Страница 17 из 77
— Ви знаєте, що жахлива Битва п’яти міст не відбулася тому, що туди вчасно прибув посланець?
Вони це знали. Їх цього навчили ще на самому початку занять. Отож вони боязко вклонилися, адже це, врешті-решт, був сам абат.
— Тож вам тоді відомо, що коли кінь посланця загубив підкову, той помітив чоловіка, який брів поруч із дорогою з маленькою переносною кузнею і штовхав перед собою тачку з наковальнею?
І це вони знали.
— І вам відомо, що цим чоловіком був Лу-Тзе?
Їм це було відомо.
— Ви, безсумнівно, знаєте, що Джанда Трапп, Великий Майстер окідокі, торо-фу і чанґ-фу, поступився лише раз у житті й лише одному чоловікові?
Вони це знали.
— І вам відомо, що цим чоловіком був Лу-Тзе?
Їм це було відомо.
— Ви пам’ятаєте маленький вівтар, який ви перекинули вчора?
Вони пам’ятали.
— Ви знаєте, що в нього був власник?
Запала тиша. Тоді найкмітливіший із послушників нажахано поглянув на абата, ковтнув слину, схопив одну з трьох мітел і вийшов із кімнати.
Інші двоє були не такі тямущі, тож залишалися там і далі.
Тоді один із них сказав:
— Але ж це був вівтар звичайного підмітальника!
— Ви візьмете мітли й почнете підмітати, — звелів абат, — і підмітатимете отак щодня, аж доки знайдете Лу-Тзе й відважитесь йому сказати кожен: «Підмітальнику, це я перекинув і понищив ваш вівтар, і тепер я смиренно супроводжуватиму вас до самого додзьо Десятого Д’їма для того, щоб пізнати Правильний Шлях». Лише після цього, якщо ще будете здатні, ви зможете поновити тут навчання. Зрозуміли?[6]
Старші ченці часом нарікали, але хтось тоді обов’язково нагадував:
— Пам’ятайте, що Шлях Лу-Тзе — це не наш Шлях. Пам’ятайте, що він усе пізнав, будучи знехтуваним усіма підмітальником, тоді як учні отримували освіту. Пам’ятайте, що він був скрізь і зробив багато справ. Можливо, він дещо… дивакуватий, але пам’ятайте, як він зайшов до цитаделі, де було повно озброєних чоловіків і пасток, а все ж таки добився, щоб Паша Мунтабу безневинно задушився риб’ячою кісткою. Жоден монах не здатен краще за Лу-Тзе знаходити Час і Місце.
Дехто міг наївно запитати:
— А що то за Шлях, який наділяє його такою могуттю?
А їм відповідали:
— Це Шлях місіс Марієтти Космополитої, вулиця Квірмська 3, Анк-Морпорк, Оренда кімнат, Ціна поміркована. Ні, ми цього також не розуміємо. Якась, мабуть, субсцендентна нісенітниця.
Цок
Лу-Тзе слухав старших ченців, зіпершись на мітлу. Він роками вдосконалював мистецтво слухання, адже збагнув, що коли слухати довго й уважно — люди можуть розповісти більше, ніж самі можуть знати.
— Сото — добрий польовий агент, — мовив він зрештою. — Дивакуватий, але добрий.
— Навіть Мандала продемонструвала падіння, — сказав Рінпо. — Хлопець не знав, що робиться в таких випадках. Сото сказав, що він зробив це несвідомо. Казав, що ніколи ще не був свідком такого наближення до абсолютного нуля, як сталося з цим хлопцем. За якусь годину він уже поклав його на візок, що прямував у гори. А тоді цілих три дні виконував ритуал «Закриття квітки» в Гільдії злодіїв, куди хлопця явно підкинули ще немовлям.
— Закриття було успішним?
— Ми санкціонували повні оберти двох Зволікаторів. Можливо, в декого й залишаться якісь невиразні спогади, але ж Гільдія велика, і там усі заклопотані справами.
— Ні братів, ні сестер. Жодної батьківської любові. Лише злодійське братство, — сумовито додав Лу-Тзе.
— До речі, він був чудовим злодієм.
— Не сумніваюся. Скільки йому років?
— На вигляд шістнадцять або сімнадцять.
— Запізно вже вчити.
Старші ченці перезирнулися.
— Ми не можемо нічого його навчити, — сказав Наставник послушників. — Він…
Лу-Тзе підняв худющу руку.
— Ану я вгадаю. Він знає все наперед?
— Так, ніби йому сказали щось таке, про що він просто на якусь мить забув, — сказав Рінпо. — І тоді він стає знуджений і сердитий. Він неуважний, на мою думку, і перебуває деінде.
Лу-Тзе почухав свою заплямлену борідку.
— Загадковий хлопчина, — мовив він замислено. — Природний талант.
— І в нас виникає питання хоцю каку хоцю каку каку, чому саме зараз? — прорік абат, жуючи лапу іграшкового яка.
— Але ж хіба не сказано: «На все свій Час і Місце?» — мовив Лу-Тзе. — Хай там як, шановні, але ви вже сотні років навчаєте учнів. А я простий підмітальник, — замислений про своє, він автоматично простягнув руку саме тоді, коли з незграбних пальчиків абата випав іграшковий як, і впіймав його на льоту.
