Колір магії

— Хто твій клієнт, дозволь поцікавитись? — не стримався Їмор.

Злорф підняв руку на знак протесту:

— Даруй! Професійна етика.

— Так, звісно. До речі...

— Що?

— Гадаю, кілька моїх людей чатують надворі...

— Чатували.

— А ще двійко перед входом будинку на іншому боці вулиці...

— Були колись.

— І двоє лучників на даху.

Сумнів пробіг обличчям Злорфа, як чорна тінь по добре зораному полі.

Двері знову відчинилися навстіж, добряче прибивши найманця, що стояв біля них.

— Припиніть це! — зверескнув Товстопуз, визираючи з-під стола.

Злорф та Їмор витріщилися на постать, що стояла на порозі. Вона була невисока, огрядна і розкішно вбрана. Дуже розкішно вбрана. Позаду неї невиразно окреслювалися кілька високих, кремезних тіней. Дуже високих, загрозливих тіней.

— Хто це? — спитав Злорф.

— Я його знаю, — відповів Їмор. — Його звати Рерпф. Він — власник шинку «Ситний таріль» трохи далі звідси, біля Латунного мосту. Стрене, прибери його.

Рерпф підняв догори руку, унизану перснями. Стрен Візел застиг на півдорозі до дверей, побачивши, як декілька великих тролів, переступили через поріг, пригнувши голови, і стали по обидва боки від товстуна, кліпаючи очима, незвиклими до освітлення.

На довжелезних, як два провислі мішки з мукою, руках випиналися м’язи, наче стиглі дині. Кожен троль тримав бойову двосічну сокиру. Між великим та вказівним пальцями.

Товстопуз виліз із свого сховку, червоний від гніву, мов печений рак.

— Геть! — заверещав він. — Заберіть звідси отих тролів!

Ніхто не поворухнувся. У залі раптом стало тихо. Товстопуз швидко озирнувся довкола себе. До нього поволі почало доходити, що він сказав і кому. Не стримавшись, він тихенько заскімлив, чого йому хотілося не вперше за цей вечір.

Він вже був біля дверей, що вели до комірок, коли один з тролів недбалим рухом руки, завбільшки як добрий огузок, запустив сокирою через залу. Двері ляснули і з оглушливим тріском розкололися навпіл — все злилося в один звук тієї миті, коли у них поцілила сокира.

— Трясця! — вигукнув Злорф М’якоступ.

— Чого тобі треба? — запитав Їмор.

— Я представляю Гільдію купців та крамарів, — поважно сказав Рерпф. — Щоб захистити наші інтереси, так би мовити. А саме отого куцого чоловіка.

Їмор насупив брови.

— Даруйте, — сказав він. — Мені почулось, ви сказали Гільдію купців?

— І крамарів, — підтвердив Рерпф. За його спиною, окрім інших тролів, тепер з’явилося кілька чоловіків, чиї обличчя здалися Їмору начебто знайомими. Ймовірно, він бачив їх раніше за шинквасом — з одного чи іншого боку. Невиразні постаті, яких легко не помітити і ще легше забути. Десь на задвірках свідомості почало зароджуватися неприємне відчуття. Він подумав собі, як ото бути, скажімо, лисицею, яка раптом зустрілась із роздратованою вівцею. Вівцею, яка до того ж може дозволити собі найняти на службу вовків.

— І скільки часу, дозволю собі запитати, ця — Гільдія — існує? — продовжив він.

— Від сьогодні пополудні, — відповів Рерпф. — А я, знаєте, — заступник цехмайстра у справах туризму.

— Про який саме туризм ви говорите?

— Е... ми в цьому не зовсім впевнені...— загнувся Рерпф. Якийсь старий з бородою висунув голову з-за плеча заступника і проквоктав:

— Від імені виноторговців Морпорка, кажу вам — Туризм означає Бізнес. Ясно?

— І що? — сухо сказав Їмор.

— А те, що ми захищаємо свої інтереси, як я вже казав, — відповів Рерпф.

— ЗЛОДІЇВ ГЕТЬ, ЗЛОДІЇВ ГЕТЬ! — почулося квоктання старого виноторговця. Кілька чоловіків підхопили заклик. Злорф вищирився.

— І найманців туди ж! — не вщухав старий. Злорф загарчав.

— Все очевидно, — продовжив Рерпф. — Коли тут довкола грабують та вбивають посеред вулиці, які ж враження повинні залишитися в туристів? Ви долаєте чималий шлях, щоб побачити наше прекрасне місто з його багатьма історичними та культурними пам’ятками, познайомитись з його самобутніми звичаями, і одного ранку бачите, як ваше мертве тіло лежить у канаві якогось провулка чи, що теж вірогідно, спливає водами Анку, — як же ви зможете розповісти своїм друзям, як чудово проводите тут час? Визнайте правду — вам треба рухатися в ногу з часом.

Злорф та Їмор перекинулися поглядами.

— Авжеж, треба — чи не так, Злорфе? — сказав Їмор.

