Крадій часу

— О. Добре. Дотепне використання підручних матеріалів, — неголосно мовила Сюзен. А тоді в ній прокинулась учителька і додала: — Маю надію, що цього тобі вистачить на всіх.

— Ви були першим, — сказав Лу-Тзе. — Фактично, створили цей бізнес з нуля. Були новатором.

— Це було тоді, — озвався Ронні Соак. — Тепер усе змінилося.

— Зовсім не те, що було, — погодився Лу-Тзе.

— От узяти Смерть, — вів далі Ронні Соак. — Вражаюча зовнішність, це так, але хто ж матиме поганий вигляд у чорному? Але, зрештою, Смерть… Ну, що таке смерть?

— Лише довгий сон, — відповів Лу-Тзе.

— Лише довгий сон, — погодився Ронні Соак. — Ну, а інші… Війна? Якщо війна така вже погана, чому люди постійно воюють?

— По суті, це хобі, — сказав Лу-Тзе. Він почав скручувати собі цигарку.

— По суті, хобі, — повторив Ронні Соак. — Ну, а Голод і Чума, що там казати…

— Нема що казати, — співчутливо мовив Лу-Тзе.

— Власне. Тобто, Голод наводить, очевидно, жах…

— …в сільськогосподарських громадах, але ж треба йти в ногу з часом, — доповнив Лу-Тзе, беручи до рота самокрутку.

— Саме так, — підтвердив Ронні. — Треба йти в ногу з часом. Тобто, хіба пересічний міський мешканець боїться голоду?

— Ні, він думає, що їжа росте в крамницях, — відповів Лу-Тзе. Йому вже починало це все подобатися. Він мав вісімсотлітній досвід керування думками тих, кому підпорядковувався, а більшість із них були розумними. Він вирішив підлити трохи масла у вогонь.

— От узяти вогонь: міський люд насправді боїться вогню, — сказав він. — І це нове. Адже для примітивного селюка вогонь був доброю річчю, правда? Відлякував вовків. А якщо згоріла його хижа, не страшно, бо колоди й земля були дешеві. А тепер він живе на вулиці, де туляться одне до одного дерев’яні будинки, і всі готують їжу в себе у кімнатах, отже…

У Ронні люто спалахнули очі.

— Вогонь? Вогонь? Та це лише напівбог! Якийсь малий злодюжка поцупив у богів полум’я, і раптом він уже безсмертний? Це що, можна назвати підготовкою і досвідом? — з-під пальців Ронні вилетіла іскра, запаливши кінчик цигарки Лу-Тзе. — І взагалі, щодо тих усіх богів…

— Хто пізно приходить, той сам собі шкодить, — спритно додав Лу-Тзе.

— Точно! Люди почали їм поклонятися, тому що боялись мене, — сказав Ронні. — Ви це знали?

— Ні, справді? — з невинним виглядом запитав Лу-Тзе.

Але Ронні раптом осів.

— Це, звісно, було тоді, — зітхнув він. — Зараз усе інакше. І я вже не той, що колись.

— Ні-ні, звичайно, що ні, — заспокійливо вимовив Лу-Тзе. — Але ж усе залежить від того, як на це все подивитися, правда? От, припустимо, що чоловік… тобто, я мав на увазі…

— Антропоморфну персоніфікацію, — підказав йому Ронні Соак. — Хоч я завжди волію вживати термін «аватар».

Лу-Тзе вигнув брови.

— Ви часто літаєте? — здивувався він.

— Це було б «авіатор».

— Вибачте. Ну, тоді припустимо, що аватар, дякую вам, який, можливо, випередив свій час тисячі років тому, припустимо, уважно роззирнеться зараз довкола й побачить, що світ, можливо, знову готовий його прийняти.

Лу-Тзе витримав паузу.

— Мій абат, до речі, вважає вас дуже великим цабе, — сказав він, щоб трохи підсилити ефект.

— Справді? — перепитав підозріло Ронні Соак.

— Великим цабе, великою цяцею і великою… цюцею, — завершив вихваляння Лу-Тзе. — Він написав про вас море сувоїв. Каже, що ви надзвичайно важлива фігура для розуміння функціонування всесвіту.

— Так воно так, але ж… це тільки один чоловік, — понуро зронив Ронні Соак, демонструючи брак завзяття, притаманний тому, хто не бажає розлучатися з величезною життєвою образою, немовби з улюбленою м’якою іграшкою.