— Лу-Тзе, — сказав Наставник послушників, — ми й вас не були здатні нічому навчити. Пригадуєте?
— Але тоді я знайшов свій Шлях, — мовив Лу-Тзе.
— А ви візьметесь його вчити? — спитав абат. — Хлопцю потрібно м-м-м-м брм-м-м знайти себе.
— Хіба не написано: «Я маю тільки одну пару рук»? — прорік Лу-Тзе.
Рінпо подивився на Наставника послушників.
— Не знаю, — сказав той. — Ніхто з нас ніколи не бачив тих повчань, які ви цитуєте.
Ще й далі замислено, немовби був думками деінде, Лу-Тзе прорік:
— Це могло бути тільки тут і тепер. Адже ж написано: «Ніколи не дощить, але ллється!»
Рінпо мав спантеличений вигляд, але тоді його осяяло.
— Глечик, — задоволено вигукнув він. — З глечика ніколи не дощить, але ллється!
Лу-Тзе сумовито похитав головою.
— А коли плескає одна рука, то чути «пл», — прорік він. — Дуже добре, ваша світлість. Я допоможу йому знайти Шлях. Це все, шановні?
Цок
Коли Лу-Тзе повернувся до передпокою, Лобсанґ підвівся, але зробив це нерішуче, немовби соромлячись того, що таким чином засвідчує свою повагу.
— Гаразд, правила будуть такі, — сказав Лу-Тзе, проходячи повз нього. — Насамперед не називай мене «учителем», щоб я не прозвав тебе якоюсь клятою комахою. Не я маю тебе вишколювати, а ти сам. Адже написано: «Мене такі речі не турбують». Роби, що я тобі кажу, і ми чудово поладнаємо. Гаразд?
— Що? Ви хочете, щоб я був вашим підручним? — запитав Лобсанґ на бігу, намагаючись не відставати.
— Ні, мені підручний не потрібен, не в моєму віці, але тобі треба слідкувати, щоб ми удвох зробили все якнайкраще, добре?
— І ви навчите мене всьому?
— Я й сам «усього» не знаю. Скажімо, я не дуже тямлю в судовій мінералогії. Але я навчу тебе тому, що знаю сам, і що тобі буде корисно знати.
— А коли?
— Вже пізня година…
— Завтра на світанку?
— Ні, перед світанком. Я тебе розбуджу.
Цок
Трохи далі від Академії мадам Фраут, на Езотеричній вулиці, розташувалися джентльменські клуби. Було б занадто цинічно стверджувати, що так званим «джентльменом» міг наректи себе «кожен, хто має змогу сплатити річний внесок у розмірі пів тисячі доларів», адже майбутньому членові клубу треба було також заручитися рекомендаціями багатьох інших джентльменів, які могли дозволити собі спорожнити гаманець на таку саму суму.
А ще їм не надто подобалося жіноче товариство. Це зовсім не означає, що вони належали до такого типу джентльменів, бо в тих були власні, причому краще обставлені клуби в іншій частині міста, де загалом набагато більше всього відбувалося. Ці джентльмени були джентльменами вищого класу, які, однак, від самого дитинства зазнавали знущань від жіночої статі. Їхнім життям керували няні, гувернантки, матрони, матері та дружини, тож після чотирьох-п’яти таких оце десятиліть, пересічний джентльмен з м’якими манерами не витримував і якомога чемніше рятувався втечею до одного з таких клубів, де він міг дрімати аж до вечора у шкіряному кріслі з розстібнутим верхнім ґудзиком штанів.[7]
6
І ось що було далі: послушник, який протестував, кажучи, що то був вівтар звичайного підмітальника, втік із храму, той учень, який промовчав, до кінця свого життя залишився підмітальником, а учень, який побачив, чим неминуче завершиться ця історія, після болісних мук і кількамісячного ретельного підмітання, пішов до Лу-Тзе, впав навколішки і попросив показати йому Правильний Шлях. Після чого Підмітальник завів його у додзьо Десятого Д’їма з його жахливими багатолезовими бойовими машинами і страхітливою зубчастою зброєю типу клонґ-клонґ або уппсі. Історичні джерела повідомляють, що далі Підмітальник відкрив у дальньому кутку додзьо шафу, дістав з неї мітлу і прорік таке: «Одна рука тут, а друга ось тут, зрозумів? Ніхто цього не робить правильно. Замахуйся рівно й розмірено, а решту нехай мітла робить сама. Ніколи не намагайся відразу підмести велику купу, бо доведеться двічі підмітати кожну порошинку. З розумом користуйся совком для сміття і пам’ятай: кутки треба чистити маленькою щіточкою».
7
Великою мірою до цього спричинювалися клубні харчі. У цьому клубі джентльмен міг поласувати стравами, до яких він звик ще в школі, такими як плямистий пудинг з родзинками, джем ролі-полі і, звісно ж, найулюбленіша запіканка із заварним кремом. А вітамінами хай напихаються дружини.