Крадій часу

Більшість із них були в давнину, коли світ, якому мав настати «кінець», нерідко обмежувався кількома селами й галявиною в лісі.

І цим маленьким світам наставав кінець. Але завжди виявлялось ще щось.

Насамперед існував обрій. Утікачі й біженці з’ясовували, що світ більший, ніж вони припускали. Декілька сіл на розчищеній ділянці землі? Ха, які ж вони були дурні! Тепер вони знали, що це був цілий острів! Звичайно, й там був знову обрій…

Але цьому світу забракло обріїв.

Смерть бачив, як сонце на його очах зупинилося на орбіті, а його світло стало тьмянішим і червонішим.

Він зітхнув і штурхнув Хропунця. Кінь вирушив у керунку, якого не можна було б знайти на жодній карті.

І небо сповнилося сірими силуетами. Ряди аудиторів немовби вкрилися брижами, коли перед ними з’явився Блідий Кінь.

Один полинув до Смерті і завис у повітрі неподалік від нього.

Тоді мовив, Чи ти не мав кудись вирушати?

— ТИ ГОВОРИШ ЗА ВСІХ?

Ти знаєш звичай, — мовив голос у голові Смерті. — У нас один говорить за всіх.

— ТЕ, ЩО ЗРОБЛЕНЕ, БУЛО НЕПРАВИЛЬНИМ.

Це вже не твоя справа.

— ОДНАК МИ ВСІ ВІДПОВІДАЛЬНІ.

Всесвіт існуватиме вічно, мовив голос. Усе збережене, впорядковане, зрозуміле, правомірне, класифіковане… незмінне. Досконалий світ. Завершений. 

— НІ.

Усе й так колись закінчиться. 

— АЛЕ ТЕПЕР ЩЕ ЗАРАНО. Є ЩЕ НЕЗАВЕРШЕНІ СПРАВИ.

Які саме?..

— ВСІ.

Спалахнуло сяйво, і виникла постать у білому з книжкою в руках.

Вона зміряла поглядом Смерть, а тоді нескінченні щільні ряди аудиторів і прорекла:

— Перепрошую? Я потрапив, куди треба?

Двоє аудиторів рахували кількість атомів на тротуарній плитці.

Вони звели очі, почувши якийсь рух.

— Доброго дня, — привітався Лу-Тзе. — Чи не міг би я звернути вашу увагу на повідомлення, яке тримає моя асистентка?

Сюзен підняла над собою табличку.

Там було написано: «Роти Повинні Бути Роззявлені. Згідно з Наказом».

І Лу-Тзе розтулив свої долоні. У кожній була карамелька, а він добре влучав у ціль.

Роти стулилися. Обличчя стали безтурботними. Тоді пролунав звук, подібний на щось середнє між мурканням і голосінням, який невдовзі перейшов на ультразвуковий рівень.

А тоді… аудитори розчинилися, спочатку ставши імлистими з країв, а пізніше, коли процес прискорився, швидко перетворившись на розлогу хмарку.

— Двобій руки з ротом, — мовив Лу-Тзе. — Чому в людей такого не буває?

— Інколи трапляється, — зронила Сюзен, а коли вони подивилися на неї, закліпала очима й додала: — Принаймні з деякими ненажерливими дурепами.

— Ну, але тобі не потрібно докладати зайвих зусиль, щоб залишатися в формі, — сказала Єдиність. — І це, до речі, були останні карамельки.

— Та ні, є ще шість у «Золотому наборі від В + Б», — уточнила Сюзен. — Три з білим шоколадним кремом у темному шоколаді і три зі збитими вершками в молочному шоколаді. Це ті, що в срібній обгортці… Слухайте, я просто знаю такі речі, гаразд? Просто рухаймося далі, чуєте? Не згадуючи про шоколад.

Ти не маєш над нами влади, мовив аудитор.

Бо ми не живі.

— АЛЕ ВИ ДЕМОНСТРУЄТЕ САМОВПЕВНЕНІСТЬ, ПИХАТІСТЬ І ТУПІСТЬ. А ЦЕ ЕМОЦІЇ. Я Б НАВІТЬ СКАЗАВ, ЩО ЦЕ ОЗНАКИ ЖИТТЯ.

— Перепрошую? — прорекла осяйна постать у білому.

Але ти тут сам-один!

— Я перепрошую? 

— ТАК? — озвався Смерть. — У ЧОМУ СПРАВА?

— Це ж Апокаліпсис, так? — настирливо запитала осяйна постать.

— МИ РОЗМОВЛЯЄМО.

— Так, я розумію, але чи це Апокаліпсис? Справжній кінець усього справжнього світу?

Ні, мовив аудитор.

— ТАК, — підтвердив Смерть, — САМЕ ТАК.

— Чудово! — вигукнула постать.

Що? мовив аудитор.

— ЩО? — перепитав Смерть.

Постать зніяковіла.

— Ну, не чудово, очевидно. Очевидно, що не чудово, само по собі. Але це, заради чого я тут. Заради чого я взагалі, чесно кажучи, існую, — він підняв над собою книгу. — Е-е, я навіть зазначив потрібне місце. Вау! Розумієте, я ж так давно цього чекав…

Смерть подивився на книгу. Палітурка і всі сторінки були зроблені з заліза. Він усе збагнув.

