Страница 37 из 51
Роланд стріпнув головою:
— Слухай, сни тут справжні. Справжнісінькі. Коли ти уві сні, то тобі здається, що ти… не тут. І жахіття тут теж справжні. Ти можеш загинути!
«Мало в цьому справжнього, — подумала Тіфані. — Це схоже на сон. Наче ось-ось і прокинешся».
«Я маю пам’ятати, що таке справжнє».
Тіфані придивилася уважніше до своєї вицвілої блакитної сукні, в якій попоролися шви на подолі, бо її то підгинали, то відгинали для численних власниць. Ось ця сукня справжня. І сама Тіфані справжня. Сир справжній. Десь неподалік є світ із зеленим торфовиськом і блакитним небом. І той світ теж справжній.
Нак Мак Фіґлі справжні, і вона б дуже хотіла, щоб вони були тут, з нею. Те, як вони викрикують «абодайго!» і безстрашно кидаються в бій, вселяє впевненість, що все буде гаразд! Може, й Роланд справжній.
А все решта — це сон у світі, який силою висмоктує життя із справжніх світів, у світі, де час стоїть нерухомо і невідомо які жахіття чигають щохвилини. «Годі з мене, — вирішила Тіфані. — Я просто хочу повернутися додому і забрати із собою брата, поки в мені бушує лють.
Коли я перестану лютитися, то злякаюся, і цього разу мені буде по-справжньому страшно. Занадто страшно, щоб ясно думати. Достоту як Пчихові. А думати треба…»
— Перший сон, у якому я опинилася, був дуже схожий на мій власний сон, — сказала Тіфані. — Мені снилися сни, в яких я сплю. Але мені ніколи не снилися бали…
— О, це був мій сон, — відповів Роланд. — Коли я був ще малим. Одного разу я прокинувся серед ночі і спустився у велику залу, а там танцювали люди в маскарадних костюмах. Було так… осяйно, — він замовк тужливо, а тоді продовжив:
— Моя мама ще тоді була жива…
— В мене в книжці була така ілюстрація, — сказала Тіфані. — От звідки вона це взяла.
— Ні, вона часто робить цей сон, — заперечив Роланд. — Він їй подобається. Вона бере сни звідусіль. Вона їх колекціонує.
Тіфані підвелася і взяла в руки сковорідку.
— Мені треба побачити Королеву, — сказала вона.
— Ні! — вигукнув Роланд. — Ти єдина тут справжня. Ще є Пчих, але з нього кепське товариство.
— Я забираю брата і йду додому, — відрубала Тіфані.
— То йди собі. Я не піду, — відказав Роланд. — Не хочу дивитися, на що вона тебе оберне.
Тіфані вийшла з-під листка і зробила крок назустріч сліпучому, зовсім без тіней, світлу. Вона пішла стежкою, що вела догори на пагорб. Йти довелося у велетенській траві, що сягала вище голови. То тут, то там з’являлися дивно вбрані чудернацькі люди — вони за нею спостерігали, але вдавали, що просто йдуть собі у справах і до неї їм діла нема. Тіфані озирнулася: лущильник горіхів знайшов більший молоток і готувався гепати по горіхах.
— Хоцю цюцю! Хоцю цюцю! Хоцю цюцю!
Тіфані метнулась, наче флюгер у торнадо! Вона побігла стежкою вперед, приготувавшись вгатити сковорідкою того, хто стане між нею та братом, і, продершись крізь трав’яні джунглі, вийшла на галявинку, порослу стокротками. Може, десь тут є і королівська альтанка. Тіфані мала це в носі.
Погіршай сидів на великому пласкому камені, обкладений цукерками. Деякі солодощі були більші за нього самого. Менші цукерки валялись, звалені купами, більші, схожі на колоди, лежали коло його ніг. Вони були всіх можливих цукеркових кольорів: там були і несправжній малиновий, і псевдолимонно-жовтий, і справжньо-штучний помаранчевий, кислотно-зелений і бозна-який блакитний.
Погіршай ридав ридма, аж сльози котилися градом. А оскільки вони скапували на солодощі, то все довкола було таке липке, що й годі уявити.
Погіршай голосив. Його рот зяяв, наче та червона печера, в якій виднівся маленький тремтливий відросток — невідомо як він називається. Погіршай стихав лиш на коротку мить, коли треба було вдихнути, а то задихнешся, і та перерва тривала всього долю секунди — схлипнувши, він знову брався вити.
Тіфані одразу зрозуміла, в чому проблема. Вона вже це бачила колись, на днях народженнях. Погіршай страждав на важку цукеркову залежність. Так, його оточували солодощі! Та коли він брав одну цукерку, його вбитий цукром мозок подавав сигнал «А чого тільки одну? Треба всі!». А їх же так багато, що всі з’їсти він не подужає! Ну це вже занадто! І єдине рішення — гірко ридати!
