Хірург

– А дівчинка не промах!

– Замовкніть, – випалила Ріццолі. – Просто замовкніть! – Вона відійшла від них, спустилася драбиною донизу і сховалася у своїй автівці. Так і сиділа, поклавши руки на кермо, а її біль поступово перетворювався на нудоту. Вона прокручувала в голові ту сцену на даху. Що зробив Пачеко, що зробила вона. Вона бачила, як він біг, як його чорна тінь наближалась до неї. Бачила, як він зупинився. Так, зупинився. Бачила, що він дивився на неї.

«Зброя. Господи, нехай у нього знайдуть зброю».

Але вона не бачила жодної зброї. За секунду до пострілу її мозок зафіксував картину. Чоловік, що стояв на місці. Із піднятими вгору руками, на знак покори.

Хтось постукав у вікно. Баррі Фрост. Вона опустила скло.

– Вас шукає Маркетт, – сказав він.

– Добре.

– Щось сталося? Ріццолі, з вами все добре?

– Таке відчуття, ніби по обличчю проїхала вантажівка.

Фрост нахилився і глянув на її підпухлу щоку.

– Ого. Цей негідник отримав по заслузі.

Ріццолі теж хотілося в це вірити. Що Пачеко заслуговував смерті. Так, заслуговував, і в неї немає причин для докорів сумління. У них же є незаперечні докази, хіба ні? Він напав на неї. Він був чудовиськом, і, застреливши його, вона здійснила швидке правосуддя. Елена Ортіз, Ніна Пейтон та Діана Стерлінґ, без сумніву, зараз би аплодували. Ніхто не буде оплакувати такого покидька.

Вона вийшла з автівки, почуваючись краще завдяки співчуттю Фроста. Почуваючись сильнішою. Вона пішла до будинку і побачила Маркетта, що стояв біля парадного входу. Він розмовляв з Муром.

Обоє чоловіків повернулися до неї. Ріццолі помітила, що Мур уникав її погляду і дивився кудись убік. Виглядав він кепсько.

– Віддайте вашу зброю, Ріццолі, – сказав Маркетт.

– Я вистрелила в цілях самозахисту. Він напав на мене.

– Я розумію. Але ви знаєте процедуру.

Вона подивилася на Мура. «Ти мені подобався. Я довіряла тобі». Вона відстебнула кобуру і кинула Маркетту.

– Хто тут, у біса, злочинець? – роздратовано мовила вона. – Цікаво дізнатися. – Тоді розвернулась і пішла до автівки.

Мур вдивлявся в шафу Пачеко і подумав: «Це зовсім не те». На підлозі валялося кілька пар черевиків сорок четвертого розміру, та ще й досить широких. На полицях – купка стареньких светрів, взуттєва коробка, заповнена використаними батарейками і дрібними монетками, та стосик журналів «Пентхаус».

Він почув, як відкрилась шухляда, й, озирнувшись, побачив Фроста, що в рукавичках перебирав шкарпетки Пачеко.

– Щось є? – запитав Мур.

– Ні скальпеля, ні хлороформу. Не знайшли навіть рулону скотчу.

– Дзень-дзелень! – озвався Кроу, виходячи з ванни й розмахуючи пластиковим пакетом, у якому містилися ампули з бурою рідиною. – Із сонячної Мексики, фармацевтичного раю.

– Це рогіпнол? – запитав Фрост.

Мур глянув на етикетку, написану іспанською.

– Гамма-гідроксибутират. Має той же ефект.

Кроу струсонув пакет.

– Тут вистачить на сотню зґвалтувань. Мабуть, у Пачеко дуже енергійний член. – Він реготнув.

Цей звук роздратував Мура. Він подумав, скільки шкоди завдав цей «енергійний член», і не тільки фізичної, але й моральної. Скільки душ розкололося навпіл. Він пригадав, що йому казала Кетрін: для кожної жертви зґвалтування життя ділиться на до і після. Сексуальне насильство перетворює життя жінок на похмуру і зачахлу пустку, і для них кожна усмішка, кожна яскрава мить отруєна розпачем. Кілька тижнів тому він навіть не звернув би уваги на сміх Кроу. Але сьогодні він сам почув, який той сміх огидний.

Мур вийшов до вітальні, де темношкірого чоловіка допитував детектив Сліпер.

– Я ж кажу, що просто зайшов до нього в гості, – сказав чоловік.

– Зайшов у гості з шістьма сотнями баксів?

– А що такого, я завжди ношу при собі гроші.

– Що ви збиралися купляти?