— ТО ВИ ТОЙ АНГЕЛ У БІЛОМУ ОДЯЗІ З ЗАЛІЗНОЮ КНИГОЮ З ПРОРОЦТВА ТОБРУНА, ЯКЩО НЕ ПОМИЛЯЮСЬ?

— Правильно! — сторінки забрязкали, коли ангел почав квапливо їх гортати пальцем. — І в білих шатах, до речі, якщо не заперечуєте. Ша-тах. Дрібничка, звичайно, але я люблю, щоб усе було, як належиться.

Що тут відбувається? прохрипів аудитор.

— НАВІТЬ НЕ ЗНАЮ, ЯК ВАМ ЦЕ СКАЗАТИ, — мовив Смерть, ігноруючи втручання аудитора. — АЛЕ ВИ ОФІЦІЙНО НЕ ВИЗНАНІ.

Сторінки перестали бряжчати.

— Що ви маєте на увазі? — підозріло запитав ангел.

— КНИГА ТОБРУНА ОСЬ УЖЕ СТО РОКІВ НЕ ВИЗНАЄТЬСЯ ОФІЦІЙНОЮ ЦЕРКОВНОЮ ДОГМОЮ. ПРОРОК БРУТГА ВИЯВИВ, ЩО ЦІЛИЙ РОЗДІЛ ТАМ БУВ МЕТАФОРОЮ БОРОТЬБИ ЗА ВЛАДУ В РАННІЙ ЦЕРКВІ. ЙОГО ВИЛУЧЕНО З ДООПРАЦЬОВАНОЇ ВЕРСІЇ КНИГИ ОМА ЗА РІШЕННЯМ ІЙСЬКОГО СОБОРУ.

— Зовсім?

— НА ЖАЛЬ.

— Мене просто викинули? Як отих клятих кроликів із великими солодкаво-сиропними речами?

— ТАК.

— Навіть ту частину, де я дмухаю в сурму?

— О, ТАК.

— Ви впевнені?

— ЯК ЗАВЖДИ.

— Але ж ви Смерть, і це Апокаліпсис, правильно? — перепитав нещасний ангел. — А отже…

— МЕНІ ЖАЛЬ, АЛЕ ВИ ВЖЕ НЕ МОЖЕТЕ БРАТИ ФОРМАЛЬНОЇ УЧАСТІ В ЦІЙ ПРОЦЕДУРІ.

Краєм свідомості Смерть стежив за аудитором. Аудитори завжди слухали розмови людей. Що більше говорили люди, то більшого консенсусу досягали, приймаючи рішення і знімаючи відповідальність з кожного зокрема. Але аудитор демонстрував ознаки нетерпіння й роздратування…

Емоції. А емоції роблять вас живим. Смерть добре знав, як поводитися з живими.

Ангел роззирнувся на всесвіт.

— То що ж мені тепер робити? — залементував він. — Я ж так цього чекав! Тисячі років! — він подивився на залізну книгу. — Тисячі нудних, одноманітних, марних років… — пробурмотів він.

Це вже все? мовив аудитор.

— Одна велика сцена. Це все, що я мав. Це було моєю метою. Чекаєш, готуєшся… а тоді твою сцену просто вирізають, бо колір сірки, бачте, вже вийшов з моди? — голос ангела був просякнутий гіркотою і гнівом. — І ніхто, звичайно, мене й не попередив…

Він поглянув на заіржавілі сторінки.

— Наступним мав би бути Чума, — пробурмотів він.

— Я що, запізнився? — пролунав у пітьмі голос.

До них підступив кінь. Він світився хворобливим сяйвом, немовби гангренозна рана перед тим, як мають покликати цирульника-костоправа з пилкою для швидкого ампутування.

— Я ДУМАВ, ТИ НЕ ПРИЙДЕШ, сказав Смерть.

— Я не хотів, — поволі вимовив Чума, — але в людей трапляються дуже цікаві хвороби. Мені от хотілося б бачити, як поширюється тхір, — він підморгнув Смерті вкритим коростою оком.

— Маєте на увазі, кір? — виправив його ангел.

— Ні, таки тхір, — наполіг Чума. — Люди дуже недбало ставляться до того всього біоштукарства. Виводять фурункули, що починають кусатися.

Вас двох недостатньо! прогарчав у їхніх головах аудитор.

З темряви вигулькнув ще один кінь. Навіть решето може здатися м’ясистішим за нього.

— Я собі подумав, — пролунав голос. — Можливо, є речі, заради яких варто вступити в бій.

— І що ж це?.. — поцікавився, озираючись, Чума.

— Сандвічі з салатним кремом. Кращого нічого немає. А цей присмак визнаних безпечними емульгаторів? Неперевершений.

— Ха! То ви є Голод? — уточнив Ангел Залізної Книги. Він знову почав гортати важкі сторінки.

Що то, що то, що то за нісенітниця з якимось «салатним кремом»?[18] заволав аудитор.

18

Якщо ви живете в країні, де традиційно споживають майонез, нічого не питайте. Навіть не пробуйте.