Душевна музика

— Де?

— Той, про кого щойно говорили.

— Я говорив?

— Тобто?

Альберт вийшов на гребінь дюни. Звідти було видно, як пунктир кордону підступно петляє серед пісків.

— ПИСК.

— От і я так само, — сказав Альберт.

Він витягнув із кишені вкрай замацаний носовичок, зав’язав по вузлику на кутках і накрив ним голову.

— Так, — промовив він, хоча й дещо невпевнено. — Здається, що ми якось нелогічно до цього підійшли.

— ПИСК.

— Я хочу сказати, що так ми за ним по всьому світі гасатимем.

— ПИСК.

— Тому, мабуть, треба все обміркувати.

— ПИСК.

— Отже... Коли б ти опинився на Диску й направду почувався тут трохи зайвим, але міг би потрапити будь-куди, буквально будь-куди — ти б куди подався?

— ПИСК?

— Куди завгодно. Але так, щоби твого імені там не пам’ятали.

Смерть Щурів оглянув нескінченну, безвиразну і, над усе, суху пустелю.

— ПИСК.

— Знаєш, ти, мабуть, маєш рацію.

Вона була на яблуні.

«Він зробив для мене гойдалку», — пригадала Сюзен.

Вона сіла й тупо дивилася на ту штуку.

Вигляд у гойдалки був доволі хитромудрий. Коли, винятково споглядаючи результат, спробувати відновити хід думок того, хто її робив, виходило щось таке: гойдалку треба вішати на найміцнішу гілку, а коли вже брати безпеку за найвищий пріоритет, то краще вішати на дві найміцніші гілки — себто по мотузці на кожну.

От тільки гілки ті були з різних боків дерева. Але відступати не можна. Така вже логіка — не відступати. Доводити справу до кінця — з кожним наступним, логічним кроком.

Отже, він просто... прибрав пару метрів посередині стовбура, щоби гойдалка могла — як їй і належить — гойдатися.

Дерево не загинуло. Воно навіть було цілком здоровим на вигляд.

Однак відсутність стовбура посередині призвела до появи нової проблеми. Її було вирішено за допомогою двох високих опор — ті підпирали гілки й стояли трохи ширше за точки кріплення мотузок. Це дозволило втримувати верхню частину дерева на потрібній висоті від землі.

Сюзен пригадала, як сміялася з цього — навіть тоді, у дитинстві. А він стояв і не міг второпати, що ж тут такого.

Тепер вона бачила, що до чого. Все стало по своїх місцях.

Смерть так влаштований. Він ніколи достоту не розумів сухі того, що робить. Він щось робив — і виходило казна-що. Приміром, її мати: раптом він зрозумів, що в його домі живе доросла жінка, і він не уявляє, що робити з нею далі. Отже, він спробував виправити ситуацію — і схибив ще дужче. Запросив сюди її батька. Смерть взяв собі учня! А коли й далі все йшло шкереберть — а ніяк інакше воно піти й не могло, — Смерть знов спробував якось це виправити.

Перевернув клепсидру.

А далі — проста математика. І Обов’язок.

— Привіт... трясця, Толозе, де ми?.. Сто Лат! Ура!

Людей було навіть більше. Афіші висіли вже якийсь час, і чутки з Анк-Морпорка встигли дістатися міста. А ще учасники гурту помітили, що чимало людей приїхало за ними із Псевдополя.

У короткій паузі між піснями, десь приблизно перед тим, як люди почали стрибати по столах, Бескид нахилився до Толоза й сказав:

— Оту тролиню в першім ряді бачиш? Оту, шо їй Асфальт по пальцях скаче.

— Ти про ту, що на купу гною скидається?

— Вона і в Псевдополі була! — радісно сказав Бескид. — Весь час на мене дивиться!

— Покажи характер, друже, — відповів Толоз, видуваючи слину з сурми. — Як кремінь до кресала, еге ж?

— Гадаєш, вона з тих хванаток, шо про них нам Асфальт казав?

— Мабуть.

До Сто Лата дійшли й інші чутки. Світанок вони зустріли у наново пофарбованій готельній кімнаті, ознайомилися з наказом Королеви Келі «під страхом мученицької смерті полишити місто за годину» і швиденько вирушили в дорогу.

Паді лежав у возі, що торохкотів дорогою на Квірм.

Вона не прийшла. Він два вечори вдивлявся в натовп, і її не було.

Він навіть підхопився серед ночі й вийшов бродити безлюдними вулицями — раптом вона його шукала. Тепер він сумнівався в її існуванні. Якщо чесно, він тільки наполовину був упевнений в існуванні тієї дівчини — але не тоді, коли виходив на сцену.

