Душевна музика

— Як це ти крізь стіну пройшла?

— Перепрошую? — перепитала Сюзен, відступаючи. — Не знала, що тут стіна.

— А що це тоді, туман хапонський? — ревнув старий і ляснув долонею об повітря.

Гіпопотам спогадів завовтузився у мулі пам’яті.

— Альберт? Так?

Альберт схопився за голову:

— Гірше й гірше! Що ти їй вже нарозповідав?

— Він не казав мені нічого, крім «ПИСК», а я не знаю, що це значить. Але... слухайте, тут немає стіни, тільки...

Альберт висмикнув з буфета шухляду.

— Воззри, — сказав він різко. — Молоток — так? Цвях — так? Дивись.

І забив цвях у повітря десь за п’ять метрів над краєм кахлевого острівця. Цвях тримався.

— Стіна, — сказав Альберт.

Сюзен сторожко торкнулася цвяха. Він був трохи липким на дотик, ніби наелектризований.

— Ну, мені це на дотик не як стіна, — спромоглася промовити вона.

— ПИСК.

Альберт випустив молоток із руки, і той впав на стіл.

«Він кремезний чоловік, — подумала Сюзен. — Доволі високий, але ходить згорблений і підтюпцем, ніби якийсь посіпака божевільного вченого».

— Здаюся, — сказав він, знову грозячи Сюзен пальцем. — Я казав йому, що добра з цього не буде. А він поліз, а далі слово за слово, те кришеня притягнув... Ти куди ділась?

Сюзен підійшла до столу, поки Альберт бігав кухнею й намагався знайти її, розмахуючи руками й хапаючи повітря.

На столі були сирна дошка й табакерка. Вервечка сосисок. Жодного свіжого овоча. Панна Дупс пропагувала відмову від смаженини на користь свіжих овочів і звала це «здоровим способом життя». Багато бід вона списувала на нехтування «здоровим способом життя». Альберт, який далі кидався по кухні й хапав руками повітря, уособлював їх усі.

Сюзен сиділа на стільці й спостерігала за цим чудернацьким танцем.

Альберт зупинився й затулив долонею одне око. А тоді дуже повільно озирнувся. Незатулене око зосереджено зіщулилося.

Він придивлявся до стільця. Око сльозилося від напруги.

— А непогано, — тихо сказав він. — Гаразд. Ти тут. Щур із конем привели тебе. Дурні кляті. Гадають, що так і слід чинити.

— Із чим чинити? — спитала Сюзен. — І я не... оте, як ви мене назвали.

Альберт витріщився на неї.

— Господар так умів, — сказав він зрештою. — Така робота. Гадаю, ти давно вже виявила, що так умієш, ге? Бути непомітною, коли не хочеш, щоби помітили.

— ПИСК.

— Що? — спитав Альберт.

— ПИСК.

— Каже, я мушу пояснити, — Альберт звучав втомлено, — що «кришеня» означає малу дитину. Гадає, що ти неправильно розчула.

Сюзен опустила плечі.

Альберт підсунув собі стільця й сів.

— Скільки тобі?

— Шістнадцять.

— Божечки, — Альберт завів очі. — І давно тобі шістнадцять?

— Відколи стало не п’ятнадцять, ясно що. Ви геть дурний?

— Йой-йой, як час біжить. Ти знаєш, чому ти тут?

— Ні... але, — Сюзен вагалася, — але це якось пов’язано з... це щось типу як... Я бачу те, чого не бачать інші, і я зустріла декого, про кого в казках розповідають, і я знаю, що бувала тут раніше... і всі ці черепи й кістки на всьому...

Альберт підвівся й навис над нею, сухий і згорблений, ніби гриф:

— Може, хочеш какао?

Альбертове какао сильно відрізнялося від пансіонного, тамтешнє нагадувало радше коричневу гарячу воду. В Альбертовому какао плавав жир.

Якщо перехилити горнятко догори дном, то воно не одразу й випаде.

— Твої мама й татко, — почав Альберт, коли в Сюзен над верхньою губою утворилися какаові вуса, які геть не пасували її вікові, — вони хоч колись... пояснювали тобі щось?

— Панна Делькрос пояснювала на біології, — відповіла Сюзен, а тоді додала, — і все перекрутила.

— Я про твого діда.

— Я пригадую щось, але тільки після того, як побачу. Як-от ванну. Як-от вас.

— Твої мама й татко вважали, що краще тобі про все забути. Де там! Таке пробирає до кісток! Боялися, що пробере тебе — так і сталося! Ти успадкувала.

— О, про це я теж знаю. Це як із тими мишами й горохом.