Вдома вона б знала, як його вспокоїти — вбрати йому відро на голову, щоб вгамувався, а тим часом — сховати цукерки подалі. Залишити тільки жменю-дві, з якими він може впоратися.
Тіфані впустила сковорідку і вхопила брата на руки:
— Це я, Тіфані, — прошепотіла вона. — І ми йдемо додому.
«І ось тут має з’явитися Королева», — подумала Тіфані. Ані тобі переможного кличу, ані магії… нічого такого не було.
Тільки бджоли дзижчали десь удалині, трава коливалась на вітрі, і Погіршай схлипував — плакати він уже не мав сили.
Тіфані зауважила, що по той бік галявини, під квітковим балдахіном, стояв трон, зроблений із листя. Та під балдахіном не було нікого.
— А я тут, у тебе за спиною! — прошепотіла їй на вухо Королева.
Тіфані метнулась, та позаду нікого не було.
— Та тут я, тут, — сказала Королева. — Це мій світ, дівчинко. Ти ніколи за мною не поспієш. Я за тебе розумніша. Чому ти хочеш забрати мого малюка?
— Він не твій! Він наш! — відповіла Тіфані.
— Ти ж його ніколи не любила. У тебе серце, як маленька сніжка. Я бачу тебе наскрізь.
Тіфані насупилась:
— Любила? Не любила? До чого це тут? Це мій брат! Мій!
— О, це дуже відьомська риса, авжеж, — мовила Королева. — Егоїзм. Мій, моя, моє. Всі відьми пильнують свого!
— Ти його вкрала!
— Вкрала? То ти вважаєш, що він — твоя власність?
Задні Думки пролунали в голові Тіфані: «Вона хоче намацати слабину. Не слухай її».
— О, у тебе є задні Думки! — сказала Королева. — І ти думаєш, що від того ти справжня відьма, чи не так?
— Чому ти не покажешся мені? — спитала Тіфані. — Ти боїшся?
— Боюся? — знову почувся голос Королеви. — Тебе?
І тут Королева з’явилася. Вона виявилася значно вищою, ніж Тіфані, але такою ж тендітною. Волосся вона мала темне і довге, обличчя — бліде, а губи — кольору вишні. Сукня на ній була чорно-біло-червона. І все це було якимсь трохи не таким, чи що.
Задні Думки підказали Тіфані: «Це тому, що вона ідеальна. Абсолютно. Як лялька. Справжні люди не бувають ідеальними».
— Це не справжня ти, — промовила Тіфані впевнено. — Це тільки сон про тебе. Це зовсім не ти.
Усмішка щезла з лиця Королеви, але одразу повернулась на місце — крива і роздратована.
— Яка неґречність, ти ж мене зовсім не знаєш! — сказала Королева, сідаючи на листяний трон. Вона поплескала поруч себе. — Ходи сюди, сядь поруч. Не стій так виклично навпроти мене. Я пробачаю твою неґречність, ти ж, мабуть, розгубилась.
І вона обдарувала Тіфані осяйною усмішкою.
«Пильнуй за її очима, — підказали Задні Думки. — Вона насправді ними не дивиться. Це просто красива цяцька».
— Ти вторглася у мій дім, вбила моїх підданих, поводилася нечемно і взагалі неприйнятно, — вела далі Королева. — Ти мене зневажила. Та я розумію, що тебе ввели в оману деструктивні елементи, чи то пак, повстанці.
— Ти вкрала мого брата, — повторила Тіфані, міцно обіймаючи Погіршая. — Ти крадійка.
Та голос Тіфані ослаб і дзвенів їй у вухах.
— Він плентався без нагляду, — спокійно відповіла Королева. — Я забрала його додому і приголубила.
Королева говорила таким водночас і дружнім, і м’яким тоном, що одразу було зрозуміло, хто тут має рацію, а хто — ні. І провина зовсім не твоя. Мабуть, це батьки постаралися, чи щось не те з’їла, чи щось таке жахливе, що й не пригадати, трапилося, і все пішло шкереберть. Проблема не в тобі, і Королева це розуміє. Ти — дуже мила. Просто всі ці негаразди, що випали на твою долю, спонукали до хибних рішень. Якби ти це визнала, люба Тіфані, тобі б одразу стало легше жити на цьому світі…
«…холодному світі, що його стережуть чудовиська, у світі, де ніщо і ніхто не росте, — відлунювали Задні Думки. — Це би був світ, в якому всім править Королева. Не слухай її».