Крадій часу

Джеремі сидів за столом прямий, як тичка, а його очі блищали.

— А, докторе, — мовив він. — Гарно, що ви прийшли.

Доктор Гопкінс оглянув майстерню.

Він помітив зміни. Чималий шмат дерев’яної потинькованої стіни з намальованими олівцем кресленнями стояв тепер на мольберті збоку.

Верстаки, де зазвичай лежали годинники у різних стадіях процесу виготовлення, були тепер заставлені уламками кришталю і скляними плитами. Відчувався також сильний запах кислоти.

— Гм… щось новенького? — наважився запитати доктор Гопкінс.

— Так, докторе. Досліджую якості деяких суперщільних кристалів, — пояснив Джеремі.

Доктор Гопкінс полегшено зітхнув.

— А, геологія. Чудове хобі! Я дуже радий. Бо знаєте, воно недобре думати весь час лише про годинники! — додав він весело і навіть обнадійливо.

Джеремі насупив брови, немовби прихований за ними мозок намагався знайти належне місце цій такій незвичній концепції.

— Так, — сказав він урешті-решт. — Чи знали ви, докторе, що октират міді вібрує рівно два мільйони чотириста тисяч сімдесят вісім разів за секунду?

— Аж стільки? — здивувався доктор Гопкінс. — Нічого собі.

— Власне. А те, що світло, проходячи крізь натуральну призму октивієвого кварцу, розкладається тільки на три кольори?

— Дивовижно, — озвався доктор Гопкінс, розмірковуючи, що все ще не аж так погано. — Гм… це мені здається, чи тут у повітрі дійсно… доволі гострий запах?

— Водостоки, — пояснив Джеремі. — Ми їх почистили. Кислотою. Для цього вона й була нам потрібна. Прочистити водостоки.

— Водостоки, кажете? — доктор Гопкінс закліпав очима. Він був далекий від таких понять як каналізація й водостоки. Почулося якесь потріскування, і під дверима до кухні замерехтіло блакитне сяйво.

— Ваш, гм, помічник Ігор, — мовив він. — З ним усе гаразд?

— Так, докторе, дякую вам. Знаєте, він із Убервальду.

— О. Дуже… великий, Убервальд. Дуже велика країна, — доктор Гопкінс знав тільки дві речі про Убервальд, і це була одна з них. Він нервово кахикнув, а тоді натякнув і на другу річ. — Я чув, що люди там бувають трохи дивні.

— Ігор каже, що ніколи не мав нічого спільного з такими особами, — спокійно пояснив Джеремі.

— Добре. Добре. Це добре, — сказав доктор. Його починала дратувати застигла на обличчі Джеремі посмішка. — У нього, гм, досить багато шрамів і швів.

— Так. Це в них така культура.

— Культура, кажете? — доктор Гопкінс явно відчув полегшення. Він завжди намагався побачити в кожному його найкращі риси, але відтоді, коли він ще був малим хлопчиком, життя в місті стало значно складнішим і плутанішим, з усіма тими ґномами, тролями, ґолемами і навіть зомбі. Він не був певний, що йому це все подобалося, але позаяк це зазвичай було пов’язане з різними «культурами», які не можна було заперечувати, тож він їх і не заперечував. Робив просто вигляд, що всіх цих «культурних» проблем не існувало взагалі.

Світло під дверима згасло. За якусь мить з’явився Ігор з двома чашками чаю на таці.

Доктор не міг не визнати, що чай був добрий, але повітря було настільки насичене кислотою, що йому аж сльозилися очі.

— То, гм, як просувається робота над новими навігаційними таблицями? — запитав він.

— Імбирний бішквітик, шер? — пролунав у нього над вухом голос Ігоря.

— О, гм, так… О, мушу сказати, що вони смачні, містере Ігоре.

— Вішміть два, шер.

— Дякую, — тепер, коли доктор Гопкінс говорив, з рота в нього сипалися крихти. — Навігаційні таблиці… — повторив він.

— На жаль, я ще не мав часу взятися за них як слід, — пояснив Джеремі. — Я досліджував якості кристалів.

— О. Так. Ви казали. Ну, але ми, звичайно, будемо дуже вдячні за будь-який час, який ви зможете нам приділити, — сказав доктор Гопкінс. — І мушу визнати, гм, що дуже приємно бачити, що у вас з’явилося нове зацікавлення. Бо завелика концентрація на чомусь одному сприяє, гм, хворобливим абераціям мозку.

— Я заживаю ліки, — сказав Джеремі.

— Так, звичайно. Е-е, до речі, я сьогодні проходив повз аптеку… — доктор Гопкінс видобув з кишені величенький, загорнений у папір флакон.

