Душевна музика

І зрозуміла, що далекі тіні попід стінами рухаються.

Вона побігла підлогою — справжньою підлогою — до краю килима.

Тіні були на вигляд, як математика, якби вона була матеріальною. Це були якісь довгі криві... чогось. Стрілки, мов стрілки годинників, але довші за дерева, поволі рухалися крізь простір.

Смерть Щурів виліз їй на плече.

— Я так розумію, ти теж не знаєш, що відбувається?

— ПИСК.

Сюзен кивнула. Мабуть, щури помирають, коли їм час. Вони не намагаються обдурити свою загибель чи постати з мертвих. Не було в щурів ходячих мерців. Щури знали, коли час здатися.

Вона знов подивилася на клепсидру. Хлопець — вона його так звала, бо так уже заведено в дівчат звати осіб чоловічої статі, на пару років за них старших, — зіграв акорд на гітарі чи що там у нього було, й хід історії змінився. Чи схибив. Чи щось таке.

Щось іще, крім неї, не хотіло дати йому вмерти.

Була друга ночі, й надворі дощило.

Констебль Щебінь, міський вартовий, охороняв Оперний театр. Такий підхід до виконання своїх обов’язків він перейняв у сержанта Колона. Коли ви самі дощовитої ночі, охороняти варто щось велике, зі зручними в таку погоду широкими карнизами. Колон таким підходом послуговувався не один рік, і саме завдяки цьому жодної видатної споруди Анк-Морпорка не було вкрадено[11].

Це була небагата на події ніч. За годину до того з неба упала 64-футова органна труба. Щебінь підійшов ближче, щоби оглянути кратер, та не був певен, що такий перебіг подій був наслідком чиїхось протиправних дій. Крім того, звідки ще братися на світі органним трубам, коли не в такий спосіб.

Останні п’ять хвилин в театрі щось гупало й подзенькувало. На це констебль звернув увагу. Йому не хотілося виставитись дурником. Всередині Оперного театру він  ніколи не бував, а тому не міг достеменно знати, які звуки можуть лунати звідти о другій ночі.

Парадні двері розчахнулися, і крізь них помалу виповзла пласка коробка дивної форми. Рухалася вона вигадливо — кілька кроків уперед, а тоді пару кроків назад. А ще вона говорила сама до себе.

Щебінь глянув униз. Він розгледів... тут довелося трохи замислитися... сім ніг різного розміру й форми, але тільки чотири з них закінчувалися стопами.

Щебінь побрів до коробки й постукав по ній.

— Так-так-так, що це таке тут... у нас? — спитав він, доклавши до формулювання певних зусиль.

Коробка спинилася.

А тоді сказала:

— Ми рояль.

Щебінь взяв почуте до уваги. Він не був певен, що таке рояль.

— Роялі пересуваються, так? — уточнив він.

— Так... ноги ж у нас є, — відповів рояль.

Щебінь оцінив аргумент.

— Але глупа ніч уже цей, той, — завважив він.

— Навіть роялям треба іноді вийти провітритись, — відповів рояль.

Щебінь почухав потилицю. Тут він обов’язки виконав.

— Ну, гаразд, — сказав він.

Якийсь час він спостерігав за тим, як рояль шкутильгав мармуровими сходами вниз і зник за рогом. Дорогою рояль говорив сам до себе:

— Як гадаєш, скілльки часу в нас?

— До моста дійти вистачить. Клепки йому не стало би на ударника вивчитись.

— Алле ж він правоохоронець.

— То й шо?

— Бескиде.

— Шо?

— Нас можуть упіймати.

— Він нас не спинить. Нас Толоз відрядив.

— Звісно.

Рояль якийсь час чимчикував по калюжах, а тоді спитав сам у себе:

— Паді?

— Що?

— Чого я оце щойно бовкнув?

— Що бовкнув?

— Ну шо нас тас Толоз, цей, ну, відрядив?

— Ну-у-у... Гном нам сказав «підіть і візьміть піаніно», і гнома звати Толлозом, тож...

— Ага, ага. Так. Але... Він же міг нас зупинити, ну, знаєш, типу, це ж не шось аж таке, просто якийсь там гном нас відрядив...

— Може, ти просто трохи стомився.

— Може, шо й так, — вдячно відповів рояль сам собі. — Так чи так, а Толоз нас відрядив.

— Ага.

Толоз сидів у себе на квартирі й дивився на гітару.

