Крадій часу

Найвишуканішим вважався клуб «Фіджет», який діяв ось таким чином: Сюзен непотрібно було ставати невидимою, адже вона знала, що члени «Фіджета» просто не побачать її або не повірять, навіть побачивши, що вона справді існує. Жінкам узагалі не дозволялося бувати в клубі, якщо не враховувати правила 34 б, згідно з яким родички жіночої статі або респектабельні одружені дами, яким виповнилося 30 років, могли завітати на чайочок до Зеленої вітальні між 3:15 і 4:30 дня з умовою, що там постійно мав би бути присутній бодай один член правління. Ця традиція була такою давньою, що багатьом членам клубу здавалося, ніби це були щодня єдині сімдесят п’ять хвилин, упродовж яких жінкам узагалі було дозволено існувати, а отже, поява будь-якої жінки в клубі в інший час інтерпретувалася як плід їхньої уяви.

І це могло бути абсолютною правдою стосовно Сюзен з її строгою чорною сукнею шкільної вчительки і чобітками на ґудзиках, каблучки яких немовби видовжувалися, коли вона ставала внучкою Смерті.

Її кроки в цих чобітках відлунювали на мармуровій підлозі, коли вона прямувала до бібліотеки.

Для неї було загадкою, чому Смерть почав використовувати це місце. Звичайно, він був наділений певними якостями джентльмена: жив у сільській місцевості — далекій, темній місцевості — був незмінно пунктуальний, люб’язно поводився з тими, кого зустрічав — а рано чи пізно він зустрічав усіх — елегантно, хоч і дещо стримано вбирався, почував себе комфортно в будь-якій компанії, а також, як загальновідомо, був добрим вершником.

Не зовсім сюди пасував лише його образ Похмурого Женця.

Більшість м’яких крісел у бібліотеці були зайняті чоловіками, які втішено дрімали після обіду, накрившись примірниками газети «Анк-морпоркський Час». Сюзен роззирнулася довкола, аж поки під однією газетою побачила полу чорної мантії і дві кістляві ноги. До спинки крісла була також притулена коса. Сюзен підняла вгору газету.

— ДОБРИДЕНЬ, — привітався Смерть. — ЧИ ТИ ВЖЕ ОБІДАЛА? НАМ ПОДАВАЛИ ДЖЕМ РОЛІ-ПОЛІ.

— Навіщо ти це робиш, дідусю? Ти ж усе одно не спиш.

— МЕНЕ ЦЕ ЗАСПОКОЮЄ. У ТЕБЕ ВСЕ ГАРАЗД?

— Було, поки не приперся щур.

— ТВОЯ КАР’ЄРА УСПІШНА? ТИ ЗНАЄШ, Я ПРО ТЕБЕ ТУРБУЮСЯ.

— Дякую, — коротко зронила Сюзен. — Ну, і чому ти…

— ХІБА ПОГАНО ТРОХИ ПОБАЗІКАТИ?

Сюзен зітхнула. Вона знала, що за цим приховано, і ця думка не була радісною. Була вона маркітною, невиразною і нетривкою, а суть її полягала ось у чому: у них обох нікого в світі не було, крім них самих. Ось так. Це була сльозлива думка, яка ридала у власний носовичок, але так воно й було насправді.

Щоправда, у Смерті був слуга, Альберт, а ще, звісно, Смерть Щурів, якщо це можна назвати приємною компанією.

А от стосовно Сюзен…

Що ж, вона була частково безсмертна, і це, мабуть, усе. Вона могла бачити речі, які існують насправді,[8] а час для неї був чимось на кшталт плаща, який можна вбирати і скидати. Законами, які стосувалися всіх, такими як ґравітація, вона користалася, коли їй це було потрібно. І хай би як ви прагнули нав’язати нормальні стосунки, ці речі постійно ставали на перешкоді. Важко було мати справу з людьми, коли крихітна частка вашого єства бачила, що це просто тимчасові комбінації атомів, які протривають усього лише декілька десятиліть.

А тут вона зіткнулася з такою ж крихітною часткою Смерті, якій було непросто мати справу з людьми, якщо вона сприймала їх реальними.

