Душевна музика

— Хто це влаштував таке неподобство? — заволав Ридикуль. Відповіддю йому був німий хор нечутних відповідей і знизування плечима.

— Ну, гаразд, сам дізнаюся, — проревів архіректор і рушив сходами вниз. Інші пішли за ним.

Ішов він майже не згинаючи колін і ліктів — цілком собі як і будь-хто в праведному гніві.

Дорогою з «Барабана» троє друзів мовчали. Жодного слова ніхто з них не промовив аж до «Бурових обідів». У черзі вони теж стояли мовчки, а коли черга дійшла, промовляли тільки «Так... так... одну „чотири гризуни“, без перцю, одну „хапонійську гостру“ з подвійною салямі й одну „чотири пласти“ без ураніту».

Вони чекали. Гітара тихо награвала мотив на чотири ноти. Вони намагалися не зважати. Вони намагалися зважати на інше.

— Гадаю, шо треба ім’я міняти, — за якийсь час озвався Вапняк. — Ну тобто: Вапняк? Для музичної кар’єри не дуже.

— І як би ти назвався? — поцікавився Толоз.

— Та може... не ржіть тільки... може... щось типу як Бескид?

— Бескид?

— Гарне трольське ім’я. Скелясте таке. Уявив — і вже закачує. Цілком добре ім’я, — виправдовувався Бескид, уроджений Вапняк.

— Ну, так... але... не знаю... Бескид? Щось не пригадаю, щоби хтось на такому імені довго протримався в музичній справі.

— Та вже краще, ніж Толоз.

— Я лишуся Толозом, — сказав Толоз. — А Імп лишиться Імпом, так?

Імп дивився на гітару. «Щось воно не те, — думав він. — Я до неї й не торкався майже. Вона ніби... І я так втомився...»

— Не певен, — озвався він дратівливо. — Не певен, що Імп — вдалле ім’я для... такої музики... — фраза урвалася. Імп позіхнув.

— Імпе? — звернувся до нього Толоз трохи згодом.

— М?

А ще він відчував, що хтось за ним спостерігає. Звісно, це йому щось просто верзеться. Кому скажені: «Коли я був на сцені, за мною спостерігалли», — засміють. Казатимуть: «Невже? Це щось надприродне, коли так»...

— Імпе, — знову спитав Толоз, — чого ти пальцями клацаєш?

Імп опустив погляд:

— А я кллацав?

— Так.

— Просто думав. Моє ім’я теж... якось цій музиці не пасує.

— А можеш не мертвою мовою перекласти, що воно значить?

— Ну, уся наша родина зветься Целлінами, — сказав Імп, не зваживши на шпильку про його давню мову. — Воно означає «з падубів». Падуби голлі — це єдине, що в Ллямедах добре росте, все інше зогниває.

— Я все казати не хотів, — озвався Бескид, — але «Імп» — це якось по-ельфонутому трохи звучить.

— Воно значить «голлий», — пояснив Імп. — Ну, знаєте, типу як без пушку.

— Голий з Целін? — перепитав Толоз. — Падуби Голі? Будеш Паді? Гірше навіть за Бескида, як на мене.

— Здається, звучить вдалло, — сказав Імп.

Толоз знизав плечима й витяг із кишені жменю монет.

— У нас досі є більш ніж п’ять доларів, — сказав він. — І я знаю, на що ми їх витратимо.

— Треба відклласти на лліцензію Гілльдії, — сказав Паді, який був колись Імпом.

Толоз втупився кудись перед собою.

— Ні, — відрізав він. — Треба ще попрацювати над звучанням. Тобто воно ніби й добре звучить, дуже так... по-новому, — тут він перевів погляд на Паді, — але чогось нам бракує...

Гном знову прошив Паді, раніше Імпа, поглядом.

— Ти знаєш, що тебе всього трусить? Так соваєшся на лавці, ніби у тебе мурахи в штанях.

— Не можу нічого вдіяти, — відповів Паді. Йому хотілося спати, але ритм бився в стінки його голови.

— Я теж бачив, — сказав Бескид. — Коли ми йшли, тебе хитало, — він глянув під стіл. — І ти ногами тупаєш.

— Не йде мені музика з голлови, — сказав Паді. — Ви праві, нам треба... — він пробігся пальцями по столу, — нам треба щось таке, пам-пам-пам-ПАМ-Пам...

— Тобто клавішні? — підказав Толоз.

— А вони такі?

— В Опері нове фортепіано нещодавно з’явилося, — сказав Толоз.

