Колір магії

— Ну добре, добре, — сказав він. — Я думаю.

Штаб-квартира Їмора містилася в Похилій вежі на перехресті Слизької вулиці та Скрижанілої алеї. Опівночі самотній вартовий, нудячись о пізній порі, поглянув на небо, де планети вишикувались, мов на парад, і подумав знічев’я, які ж переміни долі вони могли йому віщувати.

Почувся звук — такий тонкий і тихий, наче комар позіхнув.

Вартовий окинув поглядом безлюдну вулицю, і тут помітив, як місячне сяйво відблискує від чогось, що лежало в багнюці за кілька ярдів від нього. Він підібрав знахідку. То було золото, по якому ковзали місячні промені, — він охнув, і його здивування покотилося гучною луною по алеї.

Знову почувся тихенький звук — і ще одна монета викотилася в рівчак на іншому боці вулиці.

Поки він її підбирав, трохи подалі вигулькнула і завертілася дзиґою третя. Він пригадав, що золото, кажуть, утворюється з кристалізованого зоряного сяйва. До цього моменту він ніколи не вірив, що це правда — що щось таке важке, як золото, може впасти просто з неба.

Коли він дістався до кінця алеї, впало ще декілька. Та їх ще залишалось повно у торбині, тож Ринсвінд, натужившись, поклав її собі на голову.

Отямившись, вартовий побачив перед собою шалені очі чарівника, який наставив на його горло меча. Крім того, щось — у темряві було важко розібрати, що саме — міцно тримало його за ногу.

Це був затиск, розрахований на те, щоб збити з пантелику, — було ясно, що нападник міг би схопити його набагато міцніше, якби захотів.

— Де він, той багатий чужеземець? — просичав чарівник. — Швидко!

— Що це тримає мене за ногу? — налякано пробелькотів неборак. Він спробував звільнитися з невидимих лещат і відчув, що тиск посилився.

— Тобі краще не знати, — відповів Ринсвінд. — Не смикайся, будь ласка. То де чужинець?

— Його тут нема! Вони повели його до Товстопуза у шинок! І чого раптом усі його шукають! Ти — Ринсвінд, так? Скриня — скриня, що кусає людей, — о-ні-ні-ні-ні-ні... не треба-а-а-а-а...

Ринсвінд пішов, і вартовий відчув, що невидимий загарбник його ноги послабив — чи, йому було моторошно навіть подумати про таке, воно послабило — свій затиск. А тоді, якраз коли він намагався зіпнутися на ноги, щось велике, важке і квадратне налетіло на нього у темряві і помчало далі, слідом за чарівником. Щось із сотнею ніжок.

Маючи на допомогу тільки свій власноруч зроблений розмовник, Двоцвіт намагався пояснити таємниці страху-в-ванні Товстопузові. Огрядний чоловік слухав уважно, поблискуючи своїми маленькими чорними очима.

За цим усім, потішаючись, спостерігав Їмор, що сидів за столом навпроти і час від часу кидав недоїдки з тарілки одному зі своїх воронів. Біля нього туди-сюди походжав Візел.

— Ти надто нервуєшся, — сказав Їмор, не зводячи очей з двох чоловіків, що сиділи навпроти. — Я це відчуваю, Стрене. Ну хто б насмілився напасти на нас отут? А чарівник появиться. Надто великий він боягуз, щоб не прийти. І спробує з нами торгуватись. А ми його візьмемо. І золото. І скриню теж.

Єдине вціліле око Візела спалахнуло хижим вогнем, і він вдарив кулаком по долоні своєї другої руки, затягнутої в чорну рукавицю.

— Хто б міг подумати, що стільки мудрої грушки росте по всьому диску? — не міг заспокоїтись він. — Звідки ж нам було знати?

— Ти надто вже нервуєшся, Стрене. Цього разу, я певен, ти не схибиш, — сказав Їмор дружелюбно.

Його заступник роздратовано чмихнув і пішов муштрувати своїх людей. Їмор продовжував пильнувати туриста.

Як не дивно, куций чоловік, здавалося, не усвідомлював усю серйозність свого становища. Їмор кілька разів помічав, як він обводить залу шинку цілком задоволеним поглядом. Попри те він без упину щось говорив Товстопузу, а тоді Їмор побачив, як якийсь папір перейшов з рук в руки. І Товстопуз дав чужинцю кілька монет. Дивина, та й годі.

Коли Товстопуз нарешті встав і перевальцем подибав повз стілець, на якому сидів Їмор, рука ватажка усіх злодіїв вистрелила, наче сталева пружина, і схопила товстуна за фартух.

