Душевна музика

— Тобто у Квірм нам не можна? — спитав Толоз.

— Можете заїхати в місто, коли так уже треба, але виступати заборонено, — сказав мер.

Паді підвівся.

— Але ми мусимо виступати, — сказав він.

Гітара ніби сама перекинулася на ремені уперед. Він взяв її за гриф і загрозливо заніс руку над струнами.

Толоз розпачливо озирнувся. Бескид із Асфальтом затулили вуха руками.

— Он як, — сказав Толоз. — Здається, у нас тут є простір для перемовин, правда ж? — він зійшов з воза. — Гадаю, Ваша Світлість ніколи не чули про податок на музику.

— Який ще податок на музику? — спитали мер із Асфальтом в унісон.

— О, це такий новітній винахід. Набув ужитку в зв’язку з популярністю Музики, Що Качає. Концертний акциз, п’ятдесят пенсів з квитка. У Сто Латі сума акцизного збору сягнула, коли не помиляюся, двохсот п’ятдесяти доларів. А в Анк-Морпорку удвічі більше, звісно. Винахід Патриція.

— Справді? Звучить дуже навіть у дусі Ветінарі, — погодився мер і почухав підборіддя. — То ви кажете, у Сто Латі так двісті п’ятдесят доларів зібрали? Справді? А таке крихітне містечко.

Вартовий із плюмажем на шоломі нервово відсалютував і заговорив:

— Ваша Світлосте, даруйте, та зі Сто Лата доповіли, що...

— Хвилиночку, — невпевнено сказав мер. — Я розмірковую...

Бескид нахилився до Толоза й прошепотів:

— Це ж хабарництво, ні?

— Це оподаткування, — сказав Толоз.

Вартовий знову віддав честь:

— Але, пане, вартові зі Сто Лата доповіли...

— Капітане, — перебив мер, досі задумано дивлячись на Толоза, — це політичне питання! Прошу, помовчте!

— Серйозно? — спитав Бескид.

— І на доказ добрих намірів, — додав Толоз, — ми вважаємо за доцільне сплатити акциз заздалегідь. Що скажете?

Мера ця пропозиція заскочила зненацька. Він і гадки не мав, що на світі бувають музиканти при грошах.

— Ваша Світлосте, у повідомленні сказано...

— Двісті п’ятдесят доларів, — повторив Толоз.

— Ваша Світлосте...

— Так, капітане, — заговорив мер, вочевидь дійшовши рішення, — ми ж знаємо, що вони там у себе в Сто Латі трохи дивні. Це ж лише музика. Я ж казав, що це повідомлення якесь дивне було. Не бачу в музиці нічого шкідливого. А ще ці молоді лю... тобто юнаки — вочевидь дуже успішні музиканти, — додав він.

Чомусь успішність гурту для мера багато важила, — і так часто буває з людьми. До бідних злодіїв менше симпатії.

— Так, — вів він далі. — Ті, зі Сто Лата, просто нас випробовують. Гадають, ми такі простенькі, бо від нас до Анк-Морпорка далі.

— Так, але у Псевдопо...

— О, там. Вони просто відсталі. Яка кривда від музики, от скажіть? Особливо, — тут мер жадібно зиркнув на Толоза, — коли є користь для громадського бюджету. Пустіть їх, капітане.

Сюзен сіла в сідло.

Вона знала, куди слід їхати. Вона вже бачила те місце. Там поставили загорожу вздовж дороги, але небезпека лишилася.

Знала вона й час, коли треба там бути.

Точно перед тим, як той поворот назвуть Мертвяцьким.

— Здоров, Квірме!

Паді видав акорд. І став у позу. Навколо нього, ніби ореол із дешевих блискіток, мерехтіло біле сяйво.

— А! А! А!

Крики натовпу гусли, перетворюючись на знайому суцільну стіну звуку.

Толозові спало на думку, що раніше він радше вважав, ніби їх уб’ють невдячні слухачі. Тепер він розумів, що їх, напевне, можуть убити й занадто вдячні...

Він уважно роззирнувся на всі боки. Попід стінами стояли вартові, бо капітан місцевої варти знав свою справу. Хоч би Асфальт чекав надворі з підводою напоготові, як він просив...

Він глянув на Паді в сяйві софітів.

«Одну-дві пісні на біс — і геть зі сцени до чорних сходів», — думав собі Толоз. Величезний шкіряний мішок вони пристебнули до Бескидової ноги, тож хай хто захоче його потягти — нехай тягне і їхнього тонного ударника.