– Нічого.

– Звідки ви знаєте Пачеко?

– Просто знаю.

– Ага, одразу видно – дуже близький друг. Що він продавав?

«Наркотики», – подумав Мур. Які можна підсипати жінці, щоб потім зґвалтувати її. Ось за чим він сюди прийшов. Ще один «енергійний член».

Він вийшов надвір, і його засліпило миготливе світло патрульних автівок. Автомобіля Ріццолі вже не було. Він дивився на порожнє місце, і тягар його вчинку, нехай навіть він знав, що був зобов’язаний це зробити, раптом усією вагою опустився на плечі, аж він не міг зрушити з місця. Жодного разу за всі роки роботи в поліції йому не доводилося робити такий жахливий вибір, і, хоча в глибині серця він знав, що вчинив правильно, цей вчинок усе одно терзав його. Він намагався змиритися з тим, що Ріццолі зробила на даху. Може, ще не пізно звернутися до Маркетта і все спростувати. Було темно, тіні від різних предметів, розставлених на даху, збивали їх з пантелику. Може, Ріццолі справді здалося, що Пачеко тримав у руці зброю. Може, вона бачила якийсь жест, якийсь рух, якого Мур не помітив. Утім, хай як він старався, йому не вдалося пригадати бодай однієї деталі, яка б могла виправдати дії Ріццолі. Те, що він бачив, було звичайним холоднокровним убивством.

Коли він побачив її знову, вона сиділа, згорбившись, за своїм столом і притискала до щоки пакет із льодом. Було вже за північ, і Мур не мав натхнення для розмови. Але Ріццолі підняла голову, коли він проходив повз, і її погляд пришпилив його до підлоги.

– Що ви сказали Маркетту? – запитала вона.

– Те, що він хотів знати. Як загинув Пачеко. Я розказав усе, як було.

– Сучий ви сину.

– Ви думаєте, я хотів розповідати йому правду?

– У вас був вибір.

– У вас теж він був, там, на даху. Але ви прийняли неправильне рішення.

– Але ви ніколи не приймаєте неправильних рішень, правда? Ви ніколи не припускаєтесь помилок.

– Якщо й припускаюся, то несу за них відповідальність.

– Аякже. До біса вас, Святий Томас.

Він підійшов до її столу і подивився їй в очі.

– Ви один з найкращих копів, з якими мені доводилося працювати. Але сьогодні ви холоднокровно застрелили людину, і я бачив це на власні очі.

– Ви не мали цього бачити.

– Але я бачив.

– Що ви насправді бачили, Мур? Якісь тіні, якісь рухи. Грань між правильним і хибним рішенням ось така тонесенька. – Вона підняла руку і показала це на пальцях, що майже торкалися одне одного. – І ми допускаємо це. Ми даємо кожному право на сумнів.

– Я пробував.

– Отже, погано пробували.

– Я не буду брехати через іншого копа. Навіть якщо це мій друг.

– Не варто забувати, хто в цій ситуації злочинці. Точно не ми.

– Якщо будемо брехати, то чим ми будемо кращі за них? Де межа?

Вона відняла від щоки пакет з льодом і вказала пальцем на своє обличчя. Одне око підпухло так, що майже не розплющувалось, і вся ліва сторона була схожа на строкату повітряну кульку. Жахливий вигляд її синців приголомшив Мура.

– Ось що Пачеко зробив зі мною. Не схоже на легенького ляпаса, правда ж? Ви говорите про них і про нас. На чиєму боці був він? Я зробила всім послугу, застреливши того покидька. Ніхто не оплакуватиме Хірурга.

– Карл Пачеко не був Хірургом. Ви застрелили не того злочинця.

Ріццолі витріщилася на нього, її вкрите синцями обличчя скидалося на одну з моторошних картин Пікассо, де одна половина гротескна, а інша нормальна.

– А як же відповідність зразків ДНК? Це ж він…

– Зґвалтував Ніну Пейтон? Так. Але у нього немає нічого спільного з Хірургом. – Він кинув на стіл звіт лабораторії з аналізами волосся і волокон.

– Що це?

– Аналіз волосся Пачеко. Інший колір, інший завиток, інша товщина кутикули, нічого не відповідає тій волосині, яку знайшли в рані Елени Ортіз. Жодних ознак «бамбукового волосся».

Вона сиділа нерухомо і не зводила погляду з лабораторного звіту.

– Я не розумію.

– Пачеко зґвалтував Ніну Пейтон. Поки що це єдине, що ми знаємо про нього напевне.