Хірург

Полочек дивився на них крізь скло, у його очах читалося запитання. Чи вони отримали всі відповіді?

На подив Мура, Ріццолі зненацька відчинила двері й махнула Полочеку, щоб він вийшов до них. Він так і зробив, залишивши Кетрін усередині.

– Скажіть їй повернутися назад, до того моменту, коли вона вистрелила. Коли вона ще лежала на ліжку, – сказала Ріццолі. – Я хочу, щоб вона зосередилась на тому, що чує з сусідньої кімнати. Звук води. Сміх Капри. Я хочу знати про кожен звук, який вона чує.

– Є якась причина?

– Просто зробіть це.

Полочек кивнув і повернувся до кімнати.

Кетрін не рухалася, вона сиділа на місці, ніби перед виходом Полочек заморозив її.

– Кетрін, – лагідно мовив він, – я попрошу вас відмотати фільм. Ми повернемося назад, до того, що відбувалося перед пострілом. До того, як ви звільнили руки і впали на підлогу. До того моменту, коли ви ще лежите на ліжку, а Ендрю немає в кімнаті. Ви казали, ніби чули, як тече вода.

– Так.

– Розкажіть мені про все, що ви чули.

– Вода. Я чую, як вона тече трубами. Шипить. Я чую, як вона булькає, стікаючи в каналізацію.

– Вода стікає в раковину?

– Так.

– А ще ви казали, що чули сміх.

– Ендрю сміється.

– Він щось говорить?

Пауза.

– Так.

– Що він каже?

– Я не знаю. Він далеко.

– Ви впевнені, що це Ендрю? Може, це телевізор?

– Ні, це він. Це Ендрю.

– Добре. А зараз сповільнимо перегляд. Секунда за секундою, розповідайте мені, що ви чуєте.

– Досі тече вода. Ендрю каже: «Легко». Слово «легко».

– І все?

– Він каже: «Дивись і повторюй за мною».

– «Дивись і повторюй за мною»? Він це каже?

– Так.

– Що ви чуєте далі?

– «Тепер моя черга, Капра».

Полочек зупинився.

– Можете повторити?

– «Тепер моя черга, Капра».

– Це каже Ендрю?

– Ні. Не Ендрю.

Мур заціпенів і не зводив погляду з жінки на стільці.

Полочек різко повернувся до скла, на його обличчі застиг здивований вираз.

– Хто сказав «Тепер моя черга, Капра»?

– Я не знаю. Я не знаю цього голосу.

Мур і Ріццолі переглянулися.

«У будинку був іще хтось».

15

«Зараз він з нею».

Ріццолі незграбно вистукувала ножем по дошці, й шматочки цибулі раз-у-раз падали на підлогу. У сусідній кімнаті її батько і двоє братів намагалися перекричати телевізор. У їхньому домі телевізор завжди працював на повну гучність, тому зазвичай їм доводилося не говорити, а кричати. Вас ніхто не почує, якщо говоритимете тихо в будинку Френка Ріццолі, тому навіть звичайна сімейна розмова нагадувала запальну суперечку. Джейн висипала нарізану цибулю до миски і взялася за часник. Від цибулі в неї сльозилися очі, а її думки постійно бентежив образ Мура поряд із Кетрін Корделл.

Після сеансу доктора Полочека саме Мур повіз Корделл додому. Ріццолі бачила, як вони разом ішли до ліфта, як Мур обійняв її за плечі, і цей його жест був чимось більшим, ніж звичайною спробою заспокоїти і захистити. Вона бачила, як він дивився на Корделл, з яким виразом, з яким блиском в очах. Він більше не був копом на сторожі громадянина, він був чоловіком, який закохався.

Ріццолі розділила голівку часнику на зубці і один за одним почала чавити їх ножем.

Вона щосили гамселила ножем по дошці, аж її мама, що стояла біля плити, здивовано глянула на неї, але нічого не сказала.

«Зараз він з нею. У її квартирі. Може, й у її ліжку».

Вона чавила зубці часнику, і гнів поступово покидав її. Вона й сама не знала, чому думка про Мура і Корделл так її дратувала. Може, тому, що у світі було мало святих, так мало людей, які грали за правилами, і їй здавалося, що Мур був одним із них. Раніше він вселяв у неї надію, що не все людство порочне, і ось тепер він розчарував її.

А може, тому, що вона вбачала у їхніх стосунках загрозу для розслідування. Чоловік, особисто зацікавлений у цій справі, не може думати чи діяти логічно.

