ВІльні малолюдці

Це брама додому, тільки по той бік. 

Тіфані відчайдушно шарпнулася назад. 

— Прошу! — вигукнула вона. 

Вигук не був адресований комусь конкретно. Їй просто треба було викричатися. 

— Пограбе? Вільяме? Вулі? Погіршаю? 

З-за лісу долинало гарчання гончаків. 

— Треба звідси забиратися, — прошепотіла собі під ніс Тіфані. — Забиратися… 

Вона схопила Роланда за комір і потягла до переходу. Добре, що хоч по снігу його було легше тягнути. 

Ніхто і ніщо не намагалися її спинити. Трохи снігу намело крізь браму на камені та траву, але повітря було тепле і живе від вечірнього дзижчання комах. І місяць справжній, на справжньому небі. Тіфані обперла Роланда на камінь і сіла поруч з ним — виснажена аж до краю — і відсапувалася. 

Сукня на ній промокла і пахла морем. 

В голові лунали думки: 

Може, вони ще живі. Це ж був просто сон… 

Має бути дорога назад. Я просто піду і знайду їх. Виведу звідти. 

Собаки так голосно гарчали… 

Вона підвелася, хоч і падала з ніг від утоми. 

Три камені, що були переходом додому, темніли на фоні зоряного неба. 

На її очах вони попадали додолу. Той, що ліворуч — повільно перевернувся, а ті два інші — просто сповзли на нього. 

Тіфані підбігла і спробувала попхати важезні каменюки. Вона помахала руками навколо каменів на випадок, якщо вхід залишився відчиненим. Вона прижмурювалася що було духу, силуючись розгледіти браму. 

Тіфані стояла під зоряним небом. Сама-самісінька. І стримувала сльози. 

— Як прикро… — сказала Королева. — Ти усіх підвела, еге ж? 

Розділ 13

Королева йшла по траві до Тіфані. Де вона ступала, бралася крига. Та невеличка частина Тіфані, яка ще була здатна на думки, думала: «Трава до ранку зів’яне. Вона вбиває моє торфовисько!». 

— Якщо добре подумати, то все життя — це просто сон, — сказала Королева все тим самим нестерпно врівноваженим приємним голосом. Вона сіла на повалені камені: 

— Ви, люди, такі мрійники. Вам мариться, що ви всі розуми поїли. Вам мариться, що ви найважливіші. Вам мариться, що ви дуже особливі. Знаєте, ви кращі за дрімок. У вас явно більше уяви! Мені слід тобі подякувати. 

— А це за що? — спитала Тіфані, втупившись у свої черевики. 

Жах оповив її розжареним дротом. І нікуди не втечеш… 

— Я навіть гадки не мала, який твій світ прекрасний! — відповіла Королева. — Дрімки… вони не те, щоб дуже відрізнялися від ходячих губок. Їхній світ — давній. Майже мертвий. Вони вже не спроможні на вигадку. Ви, люди, з невеличкою допомогою з мого боку, дасте раду набагато краще. Бо ви увесь час мрієте. Особливо ти. Ти мрієш увесь час. Ти себе уявляєш центром свого світу, чи не так? Прекрасно! Глянь-но на себе: сукня убога і стоптані черевики. І ти собі думала, що зможеш побороти мене пательнею! Ти себе бачила Відважною Дівчиною, що Рятує Братика. Ти думала, що ти — героїня пригодницького роману. А тоді — ти покинула брата. Знаєш, я думаю, що море води на голову — це те саме, що гори заліза на голову, а ти як думаєш? 

Тіфані думати не могла. В голові клубився гарячий рожевий туман. Вона не змогла… 

Задні Думки плентались десь у тумані, намагаючись достукатись до неї. 

— Я Роланда врятувала, — промимрила вона до своїх черевиків. 

— Але ж він не твій, — заперечила Королева. — Він, визнаймо це, доволі недалекий хлопець із червоними щоками і зі шкварком замість мозку, достоту, як його батько. Ти залишила свого братика з бандою злодіїв, щоб урятувати цього розпещеного бевзя? 

«Не було часу! — горлали Задні Думки. — Ти не встигла б за ним побігти і вернутись до маяка! Ти і так ледь-ледь встигла! Зате хоч Роланда врятувала! Все ти правильно зробила! Навіщо ці докори! Що краще: спробувати врятувати брата — і бути відважною героїнею, але трохи мертвою, чи врятувати Роланда — і бути відважною живою героїнею?» 

Та щось їй підказувало, що краще було б бути відважною та мертвою. 