Далі Толоз усвідомив, що не знає, що вони зараз гратимуть. «Я ніколи не знаю, — думав він, — просто дму в сурму... і воно якось усе само. І хай хтось тільки скаже, що це нормально».

Паді замахнувся правицею, мов дискобол, і акорд зістрибнув зі струн прямісінько у вуха глядачів.

Толоз підніс сурму до губ. Звук, що полився з неї, був ніби антрацитово-чорний оксамит у кімнаті без вікон.

За мить до того, як закляття Музики, Що Качає, подіяло на нього, у його голові сяйнула думка: «Я от-от загину. Така вже ця музика. Ще трохи, і мені смерть. Я це відчуваю. Щодня. Вона наближається»...

Він знову глянув на Паді — той так вглядався у залу, ніби шукав когось поміж ревучого натовпу.

Вони зіграли «На долині туман колисав — аж качав». Вони зіграли «Трухани мене». Вони зіграли «Хідник до вирію» (й близько сотні слухачів заприсяглося вранці придбати собі гітару). Вони грали від щирого серця, від усієї душі.

Їм вдалося піти після дев’ятого виходу на біс. Натовп гамселив підлогу ногами, коли вони крізь віконце нужника тікали у провулок.

Асфальт випорожнив свою торбу в шкіряний мішок.

— Ще сімсот доларів! — повідомив він, допомагаючи товаришам залізти на підводу.

— Ага, а нам платять по десять доларів, — сказав Толоз.

— Поговоріть із паном Нудлем, — сказав Асфальт, і коні застукотіли підковами по бруківці до міської брами.

— Я поговорю.

— Нема сенсу, — озвався Паді. — Можна за гроші грати, а можна заради того, щоби грати.

— От би дожити, щоби таке собі дозволити! — Толоз попорпався під лавою, де Асфальт ховав пляшки з пивом.

— Хлопці, в нас завтра фестиваль, — нагадав Бескид. Арка міської брами лишилася позаду. Навіть за муром було чути гуркіт глядацьких підошов.

— А після того підпишемо нову угоду, — сказав гном. — Із купою нулів.

— У нас там і зараз нулі, — завважив Бескид.

— Ага, от тільки інших цифр перед ними не так і багато, еге ж, Паді?

Вони обоє озирнулися. Паді спав, притискаючи гітару до грудей.

— Вигорів, мов та свічка, — сказав Толоз.

Він знову подивився вперед. Дорога біліла у зоряному світлі.

— Ти ж казав, шо просто працювати хочеш. Шо не хочеш собі слави, — сказав Бескид. — Як воно буде, коли на тебе зваляться всі ті гроші й дівчата кидатимуть на сцену нагрудники?

— Мабуть, якось звикну.

— А я би собі кар’єр придибав.

— Серйозно?

— Ага. У формі серця.

Темна грозова ніч. Коней не видно, карета скочується з дороги й зривається в чорну прірву, пробивши хитку, непевну загорожу. Вона падає прямісінько в посохле річкове русло далеко унизу, навіть не зачепивши жодного скелястого виступу, й розбивається на друзки. А тоді олія, що витекла з ліхтарів, займається, лунає короткий вибух, і з полум’я — бо так уже мусить бути й без цього ніяк — викочується вогнисте колесо.

Дивно, та Сюзен нічого не відчула — і сама з цього здивувалася. Так, сумні думки надходили, бо за таких обставин вони мусили бути сумними. Вона знала, хто був у тій кареті. Бо це вже сталося. Вона нічим не могла тут зарадити, бо коли б зарадила, цього не сталося б. І ось вона спостерігала, як це стається. І не зарадила. І воно сталося. Вона відчувала, як логічні аргументи один за одним вкладаються по своїх місцях, ніби важезні свинцеві зливки.

Може, десь і колись усе це сталося інакше. Може, та — інша — карета перекинулася на інший бік, може, вдало налетіла на каменюку, може, вона просто не їхала цим шляхом, чи, може, візник пам’ятав про небезпечний вигин дороги. Та всі ті ймовірності могли існувати тільки за умови існування цієї.

Це знання не належало Сюзен. Вона перейняла його від значно, значно старшого розуму.

Іноді єдине, що можна для когось зробити, — просто бути поряд.

Вона повела Хропунця у тінь попід скелі над дорогою. За хвилину чи дві почувся стукіт каміння, і з ущелини майже вертикально вибрався кінь із вершником.

Хропунець гаряче чмихнув. Парапсихологи не вигадали терміна на позначення дивного відчуття від перебування в присутності самого себе[30].

30

Хоч люди насправді так почуваються майже повсякчас. — Прим, авт.