Страница 46 из 51
— Пані та панове, пане Пограбуйко Фіґельович? — звернувся до Пограбуйка один із чоловіків у сірому. Голос його звучав заупокійно.
— Нема тут такого! — вигукнув Пограб. — Нічого не знаємо!
— Ми склали перелік скоєних вами злочинів загальною кількістю дев’ятнадцять тисяч сімсот шістдесят три…
— То не ми! — верескнув з відчаю Пограб. — Правда, браття?
— …серед них дві тисячі бійок, неподобств, пиятики, особливо тяжкої пиятики, лайки (включно з нерозбірливими актами мовлення, які можна було розшифрувати як образи та лайку), порушення спокою, лінощі…
— Ви помилилися! — надривався Пограб. — Це не ми! Ми там просто собі стояли! А ті справжні злочинці втекли з місця злочину!
— …крадіжки в особливо великих розмірах, крадіжки у гігантських розмірах, грабіж, порушення недоторканості житла, снування зловіщих планів для здійснення ще зловіщіших злочинів…
— У нас було важке дитинство! — кричав Пограб. — Ви на нас наговорюєте, бо ми блакитні! Нас ніхто не любить! Поліція нас узагалі ненавидить! Та нас навіть у той час у країні не було!
Та фіґлі, що збилися докупи, аж скорчилися від болю, коли правник витяг з портфеля папку паперів. Він відкашлявся і зачитав:
— Анґус Великий, Анґус-Не-Такий-Великий-Як-Великий-Анґус, Анґус Малий, Арчі Великий, Арчі Одноокий, Арчі Малий Шаленець…
— Вони нас записали! — хникав Дурноверхий Вулі. — Вони нас записали! Вони нас запакують до в’язниці!
— Протестую! Вимагаю письмової і неупередженої постанови Habeas Corpus, — пролунав тихенький голосок. — І я висуваю зустрічний позов Vis-ne faciem capite repletam для справедливого розгляду справи.
Запала мертва тиша. Пограб озирнувся на вкляклих зі страху Нак Мак Фіґлів і спитав:
— Ну, і хто це ляпнув?
Ропух виповз наперед і зітхнув:
— Я раптом усе згадав, — сказав він. — Я згадав, хто я. Ділове мовлення повернуло пам’ять. Тепер я ропух, але… — він ковтнув слину. — Колись я був правником. І те, що тут коїться, — незаконно! Усі ці звинувачення — це наклеп, виснуваний із свідчень, зібраних неправомірним шляхом.
Ропух глянув на королівських юристів своїми жовтими очима:
— Також я, посилаючись на Potest-ne mater tua suere, amice, вимагаю перенести слухання справи на невизначений термін.
Юристи невідомо звідки повитягали товстезні фоліанти і кинулись нервово їх гортати.
— Ця термінологія нам невідома, — вичавив нарешті хтось із них.
— А вони спітніли, — зауважив Пограб. — Ропуше, то виявляється, ми можемо мати своїх правників?
— Певно, що так, — відповів ропух. — У вас можуть бути захисники.
— Захисники? — спитав Пограб. — І вони захистять нас від тої з пальця висмоктаної брехні?
— Звісно, — відповів ропух. — І ви матимете чим їм заплатити за свою невинність, бо ж ви нагребли скарбів, я так чую, непогано. Я з вас візьму…
Ропух запнувся, побачивши, що фіґлі пригрозили йому осяйними шабелинами.
— Я згадав, чому фея-хрещена обернула мене на ропуха, — вичавив він. — Тож, зважаючи на обставини, хай це буде pro bono publico з мого боку.
Шабелини так і не ворухнулись.
— Це означає — безкоштовно, — пояснив ропух.
— О, так набагато краще, — сказав Пограб, а на фоні звучав шурхіт шабелин, що ховалися до піхов. — Як так сталося, що ти ропух-правознавець?
— О, все почалося з невинної суперечки, — пояснив ропух. — Фея-хрещена здійснила три бажання моєї клієнтки: стандартний пакет — щастя, здоров’я і багатство. Тож коли моя клієнтка прокинулася якось вранці без відчуття щастя, то найняла мене, щоб скласти позов за недотримання умов контракту. В історії хрещенофейства ще таких прецедентів не було. На жаль, безпрецедентно було й те, що фея обернула мою клієнтку на люстерко, а мене, як самі бачите, — на ропуха. Найгірше було, коли суддя зааплодувала. Оце було вже занадто, як на мене.
— Та право ти не забув, еге ж? Добре є, — мовив Пограб.
Він глянув на юристів з портфелями.
