Добавить в цитаты Настройки чтения

Страница 53 из 67

Із паркінгу піднялася на ліфті, розправивши плечі, глушачи страх гордістю. Вийшовши, побачила людей. Тепер пістолет здавався зайвим і навіть недолугим. Вона осмикнула піджак, щоб сховати кобуру, і увійшла до іншого ліфта разом із трійцею юних студентів-медиків, у яких із кишень визирали стетоскопи. Молодь хизувалася недавно вивченим професійним жаргоном, не звертаючи анінайменшої уваги на втомлену жінку, яка стояла поруч. А в неї під одягом ховався пістолет.

У відділенні інтенсивної терапії пройшла повз стіл чергового і попрямувала до палати номер п’ять. Біля скляного вікна Ріццолі зупинилася, вдивляючись усередину.

В палаті Корсака лежала якась жінка.

— Вибачте, мем, відвідувачі мають реєструватися, — сказала медсестра.

— Де він? — озирнулася на неї Ріццолі.

— Хто?

— Вінс Корсак. Він був на тому ліжку.

— Вибачте, я вийшла на чергування лише о третій…

— Ви мали зателефонувати мені!

Її схвильований голос встиг привернути увагу іншої медсестри. Вона швидко втрутилася, звертаючись до Ріццолі заспокійливим тоном людини, яка звикла говорити із убитими горем родичами.

— Містера Корсака екстубували сьогодні вранці, мем.

— Що?

— У нього в горлі була трубка, яка допомагала дихати. Сьогодні ми її вийняли. Він почувається добре, і ми перевели його до іншого відділення, поверхом нижче. Знаєте, мем, дружині містера Корсака ми зателефонували, — додала вона, захищаючись.

Ріццолі подумала про Діану Корсак з її порожніми очима. Цікаво, чи вона хоча б запам’ятала, що їй телефонували? Може, сказані їй слова просто впали, як монети в темний колодязь.

По дорозі до палати Корсака вона вже заспокоїлась і відновила контроль над собою. Тихенько зазирнувши за двері, побачила, що він не спить, а лежить і дивиться в стелю. Під простирадлами випинався великий живіт. Руки лежали по боках абсолютно непорушно, ніби він боявся поворухнути ними в плетиві дротів і трубок.

— Привіт, — тихо мовила вона.

— Привіт, — прохрипів він, поглянувши на неї.

— Можна?

Замість відповіді він поплескав рукою по ліжку, запрошуючи її увійти і лишитися.

Вона поставила біля ліжка стілець і сіла. Він знову підвів погляд. Виявилося, що він дивиться не на стелю, як вона подумала була, а на кардіомонітор у кутку палати. Там блимала кардіограма.

— Це моє серце, — сказав Корсак.

Після трубки він говорив хрипко і ледь чутно.

— Здається, з ним усе гаразд, — озвалася Ріццолі.

— Ага.

Він замовк, не відводячи погляду від монітора.

Ріццолі побачила на столику біля ліжка букет квітів, який надіслала йому. Інших квітів не було. Невже нікому більше не захотілося його порадувати? Навіть його дружині?

— Вчора я бачила Діану, — сказала вона.

Він глянув на неї і одразу ж відвів погляд, але Ріццолі встигла помітити розгубленість у його очах.

— Мабуть, вона не сказала вам.

— Вона сьогодні не заходила, — знизав плечима він.

— О, мабуть, пізніше зайде.

— Хрін її зна.

Ця відповідь заскочила Ріццолі зненацька. Можливо, він і сам здивувався — в нього почервоніло обличчя.

— Я не повинен був цього казати.

— Можете казати мені що завгодно.

Він знову поглянув на монітор і зітхнув.

— Що ж, тоді скажу. Паскудство…

— Що саме?

— Та все. От живе людина і робить усе, що має робити. Дає малій усе, чого та забажає. Ніколи не бере хабарів, жодного разу за все життя. Аж тут — бац! — і мені вже п’ятдесят чотири. І мене підставляє власний моторчик. І я валяюся в нокауті й думаю: «Навіщо воно все було?» Я чиню правильно, але врешті-решт у мене донька-невдаха. Коли їй потрібні гроші, вона завжди телефонує татові, хоча давно вже доросла. А ще в мене є задурманена дружина, яка запихає в себе все, що може купити в аптеці. Вона має Принца Валіума — куди мені до нього! Я для неї ніхто. Я просто даю їй дах над головою і оплачую всі ті бісові рецепти.

Корсак гірко розсміявся.

— Чому ви не розлучилися?

— А ким би я тоді став?

— Неодруженим чоловіком.