— Дякую вам, — Джеремі показав на поличку в себе за спиною. — Як бачите, в мене вже майже закінчилися.

— Я, власне, так і подумав, — сказав доктор Гопкінс таким тоном, ніби годинникар і не думав слідкувати за рівнем рідини у пляшечці на його поличці. — Ну, то я пішов. Кристали — це добре. Я ось у дитинстві збирав метеликів. Чудово мати якесь хобі. Ото варто було мені взяти баночку-морилку і сачок, і я вже щебетав від щастя, мов той жайворонок.

Джеремі й далі йому всміхався. Ця усмішка була немовби скляна.

Доктор Гопкінс допив одним ковтком залишки чаю і поставив чашку на тарілочку.

— Ну, мушу вже відкланюватися, — пробурмотів він. — Багато справ. І вас не хочу відволікати від роботи. Кристали, кажете? Чудові речі. Такі гарненькі.

— Правда? — озвався Джеремі. Він завагався, немовби прагнув вирішити якусь невеличку проблемку. — О, так. Світлові узори.

— Мерехтливі, — додав доктор Гопкінс.

Коли доктор Гопкінс підійшов до дверей на вулицю, там його вже очікував Ігор. Він уклонився доктору.

— Гм… чи ви певні щодо ліків? — неголосно запитав доктор.

— О, так, шер. Двічі на день я бачу, як він наливає шобі ложку.

— О, це добре. Інколи він трохи, е-е, часом він не дуже ладнає з людьми.

— Так, шер?

— Дуже, е-е, специфічний щодо точності…

— Так, шер.

— …і це, звичайно, добре. Чудова річ, точність, — шморгнув носом доктор Гопкінс. — До певного моменту, звісно. Ну, то гарного вам дня.

— І вам, шер.

Коли Ігор повернувся до майстерні, Джеремі якраз обережно наливав у ложку ліки синього кольору. Наповниши ложку по вінця, він вилив її вміст у злив.

— Мене, знаєте, перевіряють, — пояснив він. — Думають, я цього не зауважую.

— Я певний, вони хочуть, щоб було краще, шер.

— На жаль, мені гірше думається, коли я заживаю ліки, — сказав Джеремі. — Фактично, я гадаю, що мені набагато краще без них. Вони мене вповільняють.

Ігор вирішив промовчати. Зі свого досвіду він знав, що багато найвидатніших світових винаходів здійснили люди, які, згідно з загальноприйнятими нормами, могли вважалися божевільними. Він завжди казав, що визначення навіженості залежало від точки зору, а якщо ця точка була розташована у ваших кальсонах, то все здавалося нормальним.

Але молодий Майстер Джеремі починав його тривожити. Він ніколи не сміявся, а Ігорю подобався маніякальний гомеричний регіт. Це викликало довіру.

Коли Джеремі перестав заживати ліки, він не почав, як того очікував Ігор, молоти дурниці й вигукувати щось на кшталт: «Здурів! Вони кажуть, що я здурів! Я їм усім покажу! А-ха-ха-ха-ха!». Він просто став більш… зосереджений.

А тоді ще цей усміх. Ігоря було нелегко налякати, бо інакше він не міг би дивитися в дзеркало, але він почав непокоїтися.

— Отже, на чому ми зупинилися?.. — мовив Джеремі. — Ах, так, прошу допомогти мені.

Вони удвох відсунули стіл убік. Під ним шипіли з десяток скляних колб.

— Шамала потужнішть, — сказав Ігор. — І дшеркало ми ще не вштановили правильно, шер.

Джеремі зняв тканину з пристрою на верстаку. Виблискувало скло і кришталь, причому в деяких місцях дуже химерно. Як зауважив учора Джеремі завдяки ясності думок, що повернулася, відколи він двічі на день старанно виливав у злив по одній ложці ліків, деякі кути мали неправильний вигляд. Один кристалик зник, коли Джеремі зафіксував його на місці, хоч він явно був і далі там, адже годинникар міг бачити, як від нього відбивається світло.

— І там ще й доші шабагато металу, шер, — поскаржився Ігор. — Минулого разу вше шіпшувала пружина.

— Ми щось придумаємо, — мовив Джеремі.

— Шаморобна блишкавка ніколи не дорівняєтьшя до шправжньої, — сказав Ігор.

— Достатньо, щоб випробувати принцип дії, — зронив Джеремі.

— Принцип дії, принцип дії, — пробурмотів Ігор. — Вибачте, шер, але Ігорі не «випробовують принцип». Прив’яжіть, що треба, до верстака і вдарте його добряче потужною блишкавкою, ошь наше гашло. Так треба випробовувати речі.