ж тільки ви були тут. Якби ж могли мені розповісти, хто я насправді така».

Вона пішла до кухні і взяла візитівку, яку лишила на столі Ріццолі. Спереду був надрукований робочий номер Ріка Балларда в поліції Ньютона. На звороті картки Мора побачила, що він лишив їй ще й домашній, зі словами: «Дзвоніть коли завгодно, вдень чи вночі. — Р. Б.»

Мора набрала його домашній номер. Після третього дзвінка відповіли:

— Баллард.

Саме прізвище, вимовлене чітко, діловито. Вона подумала: «Цей чоловік одразу береться до справи. Він не зрадіє дзвінку від жінки на межі емоційного зриву». Вона почула звуки телевізійної реклами. Він удома, розслабляється; останнє, чого він потребує, — щоб його турбували.

— Алло? — перепитав Баллард, цього разу вже нетерпляче.

Мора відкашлялася.

— Вибачте, що турбую вас удома. Мені вашу картку дала детектив Ріццолі. Мене звати Мора Айлс і я…

«І я — що? Хочу, аби ви допомогли мені пережити цей вечір?»

— Докторе Айлс, я чекав вашого дзвінка.

— Знаю, краще було б зачекати до ранку, але…

— Усе гаразд. У вас має бути стільки питань.

— Мені важко з цим упоратись. Я ніколи не знала, що маю сестру. І от раптом…

— Для вас усе змінилося, правда ж?

Голос, який лише мить тому здавався різким, тепер був таким м’яким і співчутливим, що Мора несподівано для себе виявила, що ковтає сльози.

— Так, — прошепотіла вона.

— Нам із вами варто зустрітися. Я можу будь-якого дня наступного тижня. Або якщо хочете зустрітися ввечері…

— А ми не зможемо побачитися сьогодні?

— Моя дочка тут, я не можу зараз піти.

«Звісно ж, у нього є родина» — подумала вона. Присоромлено засміялася.

— Пробачте, я не подумала…

— То, може, приїдете сюди, до мене?

Мора помовчала, у скронях калатало.

— Де ви живете? — спитала вона.

Баллард жив у Ньютоні, затишному західному передмісті Бостонської метрополії, заледве в чотирьох милях від її помешкання в Бруклайні. Його будинок був подібний до всіх решти на тій тихій вулиці — черговий охайний приземкуватий дім у районі, де жоден не був особливо примітний. З ґанку Мора помітила блакитне світло телеекрана й почула монотонне гупання поп-музики. MTV — не те, чого чекаєш від копа.

Вона подзвонила. Двері розчахнулися — і на порозі з’явилася білявка в порізаних блакитних джинсах та футболці, яка відкривала пупок. Провокативне вбрання для юної дівчини — років чотирнадцяти, судячи з тонких стегон та ледве помітних грудей. Вона нічого не казала, тільки похмуро дивилася на гостю, наче охороняла своє житло від вторгнення.

— Привіт, — сказала Мора. — Я Мора Айлс, прийшла до детектива Балларда.

— Тато на вас чекає?

— Так.

Пролунав чоловічий голос:

— Кейті, це до мене.

— Я думала, то мама. Вона мала б уже приїхати.

У дверях, височіючи над дочкою, з’явився Баллард. Морі було важко повірити, що цей чоловік із його консервативною стрижкою та випрасуваною сорочкою може бути батьком такої підліткової штучки. Він простягнув їй руку, міцно потиснув.

— Рік Баллард. Проходьте, докторе Айлс.

Коли Мора ввійшла до будинку, дівчина розвернулася, пішла назад до вітальні й гепнулася перед телевізором.

— Кейті, хоча б привітайся з гостею.

— Я передачу пропущу.

— Одна хвилина на ввічливість.

Кейті голосно зітхнула, скупо кивнула Морі.

— Привіт, — сказала вона й знову втупилася в екран.

Баллард подивився на дочку, наче вирішуючи, чи мало якийсь сенс вимагати від неї ввічливості.

— Зроби тихіше, — мовив він. — Нам з доктором Айлс треба поговорити.

Дівчина згребла пульт, націлилася на телевізор, наче зі зброї. Стало заледве тихіше.

Баллард перевів очі на Мору.

— Може, вип’єте кави? Або чаю?

— Ні, дякую.

Він із розумінням кивнув.

— Ви хочете просто почути про Анну.

— Так.

— У мене в кабінеті є копія її справи.

Якщо кабінет відображає особистість того, хто в ньому працює, тоді Рік Баллард був міцним та надійним, як дубовий стіл, що домінував у кімнаті. Він вирішив не ховатися за столом, натомість указав Морі на канапу, а сам сів у крісло навпроти неї. Між ними не було нічого, крім низенького столика, на якому лежала одна-єдина тека. Крізь зачинені двері їм усе одно було чути маніакальне гупання телевізора.

— Мушу вибачитися за грубощі моєї дочки, — сказав Баллард. — У Кейті нині важкий період, і я не зовсім розумію, як з нею краще поводитися. Я можу дати собі раду з правопорушниками, але чотирнадцятирічні дівчата?

Він сумно всміхнувся.

— Сподіваюся, від того, що я зайшла, не стане ще гірше.

— Ви тут ні до чого, повірте. Моя родина зараз проходить через непрості зміни. Ми з дружиною минулого року розійшлися, і Кейті відмовляється це прийняти, звідси чимало сварок і напруги.

— Мені дуже прикро.

— Розлучення не бувають простими.

— Моє точно не було.

— Але ви його пережили.

Мора подумала про Віктора, який зовсім нещодавно знову втрутився в її життя і на недовгий час змусив її задуматися про примирення.

— Я не впевнена, що його взагалі можна пережити, — сказала вона. — Якщо вже був із кимось одружений, ця людина завжди буде частиною твого життя, хорошою чи поганою. Головне — пам’ятати хороше.

— Іноді це буває непросто.

Вони трохи помовчали. Чути було хіба що дратівну пульсацію телевізора — підлітковий протест. Тоді Баллард випростався, розвернувши широкі плечі, і подивився на неї. Від цього погляду було не так просто відвернутися: він свідчив про те, що у фокусі його уваги вона сама.

— Що ж, ви приїхали почути про Анну.

— Так. Детектив Ріццолі сказала, що ви її знали. Намагалися захистити.

— Але не впорався, — тихо мовив Баллард. Мора побачила в його очах спалах болю, а тоді погляд опустився на теку, що лежала на столику. Він підняв її та передав Морі. — На це неприємно дивитися. Але ви маєте право це бачити.

Вона розгорнула теку, подивилася на знімок Анни Леоні на тлі порожньої білої стіни. Вона була в паперовій лікарняній сорочці, одне око набрякло так, що майже заплющилося, щока була фіолетова від синців. Здорове око заціпеніло дивилося в камеру.

— Такою вона була, коли я вперше побачив її, — сказав детектив. — Знімок зроблено в швидкій допомозі минулого року, після того як її побив чоловік, з яким вона раніше жила. Анна тоді щойно виїхала з будинку в Марблгеді й винайняла помешкання тут, у Ньютоні. Одного вечора він з’явився в неї на порозі і спробував переконати її повернутися. Вона наказала, щоб він ішов геть. Що ж, Чарлзу Касселю не можна наказувати. Ось до чого це призвело.

Мора відчула в його голосі гнів, підняла очі. Побачила, як він стиснув вуста.