Двійник

Вона запитала себе, чи після такої відповіді Деніел не подумає, що вона надто відсторонена, може, навіть бездушна. Але він наче не образився. Просто кивнув, приймаючи її статистику так, як вона її запропонувала — просто як факт.

— Тоді прогнози на п’ять років були не настільки оптимістичні, — мовив він. — Коли їй поставили діагноз, вона була вже дуже хвора. Не можу й передати, які ми були спустошені, усі ми. Особливо моя мати. Її єдина дівчинка. Її малеча. Мені тоді було чотирнадцять, і саме я взявся доглядати Софі. Попри всю ту увагу, усі пестощі, вона не була балувана. Завжди була наймилішою дитиною, яку тільки можна уявити.

Він так і не глянув на Мору; опустив очі додолу, наче не хотів розкривати всю глибину свого болю.

— Деніеле? — мовила вона.

Він глибоко вдихнув, випростався.

— Я не знаю, як краще розповісти про це такому скептику, як ти.

— Що сталося?

— Її лікар повідомив, що хвороба смертельна. У ті часи, коли лікар висловлював свою думку, вона сприймалася, як Євангеліє. Мої батьки з братами того вечора пішли до церкви, гадаю — помолитися за диво. Я лишився в лікарні, щоб Софі не було самотньо. Вона тоді вже була зовсім лиса, волосся випало від хіміотерапії. Пам’ятаю, як вона заснула в мене на колінах. І я молився. Молився годинами, обіцяв Богу всі можливі безумні речі. Якби вона померла, гадаю, і ноги моєї більше в церкві не було б.

— Але вона вижила, — м’яко мовила Мора. Деніел подивився на неї й усміхнувся.

— Так, вижила. І я виконав усі свої обіцянки. Усі до єдиної. Тому що того дня Він почув мене. Я не сумніваюся.

— Де Софі зараз?

— Щасливо одружена, живе в Манчестері. Двоє всиновлених дітей. — Він сів за стіл навпроти неї. — А я тут.

— Отець Брофі.

— Тепер ти знаєш, чому я зробив такий вибір.

«Чи ж він був правильний?» — хотіла запитати вона, але не стала.

Вони знову наповнили бокали. Мора нарізала французький хліб із хрусткою скоринкою, перемішала салат. Розклала курятину, що парувала у вині, на тарілки. Шлях до серця чоловіка пролягає через шлунок — може, саме цього вона намагалася досягнути, цього прагнула? Здобути серце Деніела Брофі?

«Може, я почуваюся безпечно, коли хочу його, саме тому, що не можу його отримати. Мені до нього не дотягнутися, а отже, він не зробить мені так боляче, як Віктор».

Але ж коли вона виходила за Віктора, то теж була певна, що він не завдасть їй болю.

«Ми ніколи не буваємо такі міцні, як нам здається».

Вони саме закінчили їсти, коли в двері подзвонили, і вони обоє заклякли на місці. Хоча вечір і був цілком невинний, вони обмінялися зніяковілими поглядами, як двоє коханців, заскочених зненацька.

На ґанку Мори стояла Джейн Ріццолі. Літня волога перетворила її чорне волосся на хмару непокірних кучерів. Хоча вечір був теплий, убрана вона була в один із тих темних брючних костюмів, які вдягала на роботу. Зустрівши її похмурий погляд, Мора подумала, що це не візит увічливості. Опустила очі й побачила в руках детектива кейс.

— Вибачте, що турбую вас удома, док, але треба поговорити. Я подумала, що краще нам зустрітися тут, а не у вас на роботі.

— Це щодо справи?

Ріццолі кивнула. Жодній із них не треба було уточнювати, про яку саме справу йдеться, обидві знали. Хоча Ріццолі та Айлс поважали одна одну як професіоналок, вони ще не перейшли межу, яка відділяла їх від затишної дружби, і зараз дивилися одна на одну дещо ніяково. «Щось сталося, — подумала Мора. — Щось таке, що насторожило її проти мене».

— Заходьте, будь ласка.

Детектив увійшла до будинку й зупинилася, відчувши аромат їжі.

— Я відірвала вас від вечері?

— Ні, ми щойно закінчили.

Ріццолі не оминула увагою це «ми». Допитливо глянула на Мору. Почула кроки й обернулася до Деніела, який саме ніс бокали з-під вина із зали до кухні.

— Добривечір, детективе! — гукнув він.

Ріццолі здивовано кліпнула.

— Отець Брофі.