Щось у голові не вгавало: «Як ти скажеш мамі, що ти бачила, що нема часу на порятунок брата, тому ти кинулася рятувати когось іншого? Вона втішиться, що ти так все обернула? Іноді правильно — не означає добре». 

«Це ж Королева! — волали Задні Думки. — Це її голос! Він діє гіпнотично! Не слухай її!» 

— Це не твоя провина, що ти така холодна і безсердечна, — сказала Королева. — Це все вина твоїх батьків. Мабуть, вони були дуже зайняті. І те, що в них з’явився Погіршай, — це дуже жорстоко щодо тебе. Їм слід було бути обережнішими. І те твоє читання. Навіщо вони дозволяли тобі читати усі ці слова? Слова на кшталт «парадигма» й «есхатологія» шкодять неокріплому мозку. Вони спонукають зробити з брата живця на монстрів, — зітхнула Королева. — Як сумно, що таке трапляється скрізь і всюди. Думаю, тобі пощастило, що ти виросла просто затятою інтроверткою і непристосованою до життя. 

Королева кружляла навколо Тіфані. 

— Яка печаль, — вела вона далі. — Тобі примарилося, що ти сильна, розумна і тямовита… що ти з тих, хто завжди має при собі шворку. Та це просто виправдання, що в тобі так мало від нормальної людини. Ти маєш тільки мозок. Серця в тебе нема. Коли Бабуня Болячка померла, ти навіть не плакала. Ти забагато думала. А тепер твої дорогі думки підвели тебе. Тож краще тебе просто вбити, як гадаєш? 

«Камінь! Шукай камінь! — верещали Задні Думки. — Пожбур у неї каменем!» 

В сутінках Тіфані розгледіла якісь постаті. То були персонажі із дитячої книжки, а з ними — дрімки, вершник без голови і Джмелинки. 

Довкола неї трава взялась інієм. 

— Думаю, нам тут сподобається! — сказала Королева. 

Тіфані відчула, як холонуть ноги. 

Задні Думки спромоглись прохрипіти: «Та зроби щось!». «А тут все не так уже й добре організовано, — подумалося Тіфані крізь заціпеніння. — Не можна покладатися тільки на сни і мрії. Чи… мені треба було бути як усі нормальні люди. Але я не могла плакати! Ну не… плакалося мені! А як перестати думати? А думати про те, як думається? І про те, як передумається надумане і придумане!» 

Тіфані зауважила посмішку на обличчі Королеви і подумала: 

«Яка із цих особистостей, що думає, справжня я?» 

«А чи існує справжня я?» 

На небі розтікалися плями хмар. Вони затуляли собою зорі. То були чорнильні хмари з того холодного світу. Хмари жахів. 

Задощило. Дощ був з градом. Град бомбардував зелену траву, і торфовисько обернулося на болото. Вітер завивав, наче зграя гончаків. 

Тіфані спромоглася ступити крок уперед. Черевики застрягли в грязюці. 

— О, відвага прокинулась? — сказала Королева, задкуючи. 

Тіфані зробила ще крок, та все пішло шкереберть. Вона занадто змерзла і втомилася. Вона відчувала, як її «я» розчиняється і губиться… 

— Яка безславна загибель! — вигукнула Королева. 

Тіфані впала долілиць у замерзлу багнюку. Дощ пустився рясніше — колючий, наче голочки, — барабанив по голові і котився крижаними слізьми по щоках. Дощ гамселив так, що їй аж дух заперло… 

Вона відчула, як холод витісняє з неї все тепло. І це останнє, що вона відчувала… 

…окрім ще якогось звуку на фоні… 

То був звук снігу, що тане, і хрусткого морозу. То був високий ледь чутний звук. 

Тіфані вже не відчувала землі під ногами і нічого не бачила, навіть зоряного неба. Все затягнули хмари. 

Вона так змерзла, що вже й холоду не чула. І пальців теж. У закляклому від холоду мозку бриніла лиш одна думка: «А чи є взагалі справжня я? Чи мене просто виснували мої ж думки?». 

Темрява згусла. Ще ніколи ніч не була такою темною, а зима — холодною. Такої холоднечі не було навіть, коли скресала крига і Бабуня Болячка снувала крізь заметілі у пошуках тепленьких тілець. «Вівці можуть протривати крізь холод, якщо вівчар має клепку в голові», — казала Бабуня. Сніг рятує від холоду: вівці сплять собі у теплих нірках у снігу — хоч як би не бушував кусючий вітер, а їм він не страшний.