Альберт глянув на неї, явно не розуміючи, про що вона.

— Слухай, я спробую пояснити м’яко, — сказав він.

Сюзен чемно на нього дивилася.

— Твій дід — Смерть. Ти знала? Скелет у чорній мантії. Ти приїхала на його коні, а це його дім. От тільки він... пішов. Все обміркувати чи щось таке. І я так розумію, що тебе затягує. Це у тебе в кістках. Ти вже доросла. Є діра, і та діра вважає, що ти пасуєш за формою. Мені це подобається навіть менше, ніж тобі.

— Смерть, — безвиразно промовила Сюзен. — Ну, не скажу, що не підозрювала. Як Піщаний чоловік, Батько Вепр і Зубна Фея?

— Так.

— ПИСК.

— І ви чекаєте, що я повірю? — спитала Сюзен, просякаючи кожне слово якнайядучішою жовчю.

Альберт так на неї подивився, наче він ту жовч на сніданок п’є.

— Мені глибоко начхати, у що ви там вірите, мадам, — сказав він.

— Тобто ви буквально про високого скелета з косою й усім іншим?

— Так.

— Слухайте, Альберте, — заговорила Сюзен так, як говорять до сільських дурників, — навіть якби й існував хтось такий, як «Смерть», хоча, відверто кажучи, вигадувати антропоморфне уособлення для природного процесу просто смішно, то ніхто нічого від нього не успадкував би. Я знаю про спадковість. Це про те, в кого буде руде волосся й таке інше. А ви кажете про якісь вигадки. Ви говорите про... міфи й легенди. От.

Смерть Щурів ніби притягувався до сирної дошки — косою він намагався непомітно стягти собі шмат. Альберт відхилився на стільці.

— Пам’ятаю, як тебе сюди привозили, — сказав він. — Він, бач, про це просив весь час. Йому було цікаво. Любить дітей. Часто їх бачить, але... познайомитися ближче не встигає, коли розумієш, про що я. Твої мама й татко не хотіли цього, але здалися й заїхали раз із тобою на чай, щоби він відчепився. Вони не хотіли цього, бо боялися, що ти перелякаєшся й кричатимеш аж стіни тріснуть. Але ти... ти не злякалася. Ти сміялася. І татка твого це налякало до... дуже. Вони ще кілька разів привозили тебе, коли він просив, але потім злякалися того, що може статися, і твій тато зарікся сюди їздити, і все. Він, твій татко, мабуть, був єдиним, хто міг сперечатися з Господарем. Тобі тоді рочки чотири було.

Сюзен задумано піднесла руку до обличчя й торкнулася білих ліній на щоці.

— Господар казав, вони тебе виховували за, — тут Альберт презирливо вишкірився, — «новою методикою». Логіка. А все старе — дурниця. Не знаю... Гадаю, вони хотіли тримати тебе подалі від... таких понять, як це...

— Мене покатали на коні, — сказала Сюзен, не слухаючи його. — Мене купали у великій ванні.

— Все в мильних бульках було, — Альбертове обличчя скривилося в чомусь, що віддалено нагадувало усмішку. — Аж тут було чути, як Господар сміявся. А ще він гойдалку тобі зладнав. Ну чи спробував. Без магії й такого всього. Своїми руками.

Сюзен мовчки сиділа, доки спогади в її голові вилізали з-під ковдри й позіхали, а тоді сказала:

— Пригадую ту ванну кімнату. Усе пригадую.

— А, та ти й не забувала. Просто іншим мотлохом завалило.

— Із сантехнікою в нього було не дуже. А що значить «А Ю П Р К В Б Б Ш»?

— Асоціація юнаків — послідовників реформованого культу Великого Бога Бель-Шамгарота, — розшифрував Альберт. — Я там зупиняюся, коли вниз ходжу по щось. По мило й таке інше.

— Але ви... не юнак, — бовкнула Сюзен, бо несила було стриматись.

— Ніхто не заперечує, — відрізав Альберт. І Сюзен спало на думку, що справді так може бути. Були в Альберті якісь жилавість і міць, ніби все його тіло було стиснутим кулаком.

— Він може створити майже будь-що, — сказала вона чи-то Альбертові, чи-то самій собі, — та якісь речі просто незрозумілі для нього, і сантехніка — одна з них.

— Так, нам довелося найняти анк-морпоркського сантехніка, і той — ха-ха — сказав, що все зробить на наступний четвер, а Господареві такого казати не можна. Ще ніколи не бачив, щоби хтось так швиденько метушився. А тоді Господар просто зробив так, що він все забув. Він будь-кого може змусити забути, окрім... — Альберт спинився й насупився.