— То починаймо, друзяко, — погодився Злорф. Одним вправним рухом він вихопив і приклав до рота духову трубку, і дротик зі свистом полетів у бік троля, що стояв попереду. Той закрутився на місці, і щосили метнув свою сокиру, яка гулко пронеслася над головою найманця та поцілила у безталанного злодія за його спиною.

Рерпф пригнувся, і троль позаду, не гаючи часу, підняв самостріл і випустив стрілу, що швидше скидалась на гарпун — така була довга, — у найближчого найманця. Це був тільки початок...

Як зазначалося раніше, той, хто здатен сприймати випромінювання насиченого октарину — восьмого кольору, пігменту Уяви — може бачити те, що іншим недоступно.

Сталося так, що Ринсвінд, поспішаючи крізь людні, освітлені спалахами вогнів базари Морпорка, з Багажем, що плентався за ним по п’ятах, нехотячи штовхнув високу темну постать, обернувся, щоб відповідно лайнутися, і побачив перед собою Смерть. Це був Смерть[30], певна річ. Хто ж іще розгулює базаром з порожніми очницями, та й коса за плечима тільки підтверджувала його здогад. Поки Ринсвінд стояв і дивився на нього, заклякнувши від страху, закохана пара, сміючись над якимось зі своїх приватних жартів, пройшла просто крізь примару і навіть того не помітила.

Смерть, наскільки це було можливо для того, чиє обличчя не здатне на мімічні рухи, мав здивований вигляд.

— РИНСВІНДЕ? — промовив Смерть таким глухим голосом, що здалося, наче важкі свинцеві двері гримнули глибоко в підземеллі.

— Е... — спромігся вимовити Ринсвінд, намагаючись ухилитись від того безокого погляду.

— АЛЕ ЧОМУ Ж ТИ ТУТ? (Гу-гуп! — прогуділи двері склепу в облюбованій хробаками твердині під віковічною горою...)

— Е... А чому б і ні? — сказав Ринсвінд. — Так чи інакше, у вас, напевне, багато справ, тож якщо ви просто...

— Я ЗДИВУВАВСЯ, ЩО ТИ МЕНЕ ШТОВХНУВ, РИНСВІНДЕ, БО ТОБІ ПРИЗНАЧЕНО ЗУСТРІТИСЬ ЗІ МНОЮ САМЕ СЬОГОДНІ ВНОЧІ.

— О, ні, не може...

— АВЖЕЖ, ТЕ, ЩО Я ОЧІКУВАВ ЗУСТРІТИ ТЕБЕ У ПСЕФОПОЛОЛІСІ — СТРАШЕННО ПРИКРИЙ МОМЕНТ У ВСІЙ ЦІЙ СПРАВІ.

— Але ж це за п’ятсот миль звідси!

— Я Й САМ ЦЕ ЗНАЮ, УСЯ СИСТЕМА ЗНОВУ ДАЛА ЗБІЙ, ТЕПЕР МЕНІ ЯСНО. ПОСЛУХАЙ, А ЧИ НЕ МІГ БИ ТИ..?

Ринсвінд позадкував, витягнувши перед собою руки, наче хотів від нього відгородитись. За прилавком неподалік продавець в’яленої риби з цікавістю спостерігав за цим божевільним.

— Аж ніяк!

— МОЖУ ПОЗИЧИТИ ТОБІ ДУЖЕ ПРУДКОГО КОНЯ.

— Не треба.

— ЦЕ БУДЕ ЗОВСІМ НЕ БОЛЯЧЕ.

— Ні! — Ринсвінд повернувся і щодуху побіг. Смерть подивився йому вслід і скрушно зітхнув.

— НУ І ДІДЬКО З ТОБОЮ! — буркнув Смерть. Він обернувся і тут угледів продавця риби. Скреготнувши зубами, Смерть скерував на нього свій кістлявий палець, і серце бідолахи зупинилося. Втім, це Його не дуже втішило.

А потім Смерть пригадав, що мало статися пізніше цього ж вечора. Сказати, що Смерть посміхнувся, було б не зовсім точно, адже на Його обличчі завжди був отой вимушений вираз закам’янілого вищиру. Та Він замугикав якийсь мотивчик, веселий, як заупокійні псалми, і — зупинившись лиш для того, щоб забрати життя мухи-одноденки, що пролітала повз, та одну дев’яту життя кішки, що вичікувала нагоду поживитись під прилавком із рибою, (усі коти, між іншим, чудово розрізняють октарин у спектрі кольорів) — Смерть повернувся і рушив до «Тріснутого барабана».

Вулиця Коротка, що у Морпорку, є фактично однією з найдовших вулиць міста. Філігранна вулиця перетинає той її кінець, звідки шлях веде у поправну сторону, на кшталт поперечної риски у літері Т, а «Тріснутий барабан» розташований у тому самому місці, з якого видно усю вулицю від початку до кінця.

30

Смерть у Террі Пратчетта — чоловічого роду, хоч це може бути трохи незвичним українському читачеві. — Прим. ред.