Одним вухом Паді слухав, про що говорили його товариші.

— Асфальте!

— Так, пане Толоз?

— Ми з Бескидом помітили, що у тебе при собі завжди шкіряний мішок. Чи не так, Асфальте?

— Так, пане Толоз.

— А сьогодні зранку той мішок був навіть важчий на вигляд.

— Так, пане Толоз.

— У тебе там гроші, правда?

— Так, пане Толоз.

— Скільки?

— Цеє... Пан Нудль казав, щоби я вам голови грішми не забивав, — сказав Асфальт.

— Це нас не обтяжить, — сказав Бескид.

— Саме так, — додав Толоз, — позабивай нам голови.

— Цеє... — Асфальт облизав губи. Бескид якось дуже уважно на нього дивився. — Близько двох тисяч доларів, пане Толоз.

Якийсь час було чути тільки торохкотіння воза. Пейзаж обабіч дороги трохи змінився: траплялися пагорби, а фермерські угіддя ставали меншими.

— Дві тисячі доларів, — промовив Толоз. — Дві тисячі доларів. Дві тисячі доларів.

— Нашо ти весь час говориш про дві тисячі доларів? — спитав Бескид.

— Раніше ніколи не було нагоди сказати «дві тисячі доларів».

— Ти головне не кажи це так голосно.

— ДВІ ТИСЯЧІ ДОЛАРІВ!

— Цить! — розпачливо просичав Асфальт, коли Толозів крик луною рознесло понад пагорбами. — Тут купа бандитів!

Толоз жадібно глянув на мішок.

— Хто б казав.

— Я не про пана Нудля!

— Ми на дорозі між Сто Латом і Квірмом, — терпляче пояснив Толоз. — Не у Вівцескелях. Тут цивілізація. У цивілізованих місцях на дорогах немає грабіжників. — Він знову зиркнув на мішок. — Вони чекають, доки подорожні дістануться міста. Ось чому це зветься цивілізацією. От скажи, коли востаннє на цій дорозі когось пограбували?

— Здається, у п’ятницю, — озвався хтось з-за брили при дорозі. — От холера...

Коні зіпнулися й рвонули вперед, коли Асфальт майже інстинктивно ляснув батогом.

Вони не збавляли ходу кілька миль.

— Просто не патякайте про гроші, гаразд? — сичав Асфальт.

— Я фаховий музикант, — сказав Толоз. — Звісно, я не можу не думати про гроші. Далеко ще до Квірма?

— Уже недалеко, — відповів Асфальт. — Кілька миль.

І от уже за наступним пагорбом вони побачили місто, що затишно влаштувалося у низині при затоці.

Біля брами на них чекали люди, а сама брама була замкнена. Сонце виблискувало на шоломах вартових.

— А як звуться ті довгі штуки з топірцями на кінцях? — спитав Асфальт.

— Алебарди, — сказав Паді.

— Їх там чимало, — завважив Толоз.

— Вони ж не на нас чекають, так? — спитав Бескид. — Ми ж прості музиканти.

— А ще я там бачу чоловіків у мантіях із золотими ланцюгами на шиях, — сказав Асфальт.

— Бюргери, — сказав Толоз.

— Пригадуєте того вершника, що повз нас проїхав зранку? — спитав Асфальт. — Певно, новини ніс.

— Ага, от тільки то не ми театр їм рознесли, — сказав Бескид.

— Ні, але ж це ви шість раз на біс виходили, — завважив Асфальт.

— І не ми на вулицях бешкетували.

— Я певен, що ті чоловіки зі зброєю до вас прислухаються.

— Може, вони не хочуть, шоби їм кімнати в готелях перефарбовували. Я ж казав, шо помаранчеві фіранки й жовті шпалери — це занадто.

Віз зупинився. Огрядний чоловік у трикутному капелюсі й підбитому хутром плащі похмуро дивився на учасників гурту.

— Це ви музиканти, відомі як «Гурт, що качає»?

— А щось не так, офіцере? — спитав Асфальт.

— Я мер Квірма. Відповідно до законів Квірма, Музику, Що Качає, не можна виконувати в межах міста. Ось, гляньте, тут так і написано...

Чоловік широким жестом розгорнув сувій. Толоз упіймав його кінець.

— Тут чорнила ще навіть не висохли, — сказав він.

— Музика, Що Качає, порушує громадський спокій, завдає шкоди здоров’ю й моралі, а також спричиняє неприродні рухи плоті, — сказав чоловік, намагаючись згорнути сувій.