Душевна музика

— Здається, доведеться мені змиритися, — сказав він зрештою. — Здається, в тебе є на все це право. Ти, мабуть, стомилася. Тут багато кімнат.

— Ні, мені треба повертатись! Мені кінець, якщо зранку не буду в пансіоні.

— Тут немає Часу, окрім того часу, який люди приносять зі собою. Просто все стається в певній послідовності. Хропунець тебе віднесе в ту мить, коли ти поїхала, якщо схочеш. Але тобі треба тут побути.

— Ви казали, є якась діра, і мене затягує. Не розумію, що це значить.

— Відчуєш краще, коли поспиш, — сказав Альберт.

Справжніх дня й ночі тут не було. Спершу Альбертові це заважало. Тільки світлий пейзаж за вікнами, а вгорі — чорне небо з зірками. Смерть так і не дав ради з днем і ніччю. Коли в будинку мешкали люди, доба тривала 26 годин. Якщо людей лишити напризволяще, проміжки сну й неспання в них укупі тривають довше за 24 години, а з заходом сонця вони перелаштовуються, мов незліченні маленькі годиннички. Людям доводиться миритися з часом, але дні й ночі — справа особиста.

Альберт ішов спати, коли згадував про сон.

Тепер він сидів при свічці, тупо дивився перед собою й бурмотів:

— Вона пам’ятає ванну. І знає про речі, яких раніше бачити не могла. І розповісти їй було нікому. У неї його пам’ять. Вона успадкувала.

— ПИСК, — сказав Смерть Щурів, який полюбляв посидіти ночами біля вогню.

— Коли він пішов минулого разу, люди припинили вмирати. Але цього разу вони не припинили. І кінь до неї прийшов. Вона заповнює порожнину.

Альберт дивився в темряву. Напади тривоги в нього зазвичай минали за невпинним жуванням і причмокуванням, ніби він намагався видобути з-поміж зубів залишки якогось смаколика з підвечірка. І от зараз він видавав такий звук, як забитий сифон у перукарській мийні.

Альберт не пам’ятав, чи був колись молодим. Мабуть, це було тисячі років тому. Йому було сімдесят дев’ять, але вдома у Смерті Час був невичерпним.

У нього лишилися тьмяні уявлення про дитинство як про непросту пору, особливо під кінець. Щось таке про прищі й свавілля різноманітних частин тіла, які ніби починають жити своїм життям. За таких обставин втілення принципу смертності на практиці ставало додатковим навантаженням.

Та суть, страшна й незаперечна суть у тому, що хтось таки мусив це робити.

Бо, як уже відомо, Смерть діяв на загальних, а не часткових умовах, точно як монархія.

Коли ви живете при монаршій владі, то підпорядковуєтеся монарху. Весь час. Уві сні й на яву. Хай там що ви — чи хтось — робить.

Такі вже загальні умови становища, в якому ви опинились. Однак королеві не треба приходити до вашого дому, окупувати стілець, прибирати до рук пульт від телевізора й повідомляти вам, що декому час розслабитися й випити чаю. Все це працює саме собою, як-от сила тяжіння.

От тільки, на відміну від сили тяжіння, у цій системі хтось мусить бути нагорі. Робити там щось аж таке їм зазвичай не треба. Досить просто там перебувати. Просто бути.

— Вона? — спитав Альберт.

— ПИСК.

— Вона довго не протримається. Кажу тобі, не можна бути безсмертною і смертною одночасно, її навпіл розірве. Якось навіть майже прикро за неї.

— ПИСК, — погодився Смерть Щурів.

— І це ще не найгірше. Зажди-но, коли до неї уповні повернеться пам’ять...

— ПИСК.

— Слухай сюди, тобі б краще узятися за його пошук негайно.

Сюзен прокинулася й не розуміла, котра година.

На тумбочці біля ліжка був годинник, бо Смерть знав про годинники на приліжкових тумбочках. Годинник прикрашали орнаменти з кісток і черепів, там була й емблема у вигляді омеги, от тільки він не працював. Тут не було жодного справного годинника, окрім хіба особливого годинника в коридорі. Усі інші здепресували й спинилися чи одразу вийшли з ладу.

Було враження, ніби з цієї кімнати тільки вчора хтось поїхав. На туалетному столику щітки й гребінці для волосся, якісь помади й туші. На дверях навіть висів домашній халат. Із кроликом на кишеньці. Все це створювало б винятково затишну атмосферу, коли б кролик той не був скелетиком.