Жодного дня не минало без того, щоб Сюзен не жалкувала, що має такий дивний родовід. Їй завжди було цікаво знати, як це — блукати світом, не усвідомлюючи за кожним кроком усього каміння під ногами і всіх зір над головою, мати всього лише п’ять чуттів, бути майже сліпою і мало не глухою…

— ДІТИ В ПОРЯДКУ? МЕНІ СПОДОБАЛОСЯ, ЯК ВОНИ МЕНЕ НАМАЛЮВАЛИ.

— Так. Як там Альберт?

— НОРМАЛЬНО.

…і не гаяти час на пустопорожні балачки, подумала ще Сюзен. У великому всесвіті не було місця для пустопорожніх балачок.

— НАСТАЄ КІНЕЦЬ СВІТУ.

Ну, це вже серйозна, не пустопорожня розмова.

— Коли?

— НАСТУПНОЇ СЕРЕДИ.

— Чому?

— ПОВЕРНУЛИСЯ АУДИТОРИ, — повідомив Смерть.

— Оті малі лиходії?

— ТАК.

— Терпіти їх не можу.

— У МЕНЕ, ЗВІСНО, ЖОДНИХ ЕМОЦІЙ НЕМАЄ, — сказав Смерть із найнезворушнішим виразом, на який може бути здатний хіба що череп.

— І що вони цього разу замислили?

— НЕ МОЖУ СКАЗАТИ.

— Я думала, що ти можеш пам’ятати майбутнє!

— ТАК, АЛЕ ДЕЩО ЗМІНИЛОСЯ. ПІСЛЯ СЕРЕДИ НЕ БУДЕ МАЙБУТНЬОГО.

— Щось таки має залишитися, бодай якісь уламки!

— НІ. НАСТУПНОЇ СЕРЕДИ ПІСЛЯ ПЕРШОЇ ГОДИНИ НЕМАЄ НІЧОГО. ЛИШЕ ПЕРША ГОДИНА НАСТУПНОЇ СЕРЕДИ, НА ВІКИ ВІЧНІ. НІХТО НЕ ЖИТИМЕ. НІХТО НЕ ПОМИРАТИМЕ. ОСЬ ЩО Я БАЧУ ЗАРАЗ. МАЙБУТНЄ ЗМІНИЛОСЯ. РОЗУМІЄШ?

— А яким чином це може стосуватися мене? — Сюзен знала, що будь-кому це запитання здалося б безглуздим.

— ГАДАЮ, ЩО КОЖЕН МАЄ НЕСТИ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА КІНЕЦЬ СВІТУ, ХІБА НІ?

— Ти знаєш, що я мала на увазі!

— Я ПРИПУСКАЮ, ЩО ЦЕ СТОСУЄТЬСЯ ПРИРОДИ ЧАСУ, БЕЗСМЕРТНОГО Й ЛЮДСЬКОГО ВОДНОЧАС. ВІДЧУВАЛИСЯ ПЕВНІ… ПУЛЬСАЦІЇ, БРИЖІ.

— Вони збираються вчинити щось із Часом? Я думала, що їм не дозволено вдаватись до таких речей.

— ЇМ НІ. АЛЕ ЛЮДИ ЦЕ МОЖУТЬ. ОДНОГО РАЗУ ВЖЕ ТАКЕ ЗРОБИЛИ.

— Хто може бути таким ідіо…

Сюзен затнулася. Звичайно, хтось може виявитися таким ідіотом. Деякі люди готові вчинити будь-яку дурницю лише для того, щоб побачити, чи це можливо зробити. Якби десь у якійсь печері почепити великий рубильник із написом на ньому «Перемикач Кінця Світу. НЕ РУХАТИ», то навіть фарба на ньому не встигне висохнути.

Вона замислилася. Смерть пильно за нею стежив.

Тоді вона вимовила:

— Доволі смішно, що я недавно читала класу одну книжку. Знайшла її якось у себе на столі. Називається «Казки сестер Ґрім»…

— А, ВЕСЕЛІ КАЗОЧКИ ДЛЯ МАЛЮКІВ, — сказав без тіні іронії Смерть.

— …і там ідеться здебільшого про лиходіїв, які помирають жахливою смертю. Дивно, якщо чесно. Але дітям це подобається. І зовсім їх не бентежить.

Смерть промовчав.

— …за винятком казки про скляний годинник з Бад Шушайна, — додала Сюзен, дивлячись на його череп. — Вона їх доволі засмутила, попри те, що мала щасливий кінець.