«А може, ти просто заздриш їй». Заздриш жінці, яка єдиним поглядом може звести чоловіка з розуму. Чоловіки завжди западають на жінок у скруті.

У сусідній кімнаті її батько і брати щось схвально вигукували під акомпанемент телевізора. Вона прагнула якомога швидше повернутися до своєї тихої квартири і вже почала вигадувати різні приводи, щоб піти раніше. Відбуде вечерю, але довше не залишиться. Її мама не втомлювалася повторювати, що Френк-молодший украй рідко буває вдома, і чому це Джейн не хоче провести час зі своїм братом? Попереду на неї чекав цілий вечір його армійських історій. Якими жалюгідними були цьогорічні новобранці, якою млявою стала американська молодь і скількох зусиль йому доводилось докладати, щоб вимуштрувати цих матусиних синочків. Мама з татом слухали його з роззявленими ротами. Та найбільше її дратувало те, що родичі майже не цікавилися її роботою. Френкі, мачо морської піхоти, лише грався у війну. А вона йшла у бій кожного дня, боролася зі справжніми людьми, зі справжніми убивцями.

Френкі поважно зайшов до кухні і вийняв з холодильника пляшку пива.

– То коли там уже вечеря? – запитав він, відкорковуючи пляшку. Він поводився так, ніби вона була тут прислужницею.

– За годину, – відповіла мама.

– Чорт забирай, ма. Уже пів на восьму. Я помираю з голоду.

– Не лайся, Френкі.

– А знаєш, – сказала Ріццолі, – вечеря була б уже готова, якби чоловіки нам трохи допомогли.

– Нічого, я почекаю, – відказав Френкі і розвернувся, щоб вийти, але у дверях зупинився. – Ой, мало не забув, тобі тут залишили повідомлення.

– Що?

– Телефонували на мобільний. Якийсь хлопець на ім’я Фрост.

– Баррі Фрост?

– Так, щось таке. Він просив, щоб ти йому перетелефонувала.

– Коли це було?

– Ти була надворі й переставляла автівки.

– Щоб тобі, Френкі! Це ж було годину тому!

– Джені, – із докором озвалась мама.

Ріццолі зняла фартуха і кинула його на стільницю.

– Це моя робота, ма! Чому, в біса, ніхто цього не поважає? – Вона схопила кухонний телефон і набрала номер Баррі Фроста.

Він одразу відповів.

– Це я, – сказала Ріццолі. – Щойно отримала ваше повідомлення.

– Ви пропустите затримання.

– Що?

– Ми отримали стовідсоткову відповідність зразків ДНК, які знайшли в Ніни Пейтон.

– Ви маєте на увазі сперму? Вона є в базі даних КОДІС?

– Так, і належить злочинцю на ім’я Карл Пачеко. Був заарештований у 1997 році за обвинуваченням у зґвалтуванні, але його виправдали. Він стверджував, що все відбулося за взаємною згодою. Присяжні повірили йому.

– Він зґвалтував Ніну Пейтон?

– І у нас є аналіз ДНК, щоб це довести.

Вона тріумфально стисла кулак.

– Яка адреса?

– Коламбус-авеню, 4578. Бригада вже там.

– Виїжджаю.

Вона вже вибігала надвір, коли її окликнула мама:

– Джені! А як же вечеря?

– Мушу йти, ма.

– Але ж це останній день Френкі в місті!

– Ми затримуємо злочинця.

– Вони не можуть обійтися без тебе?

Ріццолі зупинилася, тримаючись за дверну ручку, от-от готова вибухнути люттю. Тепер вона добре затямила: хай би чого вона досягнула в житті, хоч би якою блискучою була б її кар’єра, вона завжди буде для них непомітною дочкою і сестрою. Дівчиськом.

Без жодного слова вона вийшла і грюкнула за собою дверима.

Коламбус-авеню лежала в північній частині Роксбері, якраз у центрі території, на якій полював Хірург. Південніше розташувався район Джамайка Плейн, де жила Ніна Пейтон. На південному сході – квартира Елени Ортіз, на північному сході – район Бек-Бей, де мешкали Діана Стерлінґ і Кетрін Корделл. Ріццолі минала обсаджені деревами вулиці, дивилася на вишикувані рядами цегляні будинки. Цей район населяли переважно студенти і працівники тутешнього Південно-Східного університету.

Безліч гарної здобичі.