Хірург

Попереду світлофор загорівся жовтим. Відчувши приплив адреналіну, Ріццолі щосили натисла на педаль газу і промчала перехрестям. Саме їй належала почесна місія затримати цього злочинця. Адже вона тижнями жила і дихала заради Хірурга, він навіть снився їй. Він проник у кожну мить її життя, і вві сні, і наяву. Ніхто не доклав стільки зусиль, аби спіймати його, як вона, і зараз Ріццолі квапилась, щоб забрати свою нагороду.

За квартал від квартири Пачеко вона різко зупинилася позаду патрульної автівки. Чотири інших автомобілі були розкидані вздовж дороги.

«Я запізнилася, – подумала Ріццолі, коли бігла до будинку, – вони вже зайшли».

Усередині вона почула тупіт і чоловічі вигуки, що відлунювали на сходах. Вона пішла на звук, вибігла на другий поверх і ввірвалася до квартири Пачеко.

У помешканні був страшенний безлад. Біля порогу лежали уламки дерева від розтрощених дверей. Перевернуті стільці, розбиті лампи, ніби квартирою пробігло стадо буйволів, руйнуючи все на своєму шляху. Повітря наповнював запах тестостерону, оскаженілі копи вийшли на слід того, хто кілька днів тому вбив їхнього побратима.

На підлозі обличчям донизу лежав чоловік. Темношкірий, а значить, не Хірург. Кроу брутально тиснув йому на шию своїм черевиком.

– Я поставив тобі запитання, виродку, – крикнув Кроу. – Де Пачеко?

Чоловік почав скиглити і необачно спробував підняти голову. Кроу щосили придушив його шию, так що той аж стукнувся підборіддям об підлогу. Чоловік закашлявся і почав задихатися.

– Підніміть його! – вигукнула Ріццолі.

– Він буде вириватися!

– Злізьте з нього, і може, тоді він буде говорити! – Ріццолі відштовхнула Кроу. Чоловік перекотився на спину, хапаючи ротом повітря, ніби викинута на берег риба.

– Де Пачеко? – знову гаркнув Кроу.

– Не… Не знаю…

– Ти в його квартирі!

– Пішов. Він пішов…

– Коли?

Чоловік зайшовся глибоким оглушливим кашлем, і здавалося, що його легені от-от розірвуться. Навколо зібралися інші копи і з неприхованою ненавистю дивилися на свого бранця. Друга убивці поліцейського.

Ріццолі з огидою відвернулася і пішла коридором до спальні. Найближчі двері були відчинені навстіж, а одяг, що висів на вішаках, тепер був розкиданий на підлозі. Квартиру обшукували ретельно і безцеремонно, не минаючи жодних дверей і закутків. Вона натягнула рукавички і взялася нишпорити по шухлядах і кишенях, вишукуючи щоденник чи адресну книгу, будь-яку річ, що могла б підказати їм, куди втік Пачеко.

Вона підняла голову, коли до кімнати зайшов Мур.

– Ви відповідаєте за цей безлад? – запитала Ріццолі.

Він похитав головою.

– Маркетт дав команду. Нас поінформували, що Пачеко всередині.

– То де ж він?

Вона із ляскотом зачинила шухляду і підійшла до вікна. Воно було зачинене, але не замкнене на засув. Поряд була драбина пожежного виходу. Ріццолі відчинила вікно і висунула голову. На алеї під ними стояла патрульна автівка, вчувалися скреготливі звуки рацій, а один з патрульних світив ліхтариком у сміттєвий бак.

Вона вже збиралася повернутися всередину, коли відчула, як щось упало їй на голову і почула, як металевими сходинками драбини зашурхотів гравій. Вона здивовано глянула вгору. Нічне небо мінилося вогнями міста, і зірок майже не було видно. Якусь мить вона розглядала обриси даху, що виділялися на фоні однорідного чорного неба, але не помітила жодного поруху.

Тоді вибралася через вікно на пожежну драбину і піднялася до третього поверху. Зупинилася на наступному сходовому майданчику й зазирнула до вікна квартири над Пачеко. Москітна сітка була на місці, всередині було темно.

Вона знову підняла голову і глянула на дах. Нічого не побачила, не почула жодного звуку, але спиною пробіг холодок.

– Ріццолі? – гукнув Мур, висунувшись у вікно. Вона не відповіла, тільки вказала на дах – подала беззвучний сигнал про свої наміри.

Витерла спітнілі долоні об штани і почала тихенько підніматися на дах. На останній сходинці зупинилась, перевела подих і повільно підняла голову, щоб зазирнути через край.