— Самотнім, ви хочете сказати.

Він промовив це слово так, наче йшлося про найбільше горе в житті. Дехто робить вибір з надією на краще. Корсак робив свій вибір, просто щоб уникнути найгіршого. Він дивився на криву кардіограми — ламану зелену лінію, що символізувала його смертність. Добрий вибір він робив чи поганий, а все закінчилося тут, у цій палаті, де страх складав товариство жалям.

«А що буде зі мною в його віці? — подумала вона. — Я теж лежатиму збита з ніг у лікарні, шкодуючи про вибір, який зробила, і сумуючи за шляхом, яким так і не пішла?» Вона подумала про свою самотню квартиру з голими стінами і порожнім ліжком. Чим її життя було краще за Корсакове?

— Я боюся, що лінія перестане рухатися, — сказав він. — Знаєте, просто залишиться пряма. Страшенно цього боюся.

— Годі дивитися туди.

— Якщо я не дивитимуся, тоді хто, блін, стежитиме за нею?

— Медсестри в себе стежать. Знаєте, у них там теж є монітори.

— А вони там справді дивляться чи байдики б’ють і говорять про ганчір’я, розпродажі і хлопців? Це ж моє бісове серце.

— У них є запобіжні системи. Найменше відхилення від норми — і почне волати їхня апаратура.

Він поглянув на неї.

— Чесно?

— Ви не довіряєте мені?

— Я не знаю.

Вони поглянули одне на одного, і Ріццолі пройняло соромом. Вона не мала права очікувати від нього довіри після того, що сталося на кладовищі. Їй усе ще не давала спокою ця картина: Корсак лежить у темряві, самотній і покинутий, і в нього зупинилося серце. А вона — вперта і байдужа до всього, крім своєї гонитви. Ріццолі не могла дивитися йому в очі й потупила погляд, зосередившись на масивній руці, перетягнутій джґутом для крапельниці.

— Мені так шкода, — сказала вона. — Господи, як мені шкода!

— Чому?

— Бо пізно пішла вас шукати.

— Ви про що?

— А ви не пам’ятаєте?

Він похитав головою.

Вона запнулася, усвідомивши раптом, що він справді не міг цього пам’ятати. Що варто їй замовкнути зараз — і він ніколи не дізнається, як вона його зрадила. Мовчанка була найлегшим виходом, але вона знала, що не зможе жити з цим тягарем.

— Що останнє ви пам’ятаєте про ніч на кладовищі? — запитала вона.

— Останнє? Я біг. По-моєму, ми обоє бігли, правда? Ми переслідували злочинця.

— Що ще?

— Я з ніг збився.

— Чому?

— Бо не встигав за одним прудким дівчиськом, — фиркнув він.

— А потім?

— На цьому все, — знизав плечима Корсак. — Більше нічого не пам’ятаю. Поки ці медсестри не почали запихати цю кляту трубку мені у… — він урвав. — Ну, я прийшов до тями, і можете повірити: їм я теж дав це зрозуміти.

Запала тиша. Корсак лежав, випнувши нижню щелепу, вперто дивлячись на кардіомонітор. Потім він сказав з тихою огидою в голосі:

— Просрав я, мабуть, свій шанс…

— Та про що це ви! — здивувалася вона.

— Погляньте, — махнув він рукою на свій живіт, який випинався під простирадлом. Я ніби баскетбольного м’яча проковтнув. Так воно з вигляду. Або на п’ятнадцятому місяці вагітності. Навіть не можу наздогнати якесь дівчисько. Знаєте, колись я швидко бігав. У мене статура була — мов у скакової конячки. Не те що тепер. Бачили б ви мене у давні часи, Ріццолі. Ви б не впізнали мене. Але ви мені не вірите, правда? Бо ви мене бачите лише таким, яким я став. Ні до чого не придатним шматком лайна. Курю забагато, їм забагато…

«Пєш забагато», — подумки додала вона.

— …огидний мішок сала.

Він злісно ляснув долонею по череві.

— Послухайте мене. Це я все спаскудила.

Корсак поглянув на неї, явно не розуміючи, про що йдеться.

— Там, на кладовищі, ми обоє бігли. Думали, що переслідуємо вбивцю. Ви були позаду. Я чула, як ви важко дихаєте, намагаючись не відставати.

— Нащо мені про це нагадувати…

— А потім ви просто зникли. Вас там не було. Але я бігла далі. І виявилося, що все це ні до чого. То був не вбивця, а агент Дін, який перевіряв територію. А вбивця давно пішов собі. Ми дарма бігли, ганяючись за тінями, Корсаку.