Асистент

Він мовчав, очікуючи на завершення історії.

Ріццолі змусила себе говорити далі:

— Тоді я мала піти шукати вас. Я мала помітити, що вас немає поряд. Але все так закрутилося… І я про вас просто не подумала. Не зупинилася і не подумала, де ви… — Вона зітхнула. — Не знаю, скільки часу ви лежали там, за надгробком. Може, кілька хвилин. Але думаю — боюся — що набагато довше. Я так довго не починала вас шукати. Не згадувала про вас.

Настала тиша. Ріццолі навіть засумнівалася, чи він узагалі почув її слова, бо почав крутити трубку для крапельниці. Здавалося, він не хоче дивитися на Ріццолі й прагне натомість зосередитися на чомусь іншому.

— Корсаку?

— Га?

— Ви нічого не скажете мені?

— Забудьте. Це все, що я можу сказати.

— Я почуваюся такою паскудою.

— Чому? Бо виконували свою роботу?

— Бо я не мала покидати свого напарника.

— Хіба я ваш напарник?

— Тієї ночі — так.

— Тієї бісової ночі я був тягарем, — розсміявся він. — Двотонним ядром, прикутим до ваших ніг. Ви працювали і не мали за мною наглядати. А я лежав тут, гризучи себе за те, що облажався на роботі. Ні, справді. Все накрилося мідним тазом. Я думав про всі ці брехні, якими себе годував. Бачите цю утробу? — він знову ляснув себе по череві. — Вона мала зникнути. Еге ж, я у це вірив. Я мав «з понеділка» сісти на дієту і позбутися цього мішка. А насправді я просто купую дедалі ширші штани. І кажу собі, що це виробники одягу щось там мудрують із розмірами. Може, десь за два роки я носитиму клоунські штани. І навіть кілограм проносного і діуретиків не допоможе мені пройти медогляд.

— Ви справді таке робили? Приймали пігулки, щоб пройти медогляд?

— Та я не про це! Я лише хочу сказати, що з моїм серцем давно щось мало статися. І я про це знав. Але тепер, коли воно сталося, це дуже бісить. — Він гнівно фиркнув і знову поглянув на монітор, де серцевий ритм тепер пришвидшився. — О, моторчик розбурхало.

Вони сиділи і дивилися на кардіограму, чекаючи, доки серце почне битися повільніше. Ріццолі ніколи не звертала уваги на серцебиття у власних грудях. Тепер, вдивляючись у кардіограму Корсака, вона відчула власний пульс. Серцебиття завжди здавалося їй чимось природним, і вона тепер намагалася уявити, як воно — дослухатися до кожного удару і боятися, що наступного може не бути. Що пульсація життя в грудях раптом зупиниться.

Вона поглянула на Корсака, який лежав, не відводячи погляду від монітора, і подумала: «Він не просто злий. Він наляканий».

Раптом він сів, рука злетіла до грудей, широко розкрилися повні страху очі.

— Покличте медсестру! Медсестру!

— Що? Що таке?

— Ви хіба не чуєте сигнал? З моїм серцем щось не так…

— Це мій пейджер.

— Що?

Вона зняла пейджер з пояса і вимкнула сигнал. Потім розвернула дисплей до Корсака, щоб показати номер на визначнику.

— Бачите? Це не ваше серце.

Корсак упав на подушки.

— Господи. Заберіть звідси цю штуку. Я мало не здох від страху.

— Звідси можна зателефонувати?

Він лежав, зітхаючи з полегшенням, усе ще притискаючи руку до грудей, а все його тіло розпливалося на ліжку.

— Так-так, я не проти.

Ріццолі підняла слухавку і набрала номер.

Відповів знайомий оксамитовий голос:

— Відділ судово-медичної експертизи, доктор Айлс.

— Ріццолі.

— Ми з детективом Фростом продивляємося на комп’ютері рентґенівські знімки зубів. Опрацьовуємо список зниклих у Новій Англії жінок, який нам надіслали з Національного інформаційно-кримінологічного центру. Аж тут мені електронною поштою надходить цей файл з поліції штату Мен.

— Про яку справу йдеться?

— Убивство і викрадення, які сталися другого червня цього року. Жертва вбивства — тридцятишестирічний Кеннет Вейт. Викрали його дружину, тридцятичотирирічну Марлу Джин. І зараз я дивлюся на рентґенівські знімки її зубів.

— Ми знайшли Рахітичну Жінку?

— Знімки збігаються. Тепер у неї є ім’я. Марла Джин Вейт. Нам зараз надішлють факсом усі подробиці.

— Чекайте, ви сказали, що це викрадення і вбивство сталося в штаті Мен?

— У місті Блю-Гілл. Фрост каже, що він там бував. Їхати годин п’ять.

— У нашого вбивці більший ареал полювання, ніж ми думали.