Та замовкла, щойно Паді вийшов, хоча, коли прикласти вухо до струн, то можна було — і Толоз міг заприсягнутися, що це так, — розчути, як вони тихенько схлипують.

Тоді він обережно простягнув руку й торкнувся...

Акорд, яким озвалася гітара, був, м’яко кажучи, розладженим. Звісно, інструменти звикають до тих, хто грає на них багато років, та Толоз не пригадував, щоби вони кусали чужих. Паді на цій гітарі й дня не програв, але принцип, мабуть, був той самий.

У гномів була давня легенда про Сурму Риґла, яка озивалася, коли прочувала небезпеку і, з невідомої причини, хрін.

Була ж навіть анк-морпоркська легенда про самозвучний барабан у Палаці чи ще десь, який гамселив сам себе, коли Анком наближався ворожий флот? Легенди тієї вже кількасот років не згадували почасти через те, що настала Доба Здорового Глузду, а почасти тому, що ворожий флот міг би пересуватися Анком хіба якщо пустить попереду кілька загонів землекопів.

А ще була якась трольська історія про камені, які в морозну ніч...

Коротше кажучи, суть у тому, що там і сям згадувалися чарівні музичні інструменти.

Толоз знов простягнув руку.

«Я-да-да-да-да!»

— Гаразд, добре...

Кінець кінцем, крамничка та була якраз навпроти Невидної академії, і хай там що ті чарівники кажуть про статистичну флуктуацію у відповідь на закиди про говірких щурів чи ходячі дерева, витоки магії таки стаються. Але це не було схоже на магію. Це було щось давніше. Як сама музика.

Толоз розмірковував, чи не варто переконати їм... Паді повернути цю гітару в крамницю й купити натомість звичайну...

А з іншого боку, шість доларів — це завжди шість доларів. Щонайменше. Почувся грюкіт у двері.

— Хто там? — спитав Толоз.

Мовчанка з того боку була досить довгою, щоби змусити його гадати. Він вирішив спробувати:

— Бескид?

— Ага. У нас тут рояль.

— То занось.

— Довелося ноги й кришку відламати, ну і ще там те й се потроху, але ніби працює.

— То занось уже.

— Двері завузькі.

Паді, ідучи сходами за тролем, почув дерев’яний грюкіт.

— Спробуй-но ще раз.

— Ідеально.

Навколо того, що колись було одвірком, зяяла роялеподібна дірка. Толоз стояв поряд із нею з сокирою в руках. Паді оглянув масштаби руйнування.

— Що ви в біса робите? Це ж чужа стіна!

— То й що? Це й рояль чужий.

— Так, але... Не можна отак просто діри в стінах рубати...

— Що тобі важливіше, стіни чи правильний звук? — спитав Толоз.

Паді замислився. Щось у ньому казало: «Це якась дурість, це ж всього лише музика». А щось інше відповідало, і то зухвало: «Це якась дурість. Це ж усього-на-всього стіна». А сам він сказав:

— Ох. Ну, коли ти так кажеш... Але що робити з піаністом?

— Казав тобі, що знаю, де нам його знайти, — запевнив Толоз.

Щось маленьке в ньому обурювалося: «Як так? Я власну стіну порубав! А я ж стільки днів її шпалерами обклеював».

Альберт був у стайні в товаристві лопати й візка.

— Все гаразд? — спитав він, коли тінь Сюзен з’явилася над половинчастими дверцятами.

— Е-е... так... мабуть.

— Радий чути, — відповів Альберт, не підводячи погляду. Лопата стукала об візок.

— От тільки... сталося дещо, що можна назвати незвичайним, мабуть...

— Шкода.

Альберт узявся за держак візка й погрюкотів у напрямку саду.

Сюзен знала, що треба робити. Треба було все розповісти й попросити вибачення, і тоді непривітний стариган Альберт змінив би гнів на милість, і пожалів би її, і вони подружилися б, і він би допоміг їй, і розповів їй, що відбувається, і...

І тоді вона була би просто дурним дівчиськом, яке не впоралося самотужки.

Ні за що.

Вона повернулася до стайні, де Хропунець саме досліджував вміст ясел.

У Квірмському пансіоні благородних дівиць заохочували покладатися тільки на себе й мислити логічно. Саме тому батьки її туди й відрядили.

11

Хіба тільки раз таке сталося з Невидною академією, але то був невдалий студентський жарт. — Прим. авт.