— Що це у вас там відбувалося, друже? — спокійно запитав Їмор.

— Н-нічого, Їморе. Суто приватна справа, начебто.

— Між друзями немає секретів, Товстопузе.

— Еге. Та я й сам не дуже розумію, що воно таке, чесно. Знаєш, щось типу парі? — проторохтів нервово шинкар. — Страх-у-ванні, так воно називається. Це ніби побитись об заклад, що «Тріснутий барабан» не згорить.

Їмор прикував Товстопуза поглядом до місця і не відпускав, аж доки той не сіпнувся від страху і цілковитого зніяковіння. Тоді головний злодій розсміявся.

— Оця проїдена черв’яками стара трухлява халабуда? — сказав він. — Той чоловік, напевне, несповна розуму!

— Так, але ж грошовитий. Він каже тепер, що у нього є — не пригадаю те слово, щось пов’язане із кумом — так ти можеш назвати заставлені гроші, — які сплатять люди, на яких він працює в Агатійській імперії, якщо «Тріснутий барабан» згорить. Не те, щоб я такого сподівався. Щоб згорів. «Тріснутий барабан». Тобто. Ну, тобто наче дім для мене є, мій «Барабан»...

— Ба, а ти не повний дурень! — завершив розмову Їмор і відштовхнув від себе шинкаря.

Двері з гуркотом відчинились, мало не вирвавши завіси, і гепнули в стіну позаду.

— Гей, це ж мої двері! — загорлав Товстопуз. Наступної миті він усвідомив, хто саме завітав у його шинок, і вчасно шмигнув під стіл, ухилившись від короткого чорного дротика, що просвистів через залу і уп’явся в дерев’яну панель стола.

Їмор простягнув руку до глечика і налив собі ще пива.

— Не присядеш біля мене, Злорфе? — запропонував він спокійним тоном. — І забери свого меча, Стрене. Злорф М’якоступ — наш друг.

Президент Гільдії найманців склав свою духову трубку і вставив її у чохол одним швидким вправним рухом.

— Стрене! — повторив Їмор.

Злодій у чорному невдоволено зашипів, але вклав у піхви свого меча. Його рука, втім, залишилась лежати на руків’ї, а очі продовжували стежити за найманцем.

Це було непросто. Просування по кар’єрній драбині у Гільдії найманців відбувалося за результатами конкурсного іспиту, і практичне завдання було його найважливішою, якщо не Єдиною частиною. Тому широке, відкрите обличчя Злорфа було безладно всіяне рубцями — як наслідок багатьох надто близьких сутичок. Воно, скоріш за все, ніколи не вирізнялося особливою красою і без того — подейкували, що Злорф обрав собі професію, яка асоціюється з чорними капюшонами, плащами та нічними прогулянками здебільшого через те, що в його родині простежувалась спадкова світлобоязнь, чимось схожа на ту, що в тролів. Люди, які наважувалися сказати таке в межах чутності Злорфа, як правило повертались додому, несучи свої вуха в капелюсі.

Він зійшов сходами вниз у супроводі групи найманців. Зупинившись прямо перед носом Їмора, він сказав:

— Я прийшов по туриста.

— Хіба ця справа тебе якось стосується, Злорфе?

— Авжеж. Ґрінджо, Ермонде — візьміть його.

Двоє найманців виступили вперед. Тут перед ними з’явився Стрен: меч матеріалізувався за дюйм від їхніх горлянок так блискавично, що здавалось, йому не довелося щойно розсікти між ними повітря.

— Можливо, мені вдасться вбити тільки одного з вас, — прогарчав він, — та пропоную вам самим вирішити — кого?

— Поглянь вгору, Злорфе, — озвався Їмор.

Ціла низка жовтих, зловісних очей лупала вниз із темряви поміж крокв.

— Ще крок, і ви підете звідси, не дорахувавшись власних очей, — попередив ватажок злодюг. — Тож сядь, випий пива, Злорфе, і поговорімо про це як розумні люди. Я вважав, у нас з тобою — угода. Ти не грабуєш — я не вбиваю. Не за плату принаймні, — додав він за якусь хвилю.

Злорф узяв запропонований кухоль.

— Отже? — сказав він. — Я його вб’ю. Тоді ти його пограбуєш. Кумедний чоловічок за отим столом — це він?

— Так.

Злорф перевів погляд на Двоцвіта, який привітно йому всміхався, і знизав плечима. Він рідко витрачав час на марні роздуми, чому одні люди бажають смерті іншим. Він просто заробляв собі на життя.