Страница 6 из 65
— Відьми? — спитала герцогиня.
В пронизаних протягами коридорах голос, не гучніший за вітерець, що пролітає крізь замкову щілину на іншому кінці палацу, проте сповнений надії, повторив: «Відьми!»
Ті, Хто Можуть Бачити Сутність Речей…
— Ми пхаємо носи не в свою справу, ось що, — сказала Бабуня Дощевіск. — І нічого доброго з того не вийде.
— Це так романтично, — на всі груди видихнула Маґрат.
— У-тю-тю, — всміхнулася Тітуня Оґґ.
— Так чи так, — вказала Маґрат, — ти вбила того огидного типа!
— Нічого подібного. Я тільки підштовхнула… звичайний хід речей, — Бабуня Дощевіск насупилася. — Він не вмів виявляти повагу до інших. Якщо людина втрачає повагу, вона потрапляє в біду.
— Крекс-пекс-фекс, доводилося чути про таке?
— Той перший чоловік передав нам малюка, щоб урятувати! — закричала Маґрат. — Він сподівався, що ми його вбережемо! Це ж очевидно! Це доля!
— Ах, очевидно, — пробурмотіла Бабуня. — Мені теж очевидно, що це очевидно. Проблема в тому, що очевидність речей не обов’язково означає їх істинність.
Вона зважила корону в руках. Та видавалася дуже важкою — і справа була не тільки в банальних фунтах та унціях.
— Авжеж, але справа в тому, що… — почала Маґрат.
— Справа в тому, — урвала її Бабуня, — що незабаром тут буде пошукова команда. Це будуть серйозні люди. І шукатимуть вони теж серйозно. Серед їхніх пошукових прийомів будуть, наприклад, «знесення стін» і «спалення стріх». І…
— Як нас малесенький, сю‑сю-сю?
— І, Ґіто, я глибоко переконана, що всім нам буде значно краще, якщо ти припиниш це белькотіння! — просичала Бабуня.
Вона відчувала, що звичний спокій ось-ось її покине. Її нерви завжди викидали коники, коли вона не знала, що робити. До того ж вони вже повернулися до будиночка Маґрат, і Бабуню неймовірно дратувало його убрання. Маґрат вірила в мудрість Природи, ельфів, оздоровчу силу кольорів і зміни пір року та купу інших дурниць, які Бабуня Дощевіск вважала дитячими фантазіями.
— Не вчи мене, як доглядати за дітьми, — неголосно огризнулася Тітуня Оґґ. — У мене їх п’ятнадцятеро, не забула?
— Я тільки кажу, що нам треба добре все обміркувати, — відповіла Бабуня.
Певний час решта двоє уважно спостерігали за нею.
— Ну? — не витримала Маґрат.
Пальці Бабуні вибивали дріб по краєчку корони. Вона суворо наморщила чоло.
— По-перше, його треба звідси забрати, — сказала нарешті вона і здійняла руку. — Ні, Ґіто, я не сумніваюся, що твоя хатинка має ідеальний вигляд і все таке, але там небезпечно. Він має бути десь подалі звідси, якомога далі, там, де ніхто не знатиме, хто він такий. А ще ж у нас є це, — вона перекинула корону з руки в руку.
— Ну, тут усе просто, — сказала Маґрат. — Я маю на увазі, сховаймо її під якоюсь каменюкою чи якось так. Це легко. Не те що сховати немовля.
— Нічого подібного, — заперечила Бабуня. — Річ у тому, що навколо повно немовлят, і всі вони на одне лице — але я дуже сумніваюся, що в цій місцевості повно корон. До того ж ці штуки вміють зробити так, щоб їх знайшли. Вони наче приманюють людський розум. От побачиш: сховай її під отією брилою — і за тиждень цю брилу обов’язково хто-небудь «випадково» переверне.
— Твоя правда, так і є, — палко погодилася Тітуня Оґґ. — Скільки разів уже таке бувало: впустиш у море якогось чарівного персня, причому в найглибшому ж місці, а потім повертаєшся додому з’їсти шматочок палтуса — і ось воно!
Цю інформацію відьми обміркували в тиші.
— Ніколи такого не бувало, — раптом роздратовано сказала Бабуня. — Особливо з тобою. Так чи йнак, він схоче повернути корону. Якщо вона належить йому по праву, звичайно. Монархи просто-таки нетямляться від своїх корон. А ти, Ґіто, часом кажеш таке, що…
— Я приготую чай, гаразд? — жваво сказала Маґрат і зникла на кухні.