— Ага, тіки нам така штука ні до чого, — сказав Бескид. — Та штука для пузатих дядьків у напудрених перуках.

— Гадаю, — сказав Толоз, зиркнувши на Паді, — що коли поставити його біля... ем-м... Паді, то воно зазвучить саме так, як нам треба. Тому підемо по нього.

— Я чув, вони по чотири сотні коштують, — сказав Бескид. — У мене стіки зубів нема.

— Я й не казав, що ми його купимо, — сказав Толоз. — Просто... позичимо ненадовго.

— Це означає «вкрадемо», — уточнив Бескид.

— Ні, не означає. Коли воно нам буде непотрібне, хай забирають назад.

— О, ну тоді все гаразд.

Паді не був барабанником чи тролем, тому добре бачив брак логіки у Толозових аргументах. І ще кілька тижнів тому він би на це вказав. Але тоді він був чемним юнаком із зелених долин і ходив у святилища до служби, не лаявся і грав на арфі під час друїдських жертвопринесень.

Тепер те піаніно було йому потрібне. Звук був майже таким, як треба.

Він клацав пальцями в такт думкам.

— Але в нас нікому на ньому грати, — сказав Бескид.

— Ви піаніно дістаньте, а я вам знайду піаніста, — сказав Толоз.

Усі троє не зводили очей з гітари.

Чарівники, мов загін вояків, наближалися до органа. Повітря навколо нього тремтіло, мов перегріте.

— Який незугарний шум! — кричав Викладач новітніх рун.

— Я б так не сказав, — верещав Декан, — на язик намотується!

Між органних труб спалахували сині іскри. Бібліотекар сидів високо за пультом, що тремтів разом з усією спорудою.

— Хто повітря качає? — кричав Верховний верховик. Ридикуль зазирнув за орган. Здавалося, держак міхів рухався сам собою.

— Не треба мені тут такого, — промимрив він, — це навіть гірше за студентів.

Тож він здійняв арбалет і вистрілив в основний міх.

Почулося надривне виття в ля-мажорі, а тоді орган вибухнув.

Хроніку наступних кількох секунд збирали під час обговорення у Залі незвичних станів, куди чарівники невдовзі пішли хильнути міцненького чи, як-от Скарбій, теплого молока.

Викладач новітніх рун присягався, що 64-футова труба «Гравіссіма» злетіла в небо, лишивши по собі вогняний стовп.

Завкаф неточних наук і Верховний верховик стверджували, що, коли вони знайшли Бібліотекаря, який саме лежав головою у фонтані на площі Сатор за стінами Академії, він ук-укав сам до себе й радісно шкірився.

Скарбій стверджував, що бачив десяток голих молодих жінок, які стрибали на його ліжку, та Скарбій і без того періодично дозволяв собі такі висловлювання, особливо коли довго не виходив надвір.

Декан нічого не казав. Його очі блищали.

Іскри потріскували в його волоссі.

Він міркував, чи йому дозволять пофарбувати свою спальню начорно.

...а ритм не вщухав...

Імпів часомір стояв посередині величезного письмового стола. Смерть Щурів ходив навколо нього й попискував собі під ніс.

Сюзен теж дивилася на часомір. Безсумнівно, весь пісок із верхньої чаші висипався у нижню. Але щось іще було у верхній чаші й поволі витікало крізь отвір униз. Воно було блідо-блакитним і нервово вирувало, мов перезбуджений дим.

— Бачив таке колись?

— ПИСК.

— От і я ні.

Сюзен підвелася. Тепер, коли вона вже трохи звикла до тутешнього ладу, тіні попід тим, що мало бути стінами, почали нагадувати речі — не механізми, але й не меблі. У подвір’ї пансіону був механічний планетарій. Ці невизначені штуки нагадували його, от тільки вона не знала, які це зірки й невідомі орбіти. Вони здавалися відбитками чогось надто чужорідного навіть для цього чужого світові виміру.

Вона хотіла врятувати його, і це було би правильно. Вона знала напевне. Щойно побачила те його ім’я... таке важливе.

Вона успадкувала трохи Смертиних спогадів. Бачитися з тим хлопцем вона не могла, але, може, він із ним уже бачився. Щось підказувало їй, що ті ім’я й обличчя так глибоко закарбовані в її свідомості, що всі інші думки так чи інак оберталися навколо них.

Щось інше встигло його врятувати.

Вона знов піднесла клепсидру до вуха. І виявила, що притупує.