Колір магії

— Починаю розуміти — сказав Патрицій.

— Саме так, — Ґорфал усміхнувся в бороду. — Цей турист якраз і є чимось недоречним. Погодившись з волею свого повелителя, Дев’ять Мінливих Дзеркал, безперечно, вживе власних заходів, які гарантуватимуть, що певний мандрівник не повернеться додому з імовірною хворобою невдоволення. Імперія хоче, щоб люди залишались там, де вона їм наказує. Тож як буде зручно, якщо цей Двоцвіт щезне назавжди у варварських землях. Тобто тут, володарю.

— І яка ж твоя порада? — запитав Патрицій.

Ґорфал розвів руками.

— Просто не втручатись. Справи самі про себе подбають. Хоча, — він задумливо потер вухо, — можливо, Гільдія найманців...

— О, так, — відгукнувся Патрицій. — Гільдія найманців. Хто там у них наразі президент?

— Злорф М’якоступ, володарю.

— Побесідуй з ним.

— Авжеж, володарю.

Патрицій кивнув. Це було таки полегшення. Він погоджувався з Дев’ятьма Мінливими Дзеркалами — життя таки досить непроста річ. Людям краще залишатись на своєму місці.

Яскраві сузір’я осяяли дискосвіт. Один за одним торговці зачиняли віконниці у своїх крамницях. Один за одним злодюги, шахраї, волоцюги, ілюзіоністи, відступники та нічні квартирні крадії прокидалися і снідали. Чарівники бралися за свої багатовимірні справи. Цієї ночі склався союз двох потужних планет, і містом уже витав легкий туман від перших вранішніх чарів.

— Послухай, — сказав Ринсвінд, — так діла не буде. — Він трішки відсунувся вбік. Багаж, зі зловісно роззявленою кришкою, слухняно посунувся за ним. У Ринсвінда промайнула думка зробити відчайдушну спробу і відскочити на безпечну віддаль. Кришка ляснула, наче читала його думки.

Хай там як, сказав він собі, майже зневірившись, — бісова штука переслідуватиме мене й надалі. Багаж виглядав впертим і рішучим. Навіть якщо йому вдасться дістатися до коня, він мав недобре передчуття, що Багаж переслідуватиме його у своєму темпі. І так без кінця. Перепливатиме ріки й океани. Поволі надолужуючи відстань, коли йому потрібно буде зупинитись, щоб перепочити. А тоді одного дня, в якомусь екзотичному місті та багато років по тому, він почує, як сотні ніжок тупотять по дорозі, поспішаючи за ним...

— Ти обрав собі не того! — застогнав він. — Це не моя провина. Я його не викрадав!

Скриня трохи підсунулась уперед. Тепер між п’ятами Ринсвінда і рікою залишалась тільки вузька смуга слизького пірсу. Раптовий проблиск інтуїції попередив його, що скриня зможе плисти швидше, ніж він сам. Він намагався не думати про те, на що це було б схоже — втопитися в ріці Анк.

— Знаєш, він не зупиниться, доки ти не піддасися, — доброзичливо сказав тихий голос.

Ринсвінд опустив очі на іконограф, що все ще висів у нього на шиї. Його дверцята були відчинені, і гомункул був там — спершись на одвірок, попахкуючи люлькою та спостерігаючи за усім, що відбувалося, з очевидним задоволенням.

— Принаймні, я заберу тебе зі собою, — процідив Ринсвінд.

Бісик вийняв трубку з рота.

— Що ти сказав? — запитав він.

— Я сказав, що заберу тебе зі собою, чорт забирай!

— Опануй себе, — бісик багатозначно постукав по боковій панельці коробки. — Побачимо, хто першим потоне.

Багаж позіхнув і підсунувся трішечки ближче.

— Ну, гаразд, — роздратовано відповів Ринсвінд. — Але дай мені час подумати.

Багаж неквапом позадкував. Ринсвінд прослизнув назад на відносно безпечне місце і сів, притулившись спиною до стіни. За річкою горіли вогні міста Анк.

— Ти ж чарівник, — сказав бісик-знімкар. — Ти придумаєш спосіб його знайти.

— Боюся, не такий уже я й чарівник.

— Ти ж можеш на кожного просто налетіти і перетворити його на черв’яка, — підбадьорливо додав бісик, пропустивши повз вуха його останню репліку.

— Ні. Перетворення на тварин — це заклинання восьмого рівня. А я ж навіть не закінчив підготовчий. Я знаю тільки одне заклинання.

— Що ж, цього досить.

— Сумніваюся, — понуро відповів Ринсвінд.

