Страница 19 из 77
— Зачекай-но, зачекай… Як можна взяти клаптик якогось минулого століття і припасувати його до сучасності? Хіба люди не помітять, що… — Сюзен засовгалася на місці, — що у воїнів не ті обладунки, і що будівлі довкола інакші, і що вони й далі воюють на війнах, які точилися багато століть тому?
— СУДЯЧИ З МОГО ДОСВІДУ, СЮЗЕН, ЗАНАДТО БАГАТО ЛЮДЕЙ ЩЕ Й ДАЛІ ВЕДУТЬ ПОДУМКИ ВІЙНИ, ЯКІ ТОЧИЛИСЯ БАГАТО СТОЛІТЬ ТОМУ.
— Вельми проникливо, але я мала на увазі, що…
— ТИ НЕ ПОВИННА ПЛУТАТИ ВМІСТ І ВМІСТИЛИЩЕ. — Смерть зітхнув. — ТИ МАЙЖЕ ЛЮДИНА. ТОБІ ПОТРІБНА МЕТАФОРА. НАОЧНИЙ УРОК. ХОДІМО.
Він підвівся і рушив залою до їдальні. Там ще й досі було декілька запізнілих їдців з серветками попід підборіддями, що немовби застигли в процесі радісного споживання вуглеводів.
Смерть підступив до столу, накритого до вечері, і взявся за кутик скатертини.
— ЧАС — ОЦЕЙ ОБРУС, — сказав він. — СТОЛОВЕ НАЧИННЯ І ТАРЕЛІ — ЦЕ ПОДІЇ, ЯКІ ВІДБУВАЮТЬСЯ В ЦЬОМУ ЧАСІ…
Пролунав барабанний бій. Сюзен подивилася в той бік. За крихітною ударною установкою сидів Смерть Щурів.
— СЛІДКУЙ.
Смерть смикнув скатертину. Почувся брязкіт столового начиння, і на якусь мить була непевність, чи не впаде ваза з квітами, але майже весь посуд залишився на місці.
— Зрозуміло, — сказала Сюзен.
— СТІЛ І ДАЛІ ЗАЛИШИВСЯ СЕРВІРОВАНИЙ, АЛЕ ОБРУС МОЖНА ТЕПЕР ВИКОРИСТАТИ ДЛЯ ІНШОЇ ТРАПЕЗИ.
— Однак ти перевернув сільничку, — зауважила Сюзен.
— НЕДОСКОНАЛА ТЕХНОЛОГІЯ.
— А ще, дідусю, на скатертині залишилися плями від попередньої імпрези.
Смерть сяйнув посмішкою.
— ТАК, — погодився він. — АЛЕ МЕТАФОРА ВИЙШЛА НЕПОГАНА, ПРАВДА?
— Люди це помітять!
— СПРАВДІ? ТА Ж ЛЮДИ НАЙНЕУВАЖНІШІ ІСТОТИ В ЦІЛОМУ ВСЕСВІТІ. ТРАПЛЯЮТЬСЯ, ЗВІСНО, ВСІЛЯКІ АНОМАЛІЇ, ПЕВНА КІЛЬКІСТЬ РОЗСИПАНОЇ СОЛІ, АЛЕ ІСТОРИКИ ЗНАЙДУТЬ ВІРОГІДНІ ПОЯСНЕННЯ, ЦЕ ВОНИ ЧУДОВО ВМІЮТЬ РОБИТИ.
Сюзен знала, що існували так звані Правила. Неписані, звичайно, як і, скажімо, гори, бо як же їх напишеш? Ці Правила мали набагато фундаментальніше значення для функціонування всесвіту, ніж прості механічні закони на кшталт ґравітації. Аудитори могли ненавидіти розгардіяш, викликаний народженням життя, але Правила не давали їм змоги щось з цим зробити. Тому поява людства стала для них неочікуваним даром. Нарешті з’явилися істоти, яких можна було переконати стрілити самим собі в ногу.
— Я не знаю, чого ти від мене сподіваєшся, що я мала би зробити? — запитала вона.
— УСЕ, ЩО В ТВОЇХ СИЛАХ, — сказав Смерть. — Я, ЗГІДНО З НЕПИСАНОЮ ТРАДИЦІЄЮ, МАЮ В ЦЕЙ ЧАС ІНШІ ОБОВ’ЯЗКИ.
— Тобто?
— ВАЖЛИВІ СПРАВИ.
— Про які ти не можеш мені сказати?