— Фрост хоче з вами поговорити.

Ріццолі почула в слухавці веселий голос Фроста.

— Ви колись куштували рол з омаром?

— Що?

— По дорозі можемо замовити. На Лінкольн-Біч є класне місце. Виїжджаємо завтра о восьмій — і будемо там саме на обід. Вашою машиною їдемо чи моєю?

— Можемо взяти мою. — Ріццолі помовчала. — Дін, мабуть, захоче поїхати з нами, — додала, не стримавшись, вона.

Фрост відповів не одразу, а коли заговорив, ентузіазм у його голосі згас.

— Ну, якщо ви хочете взяти його з собою…

— Я йому зателефоную.

Поклавши слухавку, вона відчула на собі погляд Корсака.

— Отже, Містер ФБР уже став частиною команди, — сказав він.

Не звертаючи на нього уваги, вона набрала номер Діна.

— Коли це встигло змінитися?

— Він просто додатковий ресурс.

— Раніше ви про нього інакше думали.

— Відтоді ми мали нагоду разом попрацювати.

— Тільки не кажіть, що побачили його світлий бік.

Помахом руки Ріццолі наказала йому замовкнути. Виклик ішов, але Дін не відповідав. Натомість звучав механічний голос: «На даний момент абонент не може прийняти ваш дзвінок».

Вона поклала слухавку і глянула на Корсака.

— У чому проблема?

— Ви отримали нову інформацію і не можете дочекатися розмови зі своїм приятелем із ФРБ. Що відбувається?

— Нічого.

— Мені так не здається.

Ріццолі зашарілася. Вона дещо приховувала від Корсака, і обоє це розуміли. Навіть набираючи номер Діна, вона відчула, як пришвидшився пульс, і прекрасно знала, що це означає. Вона почувалась як наркоман, який рветься до нової дози й не може зупинитися — і тепер телефонувала до готелю. Ставши спиною до ошелешеного Корсака, дивилася у вікно і набирала номер.

— Готель «Колонейд».

— З’єднайте мене, будь ласка, з одним із ваших пожильців. Його звати Гебріел Дін.

— Секунду.

Очікуючи, вона шукала правильних слів для розмови з ним. Правильного тону. Виваженого. Ділового. «Коп. Ти коп».

Реєстраторка за мить знову була на лінії.

— Вибачте, але містер Дін тут більше не живе.

Ріццолі спохмурніла, вчепившись у слухавку.

— Він залишив контактний номер?

— Боюся, що ні.

Ріццолі дивилася у вікно. Сідало сонце. Погляд у неї раптом затуманився.

— Коли він виселився?

— Годину тому.

20

Ріццолі згорнула теку з файлами, які надіслала поліція штату Мен, і втупила погляд у вікно. Там проносилися ліси, а часом зблискував білий сільський будинок. Від читання в машині її завжди починало нудити, а подробиці зникнення Марли Джин Вейт лише посилювали дискомфорт. З’їдене за обідом тільки погіршувало ситуацію. Фрост дуже хотів поїсти ролів з омаром у придорожній забігайлівці, але хоча тоді вони здалися смачними, зараз майонез кипів у неї в шлунку. Ріццолі дивилася на дорогу перед собою, чекаючи, коли нудота мине. Допомагала зосереджена і відповідальна манера Фроста вести машину. Він їхав без ривків, твердо тримаючи ногу на педалі газу. Ріццолі завжди подобалася його виваженість, але сама вона ще ніколи не почувалася такою розбурханою.

Коли нудота минулася, вона почала помічати красу природи за вікном. Так далеко на територію штату Мен вона ще не заїжджала. Найдальшу подорож на північ здійснила у віці десяти років, коли родина влітку поїхала на Олд-Орчед-Біч. Вона пам’ятала пішохідну доріжку на пляжі, каруселі, варену кукурудзу і блакитну солодку вату. А ще пам’ятала, як входила у воду, таку холодну, що проймала до кісток, наче лід. І все одно вона тоді не зупинялася, саме через те, що матір просила її лишатися на березі. «Джейн, вода надто холодна, — кричала Анджела. — Лишайся на гарному теплому пісочку». А тоді долучилися її брати: «Так, не лізь, бо відморозиш свої потворні курячі лапи!» Звісно, вона полізла у воду: подолала смугу піску і ступила туди, де пінилися і підстрибували хвилі. Від цієї води їй відібрало дихання. Однак тепер, багато років по тому, вона пам’ятала не холод. Її опалювали погляди братів — а ті дивилися на неї з берега і дражнили, під’юджуючи йти далі й далі в цю крижану холоднечу. І Джейн ішла далі, вода піднімалася до стегон, пояса, плечей. Вона не зупинялася і навіть не давала собі часу зібратися з духом, просто йшла далі, бо найбільше боялася не болю, а приниження.