— По суті, так, — погодився Лу-Тзе. — Але ж він абат. А який мізкуватий? Він мислить такими грандіозними думками, що не встигає їх додумати впродовж одного життя, тому йому потрібний другий строк! Нехай багато селян бояться голоду, але хтось такий, як ви, повинен бути націлений на якість. А тепер погляньте на міста. У давні часи це просто були скупчення глинобитних мазанок з такими назвами, як Ур, Уг і Уґґ. А тепер у містах мешкають мільйони людей. У містах із дуже-дуже заплутаною інфраструктурою. І от подумайте, чого вони справді, по-справжньому бояться. А страх… Та ж страх є вірою. Гм-м?

Запанувала чергова довга мовчанка.

— Ну, гаразд, але… — почав було Ронні.

— Звичайно, вони там довго не житимуть, бо коли ті сірі істоти закінчать розбирати їх на частинки, щоб побачити, як вони функціонують, жодної віри вже не залишиться.

— Від мене залежать мої клієнти… — пробурмотів Ронні Соак.

— Які ще клієнти? Це говорить Соак, — прорік Лу-Тзе. — Бо це не голос Каоса.

— Ха! — гірко озвався Каос. — А ви ще не сказали мені, яким чином це вирахували.

Бо в мене більше трьох клітинок мозку, а ти марнославний і написав своє справжнє ім’я задом наперед на своєму візочку, а темне вікно вітрини усе віддзеркалює, і в його відображенні літери «К» і «С» можна побачити, навіть якщо вони перевернуті, подумав Лу-Тзе. Але вголос цього не варто було говорити.

— Бо це ж очевидно, — сказав він. — Ви просто просвічуєтесь крізь усе. Це так, ніби накрити слона простирадлом. Ви можете його не бачити, та все одно знаєте, що слон і далі там.

Каос мав жалюгідний вигляд.

— Не знаю, — пробурмотів він. — Минуло вже стільки часу…

— Он як? А мені здавалося, що ви називали себе Найпершим? — вирішив спробувати новий підхід Лу-Тзе. — Вибачте! Хоч я і припускаю, що ви не винні в тому, що за ці кілька століть утратили майстерність і частину навичок, адже на це були…

— Я втратив майстерність? — мало не штрикнув ніс підмітальника своїм пальцем Каос. — Хочеш, щоб я показав тобі, де раки зимують, п’явко ти нещасна?

— І як це? Нагодуєте страшнющим йогуртом? — глузливо запитав Лу-Тзе, злазячи з візочка.

Каос вистрибнув услід за ним.

— Я ще не скінчив розмову, куди це ти тікаєш? — гаркнув він.

Лу-Тзе глянув на нього.

— На ріг Торгової і Брод-Вею, — відповів він. — А що такого?

Каос заревів. Зірвав із себе смугастий фартух і білий кашкет. Здавалося, ніби він став вищий на зріст. З нього почала парувати схожа на дим темінь.

Лу-Тзе склав на грудях руки й вишкірився.

— Пам’ятайте Перше правило, — нагадав він.

— Правила? Які ще правила? Я Каос!

— Який був найпершим? — перепитав Лу-Тзе.

— Так!

— Творець і Руйнач?

— Саме так, чорт забирай!

— Здавалося би, плутана, здавалося би, безсистемна поведінка, що має, однак, просте, обумовлене пояснення, і є ключем до нових рівнів розуміння багатовимірного всесвіту?

— Отож-бо й воно… Що?

— Мусите йти в ногу з часом, містере, мусите не відставати! — вигукнув Лу-Тзе, схвильовано підстрибуючи на місці. — Ви той, яким вас уявляють люди! А вони вас змінили! Маю надію, що ви здатні це врахувати!

— Не вказуй мені, ким я маю бути! — проревів Каос. — Я Каос!

— Ви так гадаєте? Але ваше грандіозне повернення не зможе відбутися, бо тепер усе контролюють аудитори! Правила, містере! Ось, хто вони такі! Холодні мертві правила!

Ходяча хмара, в яку перетворився Ронні, зблиснула срібною блискавкою. А тоді ця хмара, візок і кінь зникли.

— Ну, мабуть, могло бути й гірше, — мовив сам собі Лу-Тзе. — Не надто тямовитий парубок, чесно. Та ще й трохи старомодний.

Він роззирнувся й побачив, що за ним стежить юрба аудиторів. Їх було кілька десятків.

Він зітхнув і вишкірився своєю ніяковою посмішкою. Цього дня у нього було аж забагато пригод.

— Я припускаю, що ви чули про Перше правило, так? — прорік він.

Це примусило їх на хвильку замислитися. Один мовив:

— Ми знаємо мільйони правил, людино.

— Мільярди. Трильйони, — додав інший.

— Отже, ви не можете напасти на мене, — сказав Лу-Тзе, — бо це Перше правило.