— ПРО ЯКІ Я НЕ МАЮ НАМІРУ ТОБІ КАЗАТИ. АЛЕ ВОНИ ВАЖЛИВІ. ХАЙ ТАМ ЯК, АЛЕ Я ЦІНУЮ ТВОЮ ПРОЗОРЛИВІСТЬ. ТВІЙ СПОСІБ МИСЛЕННЯ МОЖЕ ПРИДАТИСЯ. ТИ МОЖЕШ ПОБУВАТИ ТАМ, ДЕ Я НЕ ЗМОЖУ. Я ТІЛЬКИ БАЧИВ МАЙБУТНЄ. А ТИ МОЖЕШ ЙОГО ЗМІНИТИ.
— А де відтворюють цей годинник?
— НЕ МОЖУ ЦЬОГО СКАЗАТИ. Я Й ТАК БАГАТО ЗРОБИВ, ЩОБ ДІЙТИ ДО ЦЬОГО ВИСНОВКУ. РЕШТУ БАЧУ НЕМОВ У ТУМАНІ.
— Чому?
— ТОМУ ЩО ВСЕ ПРИХОВАНЕ. У ЦЕ ЗАЛУЧЕНИЙ ХТОСЬ ТАКИЙ… ХТО МЕНІ НЕ ПІДВЛАДНИЙ. — Смерть мав збентежений вигляд.
— Безсмертний?
— ХТОСЬ ПІДВЛАДНИЙ… КОМУСЬ ІНШОМУ.
— Мусиш пояснити це все набагато чіткіше.
— СЮЗЕН… ТИ ЗНАЄШ, ЩО Я УДОЧЕРИВ І ВИРОСТИВ ТВОЮ МАТІР, А ТАКОЖ ЗНАЙШОВ ДЛЯ НЕЇ ВІДПОВІДНОГО ЧОЛОВІКА…
— Так-так, — огризнулася Сюзен. — Як я могла це забути? Щодня дивлюся в дзеркало.
— ЦЕ… НЕПРОСТО ДЛЯ МЕНЕ. ПРАВДА ПОЛЯГАЄ В ТОМУ, ЩО Я БУВ ТАКИЙ НЕ ОДИН. ЧОМУ ТИ ТАК ДИВУЄШСЯ? ХІБА Ж НЕ ВІДОМО, ЩО БОГИ ПОСТІЙНО РОБЛЯТЬ ТАКІ РЕЧІ?
— Боги, так, але ж люди твого типу…
— ЛЮДИ НАШОГО ТИПУ, ОДНАК Є ЛЮДИ…
Сюзен зробила незвичну річ і почала слухати. А це для вчительки нелегке завдання.
— СЮЗЕН, ТИ МАЄШ ЗНАТИ, ЩО МИ, ПЕРЕБУВАЮЧИ… ПОЗА ЛЮДСТВОМ…
— Я не перебуваю поза людством, — гостро відрізала Сюзен. — Я просто наділена… додатковими талантами.
— Я МАВ НА УВАЗІ НЕ ТЕБЕ, ЗВИЧАЙНО. А ІНШИХ, КОТРІ НЕ Є ЛЮДЬМИ, АЛЕ ЗАЛИШАЮТЬСЯ ЧАСТИНОЮ ЛЮДСЬКОГО ВСЕСВІТУ… ВІЙНА, ФАТУМ, ЧУМА І РЕШТА НАШИХ… ЛЮДИ УЯВЛЯЮТЬ НАС У ЛЮДСЬКИХ ОБРАЗАХ, І ТОМУ МИ ТАК ЧИ ТАК СТАЄМО НАДІЛЕНІ ПЕВНИМИ ЛЮДСЬКИМИ АСПЕКТАМИ. ІНАКШЕ Й БУТИ НЕ МОЖЕ, БО НАВІТЬ НАША ТІЛЕСНА ФОРМА ПРИМУШУЄ НАШУ СВІДОМІСТЬ СПОСТЕРІГАТИ ВСЕСВІТ ВІДПОВІДНИМ ЧИНОМ. МИ НАБИРАЄМО ЛЮДСЬКИХ РИС… ЦІКАВІСТЬ, ГНІВ, НЕСПОКІЙ…
— Це елементарні речі, дідусю.
— ТАК. А, ОТЖЕ, ТИ ЗНАЄШ, ЩО ДЕХТО З НАС… ЗАЦІКАВЛЕНИЙ ЛЮДСТВОМ.
— Я знаю. Я є одним із наслідків цього.
