Страница 65 из 77
Найближчі до нього аудитори зібралися докупи, щоб порадитися.
— Мабуть, це стосується гравітації.
— Ні, квантових ефектів. Це очевидно.
— Логічно не може бути Першого правила, бо на цьому етапі ще відсутня концепція плюралізму.
— Але якщо немає Першого правила, чи можуть існувати інші правила? Якщо немає Першого правила, то де тоді Друге правило?
— Є мільйони правил! Вони повинні бути пронумеровані!
Чудово, подумав Лу-Тзе. Мені тільки залишається почекати, поки розплавляться їхні мізки.
Але один аудитор виступив уперед. Він мав божевільніший за інших вигляд, а також найнеохайніший. І ще він тримав у руках сокиру.
— Нам не потрібно це обговорювати! — відрізав він. — Мусимо ось що подумати: це нісенітниця, не варта дискусій!
— Але яке ж тоді… — почав один аудитор.
— Звертайся до мене містер Білий!
— Містере Білий, але яке ж тоді це Перше правило?
— Мені не подобається це питання! — зарепетував містер Білий і замахнувся сокирою. Тіло того другого аудитора розкришилося від удару лезом, перетворилося на летючий порох і розсіялося легкою хмаркою.
— Ще в когось є питання? — гаркнув містер Білий, знову здіймаючи сокиру,
Один або два аудитори, що не до кінця розібралися в поточній ситуації, роззявили було роти, щоб запитати щось.
Але знову їх стулили.
Лу-Тзе відступив на пару кроків назад. Він завжди пишався своєю добре відточеною здатністю вміти будь-кому заговорити зуби, але це великою мірою залежало від наявності бодай крихти здорового глузду в сутності, з якою ведеться діалог.
Містер Білий повернувся до Лу-Тзе.
— Що ти тут робиш не на своєму місці, органічний?
Але Лу-Тзе почув іншу розмову, що велася пошепки. Вона долинала з другого боку найближчої стіни і була такого змісту:
— Яка різниця, що там, до біса, написано?
— Точність важлива, Сюзен. А тут під кришкою є докладний опис. Дивися.
— Гадаєш, це справить на когось враження?
— Прошу тебе. Все має бути зроблене належним чином.
— Ой, тоді дай це мені!
Містер Білий наблизився до Лу-Тзе з піднятою вгору сокирою.
— Тут заборонено… — почав було він.
— Їжте… О, боже мій… Їжте… «розкішну цукрову помадку крем-брюле з чудовою малиновою начинкою в оболонці з дивовижного чорного шоколаду»… ви, сірі шельми!
На вулицю градом висипалась купа маленьких предметів. Деякі з них розкололися від удару об бруківку.
Лу-Тзе почув раптом тишу, викликану відсутністю тихенького дзижчання, до якого він уже звик.
— Ой, ні, я розкруч…
Залишаючи по собі дим, але знову ставши схожим на молочаря, хоча й такого, що доставляв щойно продукцію до палаючого будинку, Ронні Соак увірвався до своєї молочарні.
— Що він про себе думає? — визвірився він, так міцно вхопившись за край бездоганно чистого прилавка, що метал аж зігнувся. — О, так, спочатку викидають тебе геть, а коли хочуть, щоб ти повернувся…
Метал під його пальцями розжарився добіла, а тоді почав плавитися і скрапувати додолу.
— Я маю клієнтів. Я маю клієнтів. Від мене залежать люди. Нехай це не якась там гламурна робота, але людям завжди потрібне молоко…
Він ляснув себе долонею по чолі. Торкаючись його шкіри, розплавлений метал випаровувався.
Головний біль був справді нестерпний.
Він пригадав той час, коли був лише сам-один. Це було нелегко пригадати, адже… нічого не було, ні кольору, ні звуку, ні тиску, ні часу, ні руху, ні життя…
Лише Каос.
І раптом виникла думка: Чи хочу я цього знову? Ідеального порядку, що йде в парі з незмінністю?
Нові думки пронеслися в його голові, неначе зграйка сріблистих в’юнів. Він, зрештою, був Вершником і залишався ним, відколи люди в глинобитних містах на розпечених від сонця рівнинах вигадали якусь туманну ідею про Щось таке, що існувало споконвіку, перед усім іншим. А Вершник вловлював ці світові вібрації. Люди з глинобитних міст і люди зі шкіряних наметів інстинктивно відчували, що світ загрозливо несеться, кружляючи, крізь заплутаний і байдужий мультисвіт, що життя, яким вони живуть, відділене від космічного холоду й нічної пучини лише тонесенькою оболонкою завтовшки в поверхню дзеркала.