— І все-таки, що воно робить, оте твоє заклинання?

— Не знаю. Не хочу взагалі про це говорити. Та щиро кажучи, — зітхнув він, — від усіх заклинань небагато користі. Потрібно три місяці, щоб запам’ятати навіть простеньке, а тоді, щойно ти ним скористався — фіть! — і його нема. Ось чому усі магічні справи такі безглузді. Ти витрачаєш двадцять років на те, щоб навчитися заклинанню, яке змушує нагих дів з’явитись у твоїй опочивальні, а тоді ти настільки одурманений випарами ртуті і напівсліпий від читання старих гримуарів, що не пам’ятаєш подальших подій.

— Я завжди уявляв собі це по-іншому, — сказав бісик.

— Отакої! Слухай — це все неправильно. Коли Двоцвіт сказав, що у них в Імперії є кращі чари, я думав — я подумав...

Бісик дивився на нього і чекав продовження. Ринсвінд подумки вилаявся.

— Гаразд, якщо тобі так кортить знати, я подумав, що він не мав на увазі магію. Магію як таку.

— Тоді що б це могло бути?

Ринсвінд став почуватися справді кепсько.

— Не знаю, — сказав він. — Може, інший підхід до речей. Щось таке, в чому було б більше сенсу. Приборкання... загнуздання блискавки чи щось подібне.

Бісик кинув на нього співчутливий погляд.

— Блискавка — це списи, що їх жбурляють велетні-громовержці, коли б’ються один з одним, — м’яко зауважив він. — Це встановлений метеорологічний факт. Її не можна приборкати чи загнуздати, як ти собі це уявляєш.

— Я знаю, — сказав Ринсвінд нещасним голосом. — Це слабке місце в моєму аргументі, згоден.

Бісик кивнув головою і щез у глибині іконографа. За якусь хвилю Ринсвінд відчув запах підсмаженого бекону. Він чекав, аж доки його шлунок більше не міг витримувати такої муки, і постукав по коробці. Бісик з’явився знову.

— Я ото думав над тим, що ти сказав, — почув Ринсвінд перш, ніж встиг розтулити рота. — Та навіть якщо б тобі вдалося загнуздати її, наче коня, — як би ти змусив її тягнути віз?

— Що ти таке верзеш?

— Блискавка. Вона рухається вниз і вгору. А ти хочеш, щоб вона рухалася уперед. У будь-якому випадку, вона би спалила упряж.

— Начхати мені на блискавку! Як я можу думати, коли мої кишки грають марша?

— То з’їж що-небудь. Проста логіка.

— Як? Щоразу як я ворухнуся, ця клята скриня шкіриться на мене — ледве з петель не злітає.

Багаж, наче за підказкою, широко позіхнув.

— Бачиш?

— Вона не намагається тебе вкусити, — сказав бісик. — Там усередині є їжа. З тебе, замореного голодом, їй — користь невелика.

Ринсвінд вдивився у темне нутро Багажу. Там, серед безладної купи коробок і торбин із золотом, справді були декілька пляшок та пакунків у вощеному папері. Він зловтішно реготнув, а тоді пішов на безлюдний пірс і тинявся там доти, доки не знайшов кусок дерева потрібного розміру, засунув його так делікатно, як лиш зміг, у щілину між кришкою та самою скринею — і витягнув зісередини один з пласких пакунків.

То виявилось сухе печиво, що було твердим, як кора діамантового дерева.

— ‘рокляття, — промимрив він, тамуючи язиком біль у зубах.

— «Пігулки для травлення Капітана Ейтпантера» у поміч мандрівникам, саме те, що треба, — підказав бісик, визираючи з порога своєї коробки. — Врятували не одне життя у морських подорожах, ой, не одне.

— Ну, звісно. Ти використовуєш їх як рятівне коло чи просто згодовуєш акулам і спостерігаєш, як вони, типу, тонуть? А в пляшках що? Отрута?

— Вода.

— Але ж води повно усюди! Чого б він надумав везти її зі собою?

— Довіра.

— Довіра?

— Еге ж. До тутешньої води її у нього нема. Розумієш?

Ринсвінд відкоркував одну з пляшок. Рідина всередині, може, колись і була водою. Вона була абсолютно без смаку і не мала жодних ознак живої енергії.

— Ні запаху, ні смаку, — пробурчав він.

Багаж неголосно рипнув, привертаючи увагу. Неквапливо, з умисно-загрозливим виглядом він гримнув своєю кришкою, змоловши імпровізовану підпорку Ринсвінда, наче сухий батон.