Добавить в цитаты Настройки чтения

Страница 45 из 51

Та це була така холоднеча, як у ті дні, коли навіть не сніжило і вітер був сам по собі — ганяв по торфовиську колючки криги. То були смертельні дні ранньої весни, коли вже вівці окотяться, а тут зима вирішує ще раз на прощання дихнути крижаним подихом… 

Темінь розлилась усюди — гірка і сліпозора. Тільки десь удалині мріяла іскорка світла. Одна-єдина зірочка. І рухалася… 

Більшала на грозовому небі. 

Кружляла і наближалася. 

Тиша накрила Тіфані, і вона опинилась всередині. Тиша пахла вівцями і скипидаром. І ще — тютюном. 

А тоді Тіфані відчула, що стрімголов провалюється крізь землю. 

Там так ніжно і тепло. На мить здалося, що чутно шум хвиль. 

В голові пролунав її власний голос. 

Ця земля в моїх кістках. 

Земля під хвилею. 

Щось біле. 

Воно повивало її у тій теплій темряві, щось схоже на сніг, але таке дрібне, як пил. Воно осіло позад неї, навколо неї, всюди. 

Істота, схожа на вусатий ріжок морозива, пролетіла повз і щезла в темряві. 

«Я під водою», — здогадалась Тіфані. 

Я пам’ятаю… 

Це правічний дощ під дном морським. З-під дна океану народжується нова земля. Це не сон. Це… спогад. Земля під хвилею. Море крихітних мушельок… 

Ця земля жива… 

Увесь час її окутував теплий заспокійливий запах хижі вівчаря і тепло невидимих рук, що її обіймали. 

Навколо неї здіймалася білизнá, вона були всюди, але це Тіфані не дратувало. Це наче ходити в тумані. 

Я всередині крейди, як кремінь, як крейдятко… 

Тіфані не могла визначити, скільки часу вже провела під водою — чи час спинився, чи мільйони років промайнуло за секунду. Вона відчула, що виринає нагору. 

Спогади нахлинули на неї. 

Хтось завжди пильнував за межами. Це не вони вирішили. Це вирішили за них. Хтось мав пильнувати. Іноді межі слід було захищати. Хтось мав вступитися за тих, хто не міг постояти за себе… 

Тіфані розплющила очі. Вона так і лежала в багнюці: Королева сміялася з неї, гроза бушувала. 

Та тепер їй було тепло. Правду кажучи, аж гаряче від люті… люті через скалічене торфовисько, люті через власну дурість, люті через цю прекрасну істоту, що вміла тільки контролювати і більше нічого. 

Ця істота… намагалася захопити її світ. 

Усі відьми — егоїстки, сказала якось Королева. Але Задні Думки підказували Тіфані: «То оберни егоїзм на свою зброю! Хай усе стане твоїм! Хай життя, сни та мрії інших стануть твоїми! Захисти їх! Відведи їх до отари! Пройди заради них крізь бурі! Віджени вовків! Мої сни! Мій брат! Моя сім’я! Моя земля! Мій світ! Як ти смієш відбирати те, що належить мені?». 

«Я за них відповідаю!» 

Лють переповнила її. Вона стисла кулаки і викрикнула у грозу, вклавши у крик усю свою лють, що кипіла всередині. 

Блискавка вдарила обабіч неї: ліворуч, а тоді — вдруге, праворуч. 

З них, поблискуючи, вилущилися два собаки. 

Їх хутра парували, а з вух, коли ті ворушились, сипали блакитні іскри. Вони слухняно розглядали Тіфані. 

Королева зойкнула і щезла. 

— Блискавко, до мене! — вигукнула Тіфані. — Громе, поруч! 

Їй згадалось, як колись вона бігала пагорбами, спотикалася і падала, плуталась у командах, а ці двоє собак робили все правильно… 

Два чорно-білі спалахи метнулися до хмар. 

Вони їх заганяли. Робили з них бурю. 





Хмари лякались і розбігалися навсібіч, але блискавичний спалах наздоганяв їх і повертав на місце. 

Велетенські потворні фігури крутились і верещали у небі, що от‑от закипить, але Грім та Блискавка зігнали не одну отару, вони знали, що робити — іноді ляскали щелепи, шугали блискавиці та чувся переляканий вереск. Тіфані вдивлялася у небо, дощ хльостав її по обличчю, і вона викрикувала команди, які годі було розчути. 

Брикаючись, гуркочучи і скрегочучи, гроза перекотилася за пагорби — ген аж до гір, де вона погрузне десь у глибоких ярах. 