— Ну що, смердюхи в костюмах, у нас тепер є дармовий адвокат, і ми ним скористаємося, навіть не сумнівайтесь.
Юристи з повітря снували сувої паперів. Вигляд у них був спантеличений і трохи навіть переляканий. Пограб аж сяяв від задоволення, спостерігаючи за ними.
— А що ти їм наплів про протест не мате, мій вчений друже? — спитав Пограб.
— Vis-ne faciem capite repletam, — поправив його ропух. — Це найкраще, на що я спромігся. Це означає приблизно таке, — він відкашлявся. — Чи не хотіли б ви писок, повен голів?
— Це ж треба, як усе просто, — сказав Пограб. — Та ми б завиграшки стали адвокатами, правда, хлопці? Треба тільки мудрих слів підівчити! Хлопці, хапайте-но їх!
Настрій Нак Мак Фіґлів умить мінявся. Особливо, якщо чувся бойовий клич.
Шабелини стреміли в небо.
— Дві сотні лютих вояків! — кричали вони.
— Годі цирку в залі суду!
— По наш бік закон!
— Наш юрист нас береже!
— Годі, — пролунав голос Королеви.
Вона змахнула рукою — і юристи, і малолюдки враз щезли. На торфовиську залишилась лиш вона та Тіфані — одна навпроти одної, і тільки вітер свистав поміж каменів.
— Що ти з ними зробила? — скрикнула Тіфані.
— Ой, та нічого… вони десь тут, — відповіла Королева легковажно. — Це ж усе сон. Сни в снах. Дівчинко моя, не можна покладатися ні на що. Все несправжнє. Все минуще. Все закінчується. І єдине, що ти можеш зробити, — це навчитись снувати сни. Та вже занадто пізно… І… я довше цього вчилася.
Тіфані не зовсім розуміла, які думки в неї лунали в голові. Вона втомилася. В неї було таке відчуття, наче вона спостерігає за собою збоку, чи то пак — згори і збоку. Вона бачила свої чоботи і якнадійніше оперлася на землю, а тоді…
…а тоді…
…а тоді, як та, що прокидається зі сну, вона відчула минущість часу. Вона відчула подих пагорбів і віддалений рик давніх морів, ув’язнених у міріадах крихітних мушельок. Вона думала про Бабуню Болячку — там, під зеленою травою, вона розчиняється у крейдяному краї, у тій землі, що лежить під хвилею. Вона почувалася так, наче навколо неї поволі оберталися велетенські коліщата часу та зірок.
Вона розплющила очі, і всередині неї — десь дуже глибоко — теж розплющились очі.
Вона чула, як росте трава і як ворушаться хробаки в землі. Вона відчувала тисячі крихітних життів, що вирували навколо неї, вона вловлювала запах вітру і бачила усі відтінки ночі…
Коліщата зірок та років, простору та часу стали на місце. Вона знала напевне, де вона, хто вона така і для чого вона тут.
Тіфані замахнулась. Королева спробувала було її спинити, та це було так само, як намагатися спинити колесо часу. Тіфані ляснула її по обличчі і збила з ніг.
— Я ніколи не плакала за Бабунею, бо не було в цьому потреби, — сказала Тіфані. — Бабуня завжди зі мною!
Тіфані нахилилась, а з нею — уся сила століть.
— Вся суть не в тому, щоб спати, — прошепотіла дівчинка. — Вся суть в тому, щоб прокинутися. Прокидатися — складніше. Я прокинулася і я справжня. Я знаю, хто я і я знаю, чого я хочу. Тобі мене не ошукати. Тобі зась до мене. І до всього, що моє.
«Такою я більше ніколи не буду, — подумала Тіфані, і побачила жах на обличчі Королеви. — Ніколи я не буду почуватися такою високою, як небо, такою древньою, як пагорби, такою могутньою, як море. Мені дали цей дар на коротку мить, але ціна цього дару така — він не назавжди, його доведеться повернути».
Але й винагорода та сама. Цей дар не під силу жодній людині. Можна увесь день поспіль розглядати квітки, але ж робота сама себе не зробить! Воно й не дивно, що ми живемо, наче в мріях, бо хто ж це витримає — жити і бачити світ наяву, таким, який він є насправді?
Тіфані набрала повні груди повітря і підняла Королеву із землі. Тіфані бачила, що навколо коїться, але ті чудовиська зі світу снів її не зачіпали. Вона — справжня і вона наяву. Такою справжньою вона ще не була ніколи. Вона відчувала все нараз, тож доводилося навіть захищатися від шквалу відчуттів.