Душевна музика

— Так, про таке на заходах із фахової орієнтації не розповідають, — сказав Ридикуль.

— Саме так.

— Якщо я правильно розумію, у вас виникли труднощі? — поцікавився Ридикуль.

— Ми гадки не маємо, куди він подівся. Альберт каже, що він чимось дуже засмучений, але не говорить, чим саме.

— Божечки. Що ж могло би засмутити Смерть?

— Здається, Альберт побоюється, що він утне якусь... дурницю.

— Ой леле. Сподіваюся, не таку вже страшну дурницю він утне. А це можливо взагалі? Як це назвати тоді... мортицид? Чи, може, цидицид.

На превеликий подив Сюзен, Ридикуль поплескав її по руці:

— Але я певен, що усі ми спокійно спатимем, знаючи, що ви за старшу, — сказав він.

— Але це такий розгардіяш! Хороші люди так по-дурному гинуть, а погані живуть щасливо до глибокої старості... Суцільна недбалість. Жодного сенсу. І справедливості. От, скажімо, є цей хлопець...

— Який хлопець?

Із подивом — і жахом — Сюзен відчула, що зашарілася.

— Та просто хлопець. Він мав померти за цілком дурних обставин, і я хотіла врятувати його, але його врятувала музика, і зараз вона його затягує у дедалі глибшу халепу, і я просто мушу його врятувати, але не знаю чому.

— Музика? — перепитав Ридикуль. — А він часом на гітарі не грає?

— Грає! Звідки ви знаєте?

Ридикуль зітхнув:

— Ми, чарівники, відчуваємо таке інстинктивно, — він знов посовав бургер олівцем. — І салат. Нащо він тут? І одна тонесенька скибочка маринованого огірка.

Він відпустив половинку булочки, й та впала на місце.

— Та музика жива, — сказав він.

Думка, яка намагалася достукатися до Сюзен впродовж останніх десяти хвилин, зрештою відчинила двері з ноги.

— Ох, боже! — сказала Сюзен.

— Ви до котрого бога звертаєтесь? — чемно уточнив Ридикуль.

— Це ж так просто! Вона потрапляє в пастки! Змінює людей! Вони хочуть грати м... Я мушу йти, — заспішила вона. — Цей... Дякую за кашу...

— Та ви ж навіть не спробували, — м’яко завважив Ридикуль.

— Ні, та... я на неї надивилася вдосталь.

Сюзен зникла. Трохи вичекавши, Ридикуль подався вперед і поводив рукою в повітрі там, де вона сиділа, — про всяк випадок.

Тоді він поліз під пахву й витягнув з-під мантії афішу фестивалю. Величезні потвори з мацаками — от у чому буде проблема. Варто скупчити забагато магії в одному місці, й дійсність прорветься, мов шкарпетки на Деканових п’ятках (шкарпетки ті в останні кілька днів чомусь були нестерпно яскравих кольорів).

Ридикуль помахав рукою покоївкам.

— Дякую, Моллі, Доллі й Поллі, — сказав він, — можете забирати посуд.

— Є-і-є.

— Так, так, дякую.

Ридикуль відчув себе страшенно самотнім. Розмова з тією дівчиною дуже його розважила. Здавалося, вона була єдиною з його оточення, хто не втрачав глузду чи не занурювався з головою в справи, на яких він, Ридикуль, геть не розумівся.

Він побрів до себе, але дорогою відволікся на грюкіт, що чувся з Деканових покоїв. Двері були відчинені навстіж.

Старшим чарівникам надавали просторі помешкання із кабінетом, майстернею й спальнею. Декан згорбився над горном у майстерні, обличчя його закривала маска з темним склом, а в руці був молоток. Він напружено працював. Летіли іскри.

«Чудові новини», — подумалося Ридикулю. Може, скінчаться нарешті всі ці дурниці з музикою, що качає, і його колега нарешті повертається до справжньої магії.

— У вас все добре, Декане?

Декан підняв маску й кивнув:

— Майже закінчив, Архіректоре.

— Чув, як ви тут гамселите, аж зі сходів, — невимушено сказав Ридикуль.

— Он як. Це я працюю над кишенями, — пояснив Декан.

Ридикуль не зрозумів, що до чого. Численні більш складні закляття потребують розжарювання й гамселення, але щоби йшлося про кишені — такого він ще не чув.

Декан тримав у руках пару штанів.

Зі штанинністю в цих штанів, по правді, було не дуже: старші чарівники носили переважно штани розміру 50/25, тобто такі, що пасували б комусь, хто падає зі стіни, а тоді його збирає докупи королівське військо. А ще Деканові штани були темно-синіми.