— МАБУТЬ, ТОМУ, ЩО ЦЯ ІСТОРІЯ ПРАВДИВА.

Сюзен достатньо давно знала Смерть, тому не сперечалася.

— Здається, я розумію, — мовила вона. — Ти спеціально влаштував, щоб книжка опинилась там.

— ТАК. НУ, А ВЕСЬ ТОЙ МОТЛОХ ПРО ПРЕКРАСНОГО ПРИНЦА І ТАКЕ ІНШЕ БУЛО ЯВНО ДОДАНО ПІЗНІШЕ. АУДИТОРИ, ЗВІСНО, НЕ ВИНАЙШЛИ ТОГО ГОДИННИКА. ЦЕ БУЛА РОБОТА ОДНОГО БОЖЕВІЛЬЦЯ. АЛЕ ВОНИ ВДАЛО ВСЕ АДАПТУЮТЬ ДО СВОЇХ ПОТРЕБ. ТВОРИТИ НЕ ГОДНІ, А ОТ АДАПТУВАТИ МОЖУТЬ. ГОДИННИК ВІДТВОРЮЄТЬСЯ ЗАНОВО.

— І час тоді насправді зупинився?

— ОПИНИВСЯ В ПАСТЦІ. ЛИШЕ НА МИТЬ, АЛЕ РЕЗУЛЬТАТИ МИ Й ДАЛІ БАЧИМО ДОВКОЛА НАС. ІСТОРІЮ БУЛО РОЗБИТО, ФРАГМЕНТОВАНО. МИНУЛЕ ВТРАТИЛО ЗВ’ЯЗОК ІЗ МАЙБУТНІМ. ІСТОРИЧНІ ЧЕНЦІ МУСИЛИ ВІДНОВЛЮВАТИ ВСЕ ПРАКТИЧНО З НУЛЯ.

Сюзен не витрачала в такий час зусиль на вигуки типу «Це неможливо!». Такі дурниці могли б говорити тільки люди, які вірять у те, що живуть у реальному світі.

— Це мало протривати якийсь… час, — сказала вона.

— З ЧАСОМ, ЗВИЧАЙНО, НЕ БУЛО ЖОДНИХ ПРОБЛЕМ. ВОНИ ВИКОРИСТОВУВАЛИ РОКИ, СФОРМОВАНІ НА ОСНОВІ ЧАСТОТИ ЛЮДСЬКОГО ПУЛЬСУ. ЦЕ ТРИВАЛО ПРИБЛИЗНО ПІВ ТИСЯЧІ ТАКИХ РОКІВ.

— Але ж якщо історію було зруйновано, звідки вони взяли…

Смерть склав докупи кінчики пальців.

— МИСЛИ ТЕМПОРАЛЬНО, СЮЗЕН. Я ДУМАЮ, ВОНИ ВКРАЛИ ТРОХИ ЧАСУ В ЯКИХОСЬ ПРАДАВНІХ СВІТОВИХ ЕРАХ, КОЛИ ЧАС БУЛО ЗМАРНОВАНО НА РІЗНИХ РЕПТИЛІЙ. ДЛЯ ЧОГО, ЗРЕШТОЮ, ТОЙ ЧАС ЯКОМУСЬ ВЕЛИЧЕЗНОМУ ЯЩЕРУ? ТИ БАЧИЛА ТІ ЗВОЛІКАТОРИ, ЯКИМИ КОРИСТУЮТЬСЯ ЧЕНЦІ? ЧУДОВІ ШТУЧКИ. МОЖУТЬ РУХАТИ ЧАС, ЗБЕРІГАТИ ЙОГО, РОЗТЯГУВАТИ… ГЕНІАЛЬНИЙ ВИНАХІД. А СТОСОВНО ТОГО, КОЛИ ЦЕ СТАЛОСЯ, ЦЕ ПИТАННЯ ТАКОЖ НЕ МАЄ СЕНСУ. КОЛИ РОЗБИТО ПЛЯШКУ, ХІБА НЕ ВСЕ ОДНО, ДЕ САМЕ ЇЇ ВДАРИЛИ? СКАЛКИ САМОЇ ПОДІЇ В БУДЬ-ЯКОМУ РАЗІ ВЖЕ НЕ ІСНУЮТЬ У ВІДНОВЛЕНІЙ ІСТОРІЇ.

8

Що набагато важче, ніж бачити те, чого насправді немає. На це всі здатні.