Сюзен позаглядала в усі шафи. Мабуть, колись це була кімната її матері. Багато рожевого. Сюзен не мала нічого проти рожевого в поміркованих обсягах, та це були не вони. Вона вдяглася в пансіонну сукню.

«Найголовніше — зберігати спокій, — казала вона собі. — В усього на світі є логічне пояснення, навіть якщо іноді доводиться його вигадувати».

— ПИффф.

Смерть Щурів приземлився на туалетному столику, зачепився кігтями, щоби не зісковзнути, а тоді прибрав косу з зубів. Сюзен обережно промовила:

— Гадаю, я була б дуже вдячна, коли б можна було повернутися додому.

Щурик кивнув і зістрибнув зі столика. Він приземлився на край рожевого килима й дременув темною підлогою геть.

Коли Сюзен ступила з килима, щур зупинився й схвально озирнувся. Вона знов відчула, ніби успішно склала якийсь іспит.

Щур повів її у коридор, а звідти — у задимлену печеру кухні, де над плитою нависав Альберт.

— Доброго ранку, — привітався він радше за звичкою, а не на позначення частини дня. — Будеш грінки до сосисок? Ще буде кашка.

Сюзен глянула на мішанину, що шкварчала на сковорідці.

Бачити таке на порожній шлунок було нестерпно. З іншого боку, від вигляду Альбертової смаженини шлунок міг спорожнитися сам. У його руках навіть яйця шкодували, що їх знесли.

— Може, у вас є якісь мюслі? — спитала Сюзен.

— Це ковбаса якась? — підозріливо уточнив Альберт.

— Це пластівці з горіхами.

— А з жиром?

— Навряд.

— То як його тоді смажити?

— Їх не смажать.

— І таке ти звеш сніданком?

— На сніданок необов’язково їсти смажене. Ви казали про кашу, а кашу не смажать...

— Хто таке сказав?

— Тоді, може, варене яйце?

— Нє-е, куди варити, так усю заразу не вб’єш.

— ЗВАРИ МЕНІ ЯЙЦЕ, АЛЬБЕРТЕ.

Коли луна відлунала й затихла, Сюзен стало цікаво, звідки прозвучав цей голос.

Альбертів черпак подзенькував, коливаючись на підлозі.

— Будь ласка? — сказала Сюзен.

— Ти це отим голосом сказала.

— Грець із ними, з яйцями, — сказала Сюзен. Від того голосу в неї занила щелепа. Вона переймалася через нього навіть більше за Альберта. Зрештою, він звучав з її рота. — Я хочу додому!

— Ти вдома.

— Тут? Це не мій дім!

— Та ну! Що вигравійовано на великому годиннику?

— «Запізно», — миттєво відповіла Сюзен.

— Де вулики?

— У садку.

— Скільки в нас тарілок?

— Сім... — Сюзен міцно стисла губи.

— Бачиш? Для якоїсь частини тебе — це дім, — сказав Альберт.

— Слухайте, Альберте, — почала Сюзен, сподіваючись цього разу достукатися до здорового глузду, — може, є хтось, хто міг би... бути за старшого... бо я геть звичайна... в сенсі, я...

— Справді? А чому тоді кінь тебе знає?

— Так, але я звичайна дівчина...

— Звичайні дівчатка не дістають на третій день народження ляльковий набір «Мій маленький Хропунець»! — гаркнув Альберт. — Батько забрав його в тебе. Господар страшенно засмутився. Він дуже старався.

— Але я звичайна дитина!

— Слухай, звичайним дітям дарують ксилофон. У них немає діда, якого можна просто попросити зняти сорочку!

— Але це не я. Воно само! Я не винна! Це несправедливо!

— Справді? Ох, що ж ти про це раніше не сказала, — кисло кпив Альберт. — Це ж так усіх обходить! Я би на твоєму місці зараз вийшов надвір і розповів усесвітові, що це несправедливо. Певен, він відповість «ой, справді, даруй, як незручно», і все буде, як було.

— Це сарказм! Не говоріть так зі мною! Ви лише слуга!

— Саме так. Але й ти теж. Тому я би на твоєму місці брався до роботи. Щур поможе. Він переважно щурами заправляє, але принцип той самий.

Сюзен сиділа з роззявленим ротом.

— Я йду надвір, — зрештою огризнулася вона.

— Я тебе й не тримаю.

Сюзен розлючено протупотіла до чорного виходу з кухні широчезною рівниною зовнішнього приміщення, пробігла повз точило на причілку й опинилася у саду.