— Це ви по них так гамселили молотком? — поцікавився Ридикуль. — Пані Герпесюк знов переборщила з крохмалем?

Він придивився уважніше.

— Ви їх заклепали?

Декан сяяв:

— Ці штани, — сказав він, — сидять як знахар прописав.

— Ви знову мовою музики, що качає, говорите? — підозріливо запитав Ридикуль.

— Я в сенсі, що це гаряча штучка.

— Мабуть, не сильніша за товсту мантію в таку спеку, — відзначив Ридикуль. — Але... ви ж не збираєтеся їх вдягати зараз, правда?

— Чому ні? — спитав Декан у відповідь, вибираючись із мантії.

— Чарівник у штанях? Без мантії? Тільки не за мого ректорства! Це має манірний вигляд. Люди сміятимуться.

— Ви весь час у мені сумніваєтеся і відмовляєте від усього, за що беруся!

— Не треба зі мною говорити таким тоном...

— Ага, звісно, але ви ніколи не слухаєте, що я кажу, і я не розумію, чого це не можу носити одяг, який мені до вподоби!

Ридикуль розлючено роззирнувся навколо:

— Який у вас тут страшний розгардіяш! — проревів він. — Ану приберіть негайно!

— От і ні!

— Тоді не буде вам ніякої музики, що качає, мій юний друже!

Ридикуль вийшов і гримнув дверима.

Тоді гримнув ними ще раз, відчиняючи, й додав:

— І я не давав дозволу перефарбовувати стіни начорно!

Він знов гримнув дверима. А тоді знов рвонув їх на себе:

— А ще вони не вашого розміру!

Декан вибіг у коридор із молотком у руці:

— Кажіть, що хочете! Настане день, коли ці штани увійдуть в історію, і вже точно їх не назвуть архіректорсами!

Була восьма ранку — та година, коли пияки намагаються забути самі себе чи пригадати, де живуть. Інші відвідувачі «Латаного барабана» куняли над напоями попід стінами й упівока спостерігали за орангутаном, який грав у «Варварський набіг» і верещав щоразу, коли програвав пенні.

Гібіскус дуже хотів зачинитися. Хоча того ранку це означало би підірвати золоту жилу, іншого способу відновити постачання чистих склянок і кухлів просто не було.

— То як, вдалося вам забути? — спитав він у відвідувача.

— ЗДАЄТЬСЯ, Я ЗУМІВ ЗАБУТИ ТІЛЬКИ ОДНУ РІЧ.

— І яку ж? Ох, яке дурне питання, питати про те, що ви забули.

— Я ЗАБУВ, ЯК СП’ЯНІТИ.

Бармен глянув на кілька рядів порожніх склянок. Серед них були винні келихи. Були коктейльні келихи. Були пивні кухлі. Були чарки у формі веселих товстунів. Було відро.

— Гадаю, ви на правильному шляху, — сказав він навмання.

Незнайомець узяв одну з щойно допитих склянок і пішов у бік автомата з «Варварським набігом».

Це був гральний автомат, напханий винятково складною машинерією. Під гральним столом у тумбі з червоного дерева ховалися сотні коліщаток і черв’ячних передач, які відповідали за смикання грубо вирізаних фігурок варварів на прямокутному полі. Гравець за допомогою важелів і ручок керував самозарядною катапультою, що пересувалася під «ногами» варварів і приводила фігурки до руху. Одночасно варвари (за допомогою храпових механізмів) стріляли крихітними стрілами. Зрідка лунав дзвоник, і варвар, пропливаючи верхи над пішими варварами, метав списи. Автомат весь час торохкотів і подзенькував — почасти через загальну розхитаність і зношеність механізму, а почасти через те, що орангутан смикав за обидва важелі одночасно, стрибав на педалі, що відповідала за постріли, і верещав на пуп.

— Я би його прибрав звідси, — зізнався бармен у спину незнайомцеві, — та відвідувачі від нього в захваті.

— ПРИНАЙМНІ ОДИН ВІДВІДУВАЧ.

— Знаєте, ця штука все-таки краща за фруктомат.

— СПРАВДІ?

— Так, бо він звідти всі фрукти виїдав.

Із кутка з автоматом почувся гнівний скрекіт.

Бармен зітхнув:

— Хто б подумав, що можна аж так перейматися через якийсь пенні.

Орангутан розлючено ляснув по шинквасу долонею із доларовою монетою й пішов назад до автомата з двома жменями дріб’язку.