— ТАК. Е-Е… І В ДЕКОГО З НАС ЦЯ ЦІКАВІСТЬ СТАЄ, Е-Е, ЩЕ…
— Цікавішою?
— …ОСОБИСТІШОЮ. ТИ ЧУЛА, ЯК Я РОЗПОВІДАВ ПРО… ПЕРСОНІФІКАЦІЮ ЧАСУ…
— Багато ти не розповів. Колись тільки згадав, що вона живе у скляному палаці. — Сюзен відчула не зовсім пристойне, але на диво приємне задоволення, побачивши збентеження Смерті. Він нагадував когось, хто був змушений зізнатися в чомусь ганебному, показати, так би мовити, прихований скелет у шафі.
— ТАК. Е-Е… ВОНА ЗАКОХАЛАСЯ В ЛЮДИНУ…
— Ах, яка романтіка, — додала Сюзен літеру «і», наслідуючи тікання годинника. Вона розуміла, що чинить, наче капосна дитина, але життя онучки Смерті було нелегкою справою, тож вряди-годи вона відчувала непереборне бажання подратувати його.
— ОХ. ЯКИЙ КАЛАМБУР, ГРА СЛІВ, — стомлено мовив Смерть. — ХОЧ Я ПРИПУСКАЮ, ЩО ТИ ПРОСТО ХОТІЛА ЗДАТИСЯ ДОШКУЛЬНОЮ.
— Ну, але такого типу речі траплялися нерідко в античні часи, хіба ні? — сказала Сюзен. — Поети завжди закохувалися як не в місячне сяйво, то в гіацинти або ще щось, а богині були навіки…
— АЛЕ ЦЕ БУЛО НАСПРАВДІ, — сказав Смерть.
— Тобто, як насправді?
— ЧАС НАРОДИЛА СИНА.
— Як це могло…
— У НЕЇ НАРОДИВСЯ СИН. ХТОСЬ МАЙЖЕ СМЕРТНИЙ. ХТОСЬ ТАКИЙ, ЯК ТИ.
Цок
Щотижня якийсь член Гільдії годинникарів відвідував Джеремі. Це не були якісь офіційні візити. Просто треба було завжди принести йому замовлення на нову роботу або забрати вже виконану, бо хай там що могли про нього базікати, хлопець був просто геніальним годинникарем.
Ці неформальні візити були також нагодою делікатно з’ясувати, чи юнак заживає ліки і не демонструє явних ознак божевілля.
Годинникарі чудово розуміли, що хитромудрий механізм людського мозку міг інколи викинути коника. Члени Гільдії були педантичними людьми, що завжди домагалися нелюдської точності, а це давалося взнаки. Могло спричиняти проблеми. Накрутити можна було не тільки пружини. Тому комітет Гільдії складався за великим рахунком із добрих і чуйних людей. Загалом вони не були схильними до віроломства.
Секретар Гільдії доктор Гопкінс здивувався, коли двері крамнички Джеремі відчинив чоловік, якому, судячи з вигляду, пощастило вижити після дуже серйозної аварії.
— Е-е. Мені треба бачити містера Джеремі, — видушив із себе він.
— Так, шер. Гошподар є тут, шер.
— А ви, гм, є…?
— Ігор, шер. Міштер Джеремі люб’яшно погодившя вшяти мене до шебе, шер.
— Ви в нього працюєте? — запитав доктор Гопкінс, озираючи Ігоря з голови до ніг.
— Так, шер.
— Гм… Ви що, стояли заблизько до якоїсь небезпечної машинерії?
— Ні, шер. Він у майштерні, шер.
— Містере Ігоре, — мовив доктор Гопкінс, заходячи до крамнички, — чи ви знаєте, що містеру Джеремі потрібно заживати ліки?
— Так, шер. Він чашто про це шгадує.
— І він, гм, його здоров’я в цілому…?
— Добре, шер. Він іш великим ентушіашмом виконує швою роботу. Очі шяють і хвішт бубликом.
— Хвіст, кажете, бубликом? — кволо перепитав доктор Гопкінс. — Гм… містер Джеремі зазвичай не тримає слуг. Останньому своєму помічникові він, здається, запустив годинником у голову.
— Шправді, шер?
— Гм, а вам він ще не кидав у голову годинника?
— Ні, шер. Він поводитьшя цілком нормально, — відповів Ігор, чоловік з чотирма великими пальцями і купою швів довкола шиї. Він прочинив двері до майстерні. — Доктор Гопкінш, міштере Джеремі. Я шаварю трохи чаю, шер.