Під безмісячним небом дах нагадував зарості чорних тіней. Вона розгледіла обриси столу і стільців, сплетіння навислих гілок. Сад на даху. Вона перелізла через край, легенько приземлилась на гравій і витягла пістолет. Ступила два кроки і наштовхнулася на перешкоду. Почула якесь торохтіння. Відчула гострий запах герані і збагнула, що навколо розставлені глиняні горщики з вазонами. Така собі смуга перешкод.

Ліворуч щось поворухнулося.

Ріццолі примружилась, намагаючись розгледіти в навколишніх тінях обриси людини. Побачила його, він сидів, зіщулившись, і скидався на темного карлика.

Вона підняла зброю і скомандувала:

– Ані руш!

Вона не бачила, що він тримав у руці. Що збирався кинути в неї.

За частку секунди їй в обличчя полетіла садова лопатка – і вона відчула, як засвистіло повітря, ніби з темряви вирвався лиховісний вітер. Удар прийняла її права щока, і то такий сильний, що їй аж в очах заіскрило.

Вона впала навколішки, її накрило хвилею болю, від якого перехопило подих.

– Ріццолі? – То був Мур. Вона навіть не чула, як він видерся на дах.

– Усе добре. Усе добре… – Вона метнула погляд у той бік, де, зіщулившись, сидів злочинець. Його не було. – Він тут, – прошепотіла Ріццолі. – Я мушу дістати того сучого сина.

Мур кинувся в темряву. Вона обхопила руками голову, чекаючи, коли мине нудота, і кляла себе за власну необачність. Трохи отямившись, вона, похитуючись, підвелася. Лють мала страшенну силу, вона допомогла їй встояти на ногах, втримати в руках зброю.

Мур був за кілька ярдів[48] праворуч. Вона розгледіла його силует, що рухався поміж столом і стільцями.

Ріццолі пішла ліворуч, щоб зайти з іншого боку. Кожен новий укол болю нагадував їй, що вона зазнала невдачі. «Але не цього разу». Її очі розглядали тіні від кущів і деревець у горщиках.

Раптовий гуркіт примусив її повернутись праворуч. Вона почула, як хтось біжить, і побачила тінь, що мчала прямісінько на неї.

Мур крикнув:

– Ані руш! Поліція!

Та чоловік продовжував бігти.

Ріццолі присіла і виставила вперед пістолет. Пульсуючий біль у щоці переріс у напад гніву. Усе приниження, яке їй довелося пережити, усі насмішки, образи і вічні глузування від таких типів, як Даррен Кроу, здавалося, зійшлися в цьому гнівному пориві.

«Цього разу, мерзотнику, ти не втечеш». Навіть коли чоловік перед нею зненацька став, як укопаний, навіть коли він підняв руки догори, Ріццолі не змінила свого рішення.

Вона натисла на курок.

Чоловік сіпнувся. Відступив на крок назад.

Вона вистрелила вдруге, втретє, і з кожним ривком пістолета відчувала задоволення.

– Ріццолі! Припиніть вогонь!

Нарешті крики Мура пробилися крізь шум у її вухах. Вона заціпеніла, досі тримаючи перед собою зброю, її руки боліли від напруження.

Злочинець лежав нерухомо. Вона підвелася і повільно підійшла до його скоцюрбленого тіла. З кожним кроком вона із наростаючим жахом усвідомлювала, що накоїла.

Мур вже опустився навколішки біля тіла чоловіка і перевіряв, чи є в того пульс. Тоді глянув на неї і, хоча вона й не могла побачити в темряві його виразу, Ріццолі й так зрозуміла, що він дивився на неї з осудом.

– Він мертвий, Ріццолі.

– Він щось тримав… у руці.

– Він нічого не тримав.

– Я бачила. Я знаю, що бачила!

– Він підняв руки вгору.

– Чорт забирай, Мур. Це був самозахист! Ви мусите підтримати мене в цьому!

Почулися інші голоси, і кілька копів видерлися на дах. Мур та Ріццолі більше нічого одне одному не сказали.

Кроу посвітив ліхтариком на чоловіка. Ріцоллі помітила його широко розплющені сповнені страху очі, залиту кров’ю сорочку.

– Агов, це Пачеко! – сказав Кроу. – Хто його застрелив?

– Я, – млявим голосом відказала Ріццолі.

Хтось поплескав її по спині.

48

Ярд – британська та американська міра довжини, приблизно дорівнює 91,4 см.