Душевна музика

— Та годі, годі!

Згорток розплющив одне око й отетеріло поводив ним, аж доки не помітив Сюзен.

— Попереджаю, — сказав згорток, — що віщування не практикую.

— Тобто? — перепитала Сюзен.

Згорток перевернувся, невпевнено зіпнувся на ноги й розправив два поскубаних крила. Щур припинив його копати.

— Я ж крук, хіба ні? Один із небагатьох птахів, здатних говорити. І от люди щоразу, як мене бачать, кажуть «а ну скажи щось, накаркай нам»... Якби ж вони мені щоразу ще й пенні давали, коли про таке просять, я би...

— ПИСК!

— Та зажди, зараз, — крук розпушив пір’я. — Оце створіння — це в нас Смерть Щурів. Помітила косу й мантію, так? Смерть Щурів. Велике цабе в щурячому світі.

Смерть Щурів вклонився.

— Зазвичай нишпорить попід клунями й усюди, де люди лишають мисочки з висівками й стрихніном. Він у нас дуже відповідальний.

— ПИСК.

— Ясно. А від мене воно, тобто він, чого хоче? Я ж не щур, — завважила Сюзен.

— Слушне зауваження, — визнав крук. — Слухай, я не просив про все це. Спав собі на своєму черепі, і от уже мене хапають за ногу й волочать кудись. Адже я, будучи круком, цілком природно беру участь в окультних...

— Даруй, — сказала Сюзен, — та мені здається, що все це один із тих снів, тому я би хотіла дещо з’ясувати. Ти сказав, що спав собі «на своєму» черепі?

— О, ні, не на своєму власному, — уточнив крук. — На чиємусь.

— На чиєму?

Крук божевільно закотив очі. Йому ніяк не вдавалося так влаштуватись, щоби вони дивилися в один бік. Сюзен стрималася від того, щоби рухатися за ними слідом.

— Звідки мені знати? На них імен не пишуть. Просто череп. Слухай... Я працюю на цього чарівника, так? Там, у місті. Сиджу на черепі цілими днями й каркаю на людей...

— Нащо?

— Бо крук, який сидить на черепі й каркає на відвідувачів — важливий складник чарівничого антуражу, як-от величезні опливлі свічки й старе крокодиляче опудало, що звисає зі стелі. Ти геть життя не знаєш? Мені здавалося, усі знають когось, хто знає бодай щось про щось. Так от, у пристойного чарівника може й не бути тих усіх посудин із зеленими рідинами, що побулькують собі в кутку, а от без крука, який сидить на черепі й кряче...

— ПИСК!

— Слухай, тобі краще про все це поговорити з людьми, — сказав крук утомлено. Одне його око знов зосередилося на Сюзен. — Оцей-от тебе в подробиці не посвячуватиме. Щури не розводяться на філософські теми, коли помирають. Так чи інак, а я тут єдиний його знайомий, який володіє мовою...

— Люди володіють мовою, — перебила Сюзен.

— Ох, звісно, — сказав крук, — та з людьми головна заковика, я би сказав навіть, що головна їхня відмінність полягає в тому, що їм не притаманно прокидатися посеред ночі від писку щурячого скелета, якому закортіло знайти собі перекладача. Крім того, для людей він невидимий.

— Для мене видимий.

— Он як. Гадаю, отут ми й додлубалися до м’якоті, розкусили горішок, дійшли, словом, до суті, так би мовити.

— Слухай, — сказала Сюзен. — Я хочу, щоби ти знав, що я в усе це ніскілечки не вірю. Я не вірю в Смерть Щурів у мантії з косою.

— Він просто перед тобою стоїть.

— Це не привід у нього вірити.

— Бачу, ти справді здобула неабияку освіту, — в’їдливо завважив крук.

Сюзен пильно дивилася вниз на Смерть Щурів. Глибоко в його очицях палахкотіли сині вогники.

— ПИСК.

— Штука в тому, — сказав крук, — що він знову зник.

— Хто?

— Твій... дід.

— Дід Лежек? Як він міг знову зникнути? Він же помер!

— Твій... е-е-е... інший дід?..

— У мене не...

Десь із дна її пам’яті почали важко, мов із болота, виборсуватися спогади. Щось про коня... і про кімнату, де все шепотіло. І ще там, здається, була ванна. І пшеничні поля мали до цього якийсь стосунок.

— Ось що буває, коли люди відряджають дітей здобувати освіту, — сказав крук, — замість того, щоби з ними говорити.

— Я вважала, що мій інший дідусь теж... помер, — промовила Сюзен.