Дві старші відьми лишилися сидіти по різні боки столу, зберігаючи колюче, проте ввічливе мовчання. Нарешті Тітуня Оґґ сказала:
— А вона непогано тут усе поприкрашала, еге ж? Квіточки, все таке. Як звуться ці штукенції на стінах?
— Піктуграми, — процідила Бабуня. — Чи якось так.
— Творчо, — ввічливо сказала Тітуня Оґґ. — І всі ці мантії, й чарівні палички, і все таке.
— Прогрес, — зневажливо чмихнула Бабуня Дощевіск. — Коли я була така ж мала, ми мусили радіти шматкові воску та парі шпильок. В ті дні ми мали творити власні чари.
— Відтоді багато водиці спливло, — сказала Тітуня Оґґ голосом, просякнутим життєвим досвідом, і кілька разів акуратно гойднула дитя, заспокоюючи його.
Бабуня Дощевіск шморгнула. Тітуня Оґґ тричі була заміжня і правила цілим племенем своїх дітей та онуків, розкиданих по всьому королівству. Звичайно, насправді відьмам не заборонялося виходити заміж. Бабуня мирилася з цим — хоч і неохоче. Вкрай неохоче. Вона знову несхвально шморгнула; це була помилка.
— Чим це пахне? — здивувалася вона.
— Ой, — сказала Тітуня Оґґ, обережно перекладаючи дитину. — Мабуть, піду до Маґрат та попитаю, чи є в неї якесь чисте шмаття.
Бабуня лишилася сама. Як будь-хто, хто залишається сам-один у чужому домі, вона почувалася незручно, тож відчула нестримне бажання проглянути книжки над сервантом або перевірити, чи добре протерто пил на каміні. Проте натомість вона все продовжувала крутити в руках корону. І корона знову видалася їй більшою й важчою, ніж могла бути насправді.
Спіймавши поглядом своє відображення в дзеркалі над каміном, вона опустила очі на корону. Корона спокушала. Вона ледь не благала приміряти її. А чом би й ні? Відьма переконалася, що в кімнаті більше нікого немає, одним рухом скинула капелюха і прилаштувала корону на голову.
Розмір здавався ідеальним. Бабуня гордовито виструнчилася і зробила сповнений королівської величі жест десь у напрямку каміна.
— Сю ж хвилину, — промовила вона, зарозуміло дивлячись на годинник прадідівських часів, — наказую: голову йому з плечей!
Вона кровожерно всміхнулася.
І заніміла, почувши крики, і грім кінських копит, і смертоносний посвист стріл, і вологий, але міцний звук від входження вістря списа в плоть. В її голові котилися атака за атакою. Мечі однаково безжально вгризалися в щити, чи в інші мечі, чи в кості. Кожної секунди в її мозкові пролітали роки. Часом вона лежала серед мертвих тіл, чи звисала з гілки дерева; але щоразу знаходилися руки, які підбирали її й клали на оксамитову подушечку…
Бабуня вкрай обережно зняла корону з голови — короні це не дуже вже й сподобалось, тож потребувало певних зусиль — і поклала її на стіл.
— То ось воно як — бути королем, — прошепотіла відьма. — І чого тільки всі так рвуться на цю роботу?
— Цукру? — спитала в неї за спиною Маґрат.
— Треба бути дурнем від народження, щоб стати королем, — продовжувала Бабуня.
— Перепрошую?
Бабуня обернулася.
— Не помітила, як ти увійшла, — сказала вона. — Що ти сказала?
— Чи додавати цукор у чай.
— Три ложки, — швидко мовила Бабуня.
Одним із нещасть, що переслідували Бабуню Дощевіск протягом усього життя, було те, що, попри всі свої зусилля, вже зробивши неабияку кар’єру, вона лишалася рум’яною, мов яблучко, і зберегла в цілості всі свої зуби. Жодні заклинання так і не змусили вискочити хоч одну бородавку на її симпатичному, хоч і дещо конячому обличчі, а постійне споживання цукру лише збільшувало її й без того невичерпні запаси енергії. Чарівник, з яким вона якось проконсультувалася на цю тему, пояснив, що справа — в її метаболізмі.
Це змусило її почуватися хоч трохи вищою за Тітуню Оґґ, яка, як підозрювала Бабуня, цього самого метаболізму і в очі ніколи не бачила.
Маґрат старанно відлічила три ложки з гіркою. Непогано було б, подумала вона, якби їй хоч іноді казали «дякую».
Їй почало здаватися, що корона дивиться на неї.
— Відчуваєш, еге ж? — спитала Бабуня. — А я ж казала. Вони вміють причакловувати!