Вони знали, що все те, що вони нарекли реальністю, уся та павутина правил, завдяки якій тривало життя, було лише піною на гребні припливу. Вони боялися старого Каоса. Але тепер…
Він розплющив очі й подивився на свої почорнілі, задимлені руки.
А тоді звернувся до світу загалом і запитав:
— Хто ж я тепер?
Лу-Тзе почув, як його голос долинув з порожнечі:
— …чуюся…
— Ні, вас знову накрутили, — сказала молода жінка, що стояла навпроти нього. Вона відступила на крок, критично його оглядаючи. Вперше за вісімсот років Лу-Тзе відчув, ніби його впіймали на гарячому. Таким був її погляд — допитливий, проникливий, він нібито нишпорив у нього в голові.
— Отже, ви є Лу-Тзе, — сказала Сюзен. — А я Сюзен Стогелітська. Немає часу для роз’яснень. Вас не було… ну, не так уже й довго. Нам треба доправити Лобсанґа до скляного годинника. Чи вам можна довіритися? Бо Лобсанґ вважає вас трохи шахраюватим.
— Лише трохи? Це мене дивує, — Лу-Тзе роззирнувся довкола. — А що тут сталося?
Вулиця була порожня, якщо не рахувати застиглих людських статуй. Але земля була всіяна клаптиками сріблистого паперу і кольорових обгорток, а стіна за його спиною була захляпана чимось дуже схожим на шоколадну глазур.
— Дехто з них врятувався, — сказала Сюзен, беручи в руки те, що, сподівався Лу-Тзе, було лише величезним кондитерським шприцом. — Здебільшого вони билися самі з собою. От ви б намагалися розірвати когось на шматки лише заради цукерки з кавовою начинкою?
Лу-Тзе придивився до цих очей. Проживши вісімсот років, ви вже добре навчаєтесь читати людей. А Сюзен була історією, що почалася в незапам’ятні часи. Вона, мабуть, навіть знала Перше правило, на яке їй було начхати. До неї варто було ставитися з повагою. Але навіть таким, як вона, не варто цілком поступатися.
— Такої, що має зверху кавове зернятко, чи звичайної? — запитав він.
— Гадаю, що без зернятка, — відповіла Сюзен, не відводячи погляду.
— Н-н-н-і. Ні. Ні, не думаю, що б я таке зробив, — заперечив Лу-Тзе.
— Але вони вчаться, — пролунав за спиною підмітальника жіночий голос. — Дехто чинив опір. Ми можемо вчитися. Саме так люди стали людьми.
Лу-Тзе зміряв поглядом цю жінку.
Вона нагадувала світську даму, якій сьогодні довелося пережити дуже поганий день, потрапивши під молотарку.
— Чи не міг би я уточнити деякі моменти? — запитав він, переводячи погляд від однієї жінки до другої. — Ви воювали з тими сірими людьми шоколадними цукерками?
— Так, — підтвердила Сюзен, зазираючи за ріг. — Це сенсорний вибух. Вони втрачають контроль над своїм морфічним полем. Ви добре вмієте кидати? Чудово. Єдиносте, дайте йому стільки шоколадних яєць, скільки він зможе нести. Секрет полягає в тому, щоб якомога сильніше кидати їх об землю, викликаючи ефект шрапнелі…
— А де сам Лобсанґ? — запитав Лу-Тзе.
— Він? Можна сказати, що він нас надихає.
В повітрі спалахнули сині іскорки.
— У нього проблеми росту, на мою думку, — додала Сюзен.
На допомогу Лу-Тзе знову прийшов досвід багатьох століть.
— Він завжди видавався юнаком, який намагався знайти самого себе, — сказав він.
— Так, — погодилася Сюзен. — І це для нього стало невеличким шоком. Ходімо.
Смерть подивився на світ. Позачасовість сягнула вже Узбіччя й поширювалася у всесвіті зі швидкістю світла. Дискосвіт перетворився на кришталеву скульптуру.
І це не був апокаліпсис. Їх уже було чимало — маленьких, вигаданих апокаліпсисів, апокаліпсисів-фальшивок, апокрифічних апокаліпсисів.