— ПИСК.

— Щур каже, що ти мусиш піти з ним. Це дуже важливо.

Сюзен уявила, як над нею тяжіє постать войовничо налаштованої, мов валькірія, панни Дупс. Яка дурість.

— Ох, ні. Зараз уже, мабуть, по півночі. А в мене завтра іспит із географії.

Крук здивовано роззявив дзьоба.

— Вухам своїм не вірю.

— Ти справді вважаєш, що я слухатимуся якогось... кістлявого щура й говіркого крука? Я пішла.

— Ні, не пішла, — відрізав крук. — Жодне створіння з клепкою в голові на твоєму місці не розвернулося би й не пішло. Ти нічого не дізнаєшся, якщо зараз підеш геть. Просто дістанеш освіту.

— Але в мене часу немає, — простогнала Сюзен.

— Ах часу. Час — це всього лише звичка. Час не такий уже й важливий чинник для тебе.

— Чому?

— Доведеться самій дізнатися, ну ж бо.

— ПИСК.

Крук збуджено підстрибував на місці:

— Можна, я скажу? Можна, я скажу? — пропищав він і, закотивши очі, знову витріщився на Сюзен. — Твій дід... та-да-да-ДА... Смер...

— ПИСК!

— Колись вона мусить дізнатися, — завважив крук.

— Смердить? Мій дід смердить? — спитала Сюзен. — Ви мене сюди посеред ночі витягли, щоби поговорити про неприємні подробиці старіння?

— Я не збирався казати, що він смердить, я хотів сказати, що твій дід... та-да-да-ДА... С...

— ПИСК!

— Ну гаразд, роби як знаєш!

Сюзен відступила назад, доки її двоє сперечалися. А тоді підхопила подоли халата й сорочки й рвонула навпереріз через вогкий газон. Вікно було досі відчинене. Вона ступила на підвіконня першого поверху, спромоглася вчепитися за карниз, підтягнутися й залізти у вікно своєї спальні. Там вляглася на ліжко й накрилася ковдрою з головою...

За якийсь час вона зрозуміла, що така поведінка не личить розумній людині. Але голови з-під ковдри все одно не висунула.

Їй снилися коні, карети й годинник без стрілок.

— Гадаєш, ми могли краще впоратися?

— ПИСК?

— «Та-да-да-ДА».

— ПИСК?

— Як ти хотів? «Твій дід — Смерть?» Отак просто? А як же урочистість моменту? Люди полюбляють драму.

— ПИСК, — завважив Смерть Щурів.

— У щурів усе інакше.

— ПИСК.

— Я так розумію, час закруглятися, — сказав крук. — Ми, круки, не нічні птахи, щоб ти знав, — він почухав дзьоба ногою. — А ти тільки щурів доправляєш чи мишей, хом’яків, тхорів та інших подібних також?

— ПИСК.

— А піщанок? Як там з піщанками?

— ПИСК.

— Хто б міг подумати. Ніколи не знав. То є й Смерть Піщанок? Дивовижно, як ви встигаєте їх усіх із коліщаток вихоплювати на бігу...

— ПИСК.

— Як собі знаєш.

Бувають люди дня й нічні створіння.

Важливо пам’ятати, що нічні створіння — це не просто люди дня, які засиджуються допізна, бо вважають, що це їх робить цікавішими й крутішими.

Щоби перейти з однієї категорії в іншу, недостатньо блідого обличчя й товстого шару чорних тіней для повік.

Але спадковість, звісно, тут може зарадити.

Крук виріс у вічно напіврозваленій й зарослій плющем Вежі мистецтв, що височіє над Невидною академією у дальній частині Анк-Морпорка. Круки від природи розумні птахи, і витоки магії, яка зазвичай посилює усе, зробили своє. У крука не було імені. Тварини зазвичай не переймаються іменами.

Чарівник, який вважав себе власником крука, звав його Карком, але тільки через те, що не мав почуття гумору і, як усі люди без почуття гумору, тішився наявністю почуття гумору, якого насправді в нього не було.

Крук полетів назад до чарівника, влетів крізь відчинене вікно й зайняв своє місце на черепі.

— Бідося, — сказав він.

— Така вона, доля, — озвався череп.

— Розумію її намагання бути як усі. Зважаючи на обставини.

— Так, — озвався череп. — Виходь із гри, доки сам собі хазяїн, от як я скажу.

Власник зерносховища в Анк-Морпорку влаштував чистку. Смерть Щурів чув віддалений гавкіт тер’єрів. На нього чекала важка робоча ніч.