Тіфані задихалась, але її переповнювало відчуття перемоги: вона спостерігала, як повертаються і всідаються поруч з нею собаки. А тоді згадала, що не має значення, які команди вона дає собакам. Це ж не її собаки. Це робочі пси. 

Грім та Блискавка не слухаються маленької дівчинки. 

Вони навіть на неї не зважають. 

Вони дивляться кудись позад неї. 

Якби хтось їй сказав, що за спиною в неї страхітливе чудовисько, то вона б обернулась. І навіть, якби в того чудовиська були велетенські зуби, то теж би обернулась. А зараз озиратись вона не хотіла. Змусити себе було ой як не просто — це було найважче, що їй доводилось робити. 

Вона не боялася того, що там може побачити. Вона боялася — всепроймаюче і всеохопно — того, що може там не побачити. Вона заплющила очі, поки її черевики по-зрадницьки човгали туди-сюди, а тоді, глибоко вдихнувши, розплющила очі. 

Пахло «Веселим Моряком», вівцями і скипидаром… 

В темряві, сяючи білизною сукні з блакитними стрічками та срібними пряжками, стояла Бабуня Болячка — вона усміхалася і аж сяяла від пихи. В руці вона мала велетенський пастуший ціпок, прикрашений блакитними бантами. 

Вона елегантно покрутилась, і Тіфані зауважила, що хоч Бабуня в образі делікатної осяйної порцелянової пастушки, а з-під подолу сукні визирають її старі важкі черевики. 

Бабуня Болячка вийняла з рота люльку і ледь помітно кивнула Тіфані — для Бабуні це було рівнозначне гучним аплодисментам. А тоді — зникла. 

Справжня темрява зоряної ночі вкрила торфовисько, і повітря сповнилося звуками ночі. Тіфані не знала, чи це сон, чи все відбувається десь не тут, чи взагалі — тільки в її голові. 

Це не мало значення. Це відбулося. І тепер… 

— Я все ще тут, — озвалася Королева, раптом з’явившись перед Тіфані. — Все це сон. Мабуть, ти зійшла з глузду, ти ж бо така дивна дитина. Мабуть, тобі допомогли. Ти ж ні на що не здатна. Ти справді вважаєш, що можеш сама вийти проти мене? Я можу вроїти тобі будь-яку думку… 

— Абодайго! 

— О, ні, тільки не це! — сказала Королева, сплеснувши руками. 

Нак Мак Фіґлі були не самі — з ними був Погіршай, сильний запах водоростей, калюжі води і дохла акула. Вони взялись нізвідки, з повітря, і гепнулися просто поміж Тіфані та Королевою. 

Фіґлі завжди готові до бою, тож зірвалися на рівні ноги і повитягали шабелини з піхов, паралельно струшуючи воду з чуприн. 

— Це ти чи не ти? — спитав Пограб, витріщившись на Королеву. — Нарешті ми зійшлись у бою, ти, паскудо! Сюди тобі зась! Геть звідси! Сама підеш чи тебе провести? 

Королева наступила на Пограба і щосили причавила його ногою. Коли вона відступила, то тільки вершечок Пограбової голови стирчав з торфовища. 

— То сама не підеш? — сказав Пограб, виборсавшись з-під землі, наче й не було нічого. — Не змушуй мене злитисі! І не натравлюй на нас своїх звірят, бо ти знаєш, що ми їх здамо гицелям! 

Він озирнувся до Тіфані, що стояла нерухомо, як вкопана: 

— Ми тут усе владнаємо самі, Келдо. Ми з Королевою розберемося, як у старі-добрі часи! 

Королева клацнула пальцями: 

— Вічно ви лізете туди, де нічого не тямите, — прошипіла вона. — А ось вам, що ви на це скажете? 

Шабелини фіґлів ураз засяяли блакитним. 

Десь у глибині натовпу осяяних фіґлів почувся голосок, що напрочуд скидався на голос Дурноверхого Вулі: 

— От тепер нам буде непереливки… 

Віддалік з’явилося три постаті: та середуща мала на собі довгу червону мантію, чудернацьку перуку, чорні панчохи і черевики з пряжками, решта дві — не вирізнялися нічим особливим, то були прості чоловіки, вбрані у прості сірі костюми. 

— Жінко, та в тебе серця нема! — вигукнув Вільям-співець. — Наслати на нас правників… 

— От той ліворуч — ото страшидло, — квилив малолюдок. 

— А щоб то качка копнула! В нього портфель! Портфель, побий його грім… 

Неохоче, крок за кроком, горнучись один до одного від страху, Нак Мак Фіґлі почали задкувати. 

— Мати Василева, та він розстібнув застібку, — застогнав Дурноверхий Вулі. — Ой, леле, судний день не за горами, коли правник розстібає портфель…