Він продовжив свій шлях до кухні, а детектив повернулася до Мори. Хоча вона нічого не сказала, було зрозуміло, що саме вона подумала. Те ж саме, що спало на думку тій парафіянці. «Так, має поганий вигляд, але нічого не було. Нічого, окрім вечері й розмови. Якого біса ти на мене так дивишся?»

— Ну… — промовила Ріццолі, чимало всього вмістивши в одне це слово.

Вони почули дзенькіт порцеляни й срібла — Деніел завантажував посудомийну машину. Священик почувається як удома на її кухні.

— Я б хотіла поговорити наодинці, якщо можна, — сказала детектив.

— Це обов’язково? Отець Брофі — мій друг.

— Це й так буде непроста розмова, док.

— Я не можу просто вигнати його звідси. — Мора замовкла, почувши з кухні кроки Деніела.

— Мені все одно треба йти, — сказав він, глянувши на кейс Ріццолі. — Вам вочевидь треба обговорити справи.

— Саме так, — погодилася Ріццолі.

Священик усміхнувся Морі.

— Дякую за вечерю.

— Чекай. Деніеле. — Вона вийшла на ґанок разом із ним, зачинила за собою двері. — Ти не повинен отак іти.

— Вона хоче поговорити з тобою наодинці.

— Мені так прикро.

— Чому? Це був чудовий вечір.

— У мене таке відчуття, наче тебе виганяють з мого дому.

Він потягнувся до її руки, тепло й заспокійливо потиснув її.

— Зателефонуй мені, коли знову захочеш поговорити. Байдуже, о котрій годині.

Мора дивилася, як він іде до автомобіля, і його чорне вбрання зливається з літньою ніччю. Коли він розвернувся, махаючи їй на прощання, вона зауважила його комірець — останню білу пляму в темряві.

Повернулася до будинку й побачила, що Ріццолі досі стоїть у коридорі, спостерігаючи за нею. Звісно ж, їй цікаво щодо Деніела. Вона ж не сліпа, побачила, що між ними відбувається щось, окрім дружби.

— Може, вип’єте чогось? — запитала Мора.

— Це було б чудово. Тільки щось безалкогольне. — Ріццолі поплескала себе по животу. — Маля надто дрібне, аби гульбенити.

— Авжеж.

Мора провела гостю коридором, змушуючи себе належно виконувати роль господині. На кухні кинула кубики льоду в дві склянки, налила помаранчевого соку. У свій додала горілки. Розвернулась, щоб поставити склянки на стіл, і побачила, що детектив дістала з кейса теку.

— Що це? — запитала вона.

— Може, спершу присядемо, док? Бо те, що я вам зараз розкажу, може вас засмутити.

Мора опустилася на стілець за столом, Ріццолі зробила те ж саме. Вони сиділи одна навпроти одної, між ними лежала тека. «Скринька таємниць Пандори, — подумала Мора, дивлячись на неї. — Може, я насправді й не хочу знати, що всередині».

— Пам’ятаєте, що я казала вам минулого тижня про Анну Джессоп? Що ми не знайшли про неї жодної інформації, давнішої за півроку? І що єдиним її помешканням була та порожня квартира?

— Ви назвали її привидом.

— У якомусь сенсі так і є. Анна Джессоп насправді не існувала.

— Як так може бути?

— Бо Анни Джессоп фактично не було. Це був псевдонім. Насправді її звали Анна Леоні. Близько шести місяців тому вона повністю змінила особу. Почала закривати свої рахунки і зрештою виїхала з будинку. Під новим іменем винайняла квартиру в Брайтоні, до якої й не мала наміру переїздити. То був глухий кут на випадок того, якщо хтось зможе дізнатися її нове ім’я. Тоді спакувала речі й поїхала до штату Мен. До маленького містечка на півдорозі до узбережжя. Там вона прожила останні два місяці.

— Звідки ви все це знаєте?

— Говорила з копом, який їй з усім цим допоміг.

— З копом?

— Детектив Рік Баллард, із Ньютона.

— Тоді це псевдо… вона взяла його не тому, що втікала від закону?

— Ні. Ви, певно, здогадаєтеся, від чого вона втікала. Стара історія.

— Від чоловіка?

— На жаль, дуже заможного чоловіка. Доктора Чарлза Касселя.

— Мені це ім’я не знайоме.

— «Касл Фармасьютиклз». Він заснував компанію, а Анна працювала в ній дослідницею. У них був роман, але за три роки вона спробувала від нього піти.