Добавить в цитаты Настройки чтения

Страница 36 из 51

— Так, то він! Де він? 

— То це твій брат? Це він завжди липкий і до всіх липне? 

— Та ж він! 

— І ти справді хочеш, щоб він повернувся додому? 

— Справді! 

— Але чому? 

«Бо він — мій брат, — подумала Тіфані. — Що за дурне питання!» 

— Бо це мій брат! То де він? 

— А ти точно зможеш звідси вибратися? — спитав Роланд. 

— Звісно, — збрехала Тіфані. 

— І ти візьмеш мене із собою? 

— Так. 

Принаймні вона на це сподівається. 

— Гаразд. Я тобі дозволяю себе забрати, — сказав Роланд, трохи заспокоївшись. 

— Ну це ж треба, дозволяєш! — відказала Тіфані. 

— Слухай, я ж тебе зовсім не знав. У лісі коїться дивне: то люди зникають, то загублені сни снують навколо… Треба бути обережним. Та якщо ти справді знаєш шлях додому, то нам треба повернутись якнайшвидше, щоб тато не хвилювався. 

Задні Думки заворушились у голові Тіфані. Вони нашептали таке: «Не подавай виду. Просто спитай…». 

— Як довго ти тут? — делікатно поцікавилась вона. 

— Ну, світло тут не дуже змінюється, — сказав хлопець. — Важко сказати… декілька годин чи, можливо, день… 

Тіфані щосили намагалася не подавати виду, але марно. Роланд примружився: 

— День? Правда ж? — перепитав він. 

— Е-е-е… а чому ти питаєш? — спитала Тіфані, відчайдушно намагаючись уникнути розмови. 

— Іноді здається, що довше. Я тільки декілька разів зголоднів за цей час — два чи три. І в туа… ну, розумієш, теж ходив всього пару разів. Але я стільки всього іншого встиг зробити! То був дуже активний день… 

І він замовк. 

— Еге ж. Все так, — сказала Тіфані. — Тут час іде повільніше. Насправді минуло… трохи більше часу. 

— Сто років? Тільки не кажи, що минула сотня років! Це все магія, і насправді минула сотня років, так? 

— Та ні! Що ти! Майже рік. 

Реакція хлопця її здивувала. Цього разу він мав справді переляканий вигляд: 

— О, ні! Це ще гірше, ніж сотня років! 

— А це чому? — спантеличено спитала Тіфані. 

— Якби минуло сто років, то мене б не висварили, коли я повернуся додому! 

«Гм-м», — подумала Тіфані. 

— Не думаю, що тебе сваритимуть, — сказала вона вголос. — Твій тато дуже страждає. Та й це не твоя провина, що Королеві заманулося тебе викрасти. 

Тіфані завагалася і замовкла, бо тепер все було написано на його обличчі. 

— Чи таки твоя провина? — спитала Тіфані. 

— Ну, я був на полюванні, і така гарна пані там їхала верхи на коні, а збруя вся в дзвониках, пані засміялася до мене, і я, ясна річ, пришпорив свого коня і погнався за нею, а тоді… 

Він замовк. 

— Оце ти даремно, — сказала Тіфані. 

— Тут не так уже й погано, — відповів Роланд. — Просто все… змінюється. Усюди якісь… двері. Переходи в інші… місця. 

Він притих. 

— Може, розповіси мені все спочатку? 

— Спочатку все було чудово! — вигукнув Роланд. — Я думав, що це пригода, розумієш? Вона давала мені барбариски… 

— Що це таке? — поцікавилась Тіфані. В словнику такого не було. — Щось схоже на варваризм? 





— Не знаю. А що таке варваризм? 

— Така коров’яча недуга — артрит вуха, — пояснила Тіфані. — Мабуть, не те. 

Роланд аж почервонів, підбираючи слова: 

— Це щось на кшталт нуги. 

— Ага, ясно. І? 

— А тоді вона мені наказала співати і танцювати, стрибати і гратися, — вів далі Роланд. — Вона сказала, що діти так мають робити. 

— І ти так робив? 

— А ти б робила? Я що, ідіот? Мені вже дванадцять, до твого відома, — завагався Роланд. — Чи вже тринадцять, якщо я тут цілий рік? 

— Чому вона хотіла, щоб ти стрибав і грався? — спитала Тіфані, хоч насправді хотіла сказати щось таке: «Ні, тобі все ще дванадцять, хоч ти поводишся наче тобі вісім». 

— Вона сказала, що так личить дітям, — пояснив Роланд. 

Тіфані задумалась. Наскільки їй відомо, то діти тільки те й роблять, що сперечаються, кричать, бігають, регочуть, пхають свого носа куди не слід, брудняться і ниють. Якщо хтось бачив, як вони водночас танцюють, співають і стрибають, то це їх, мабуть, оса вкусила! 

— Дивно, — мовила вона. 

— Коли я не хотів стрибати і гратися, вона давала мені солодощі. 

— Нуги? 

— Ні, зацукровані сливи, — сказав Роланд. — Це такі сливи, тільки в цукрі. Вона завжди напихає мене цукром! Вона думає, що я люблю цукор! 

Тіфані пригадала собі дещо: 

— Ти ж не думаєш, що вона намагається тебе відгодувати, а потім запече в печі і з’їсть? 

— Ні, звичайно, що ні. Тільки злі відьми так роблять. 

Тіфані прищурилась: 

— Так, — сказала вона делікатно. — Зовсім забула. То ти їси тільки солодке? 

— Ні, я ж вмію полювати! Сюди забрідають справжні тварини. Щоправда, не знаю, як їм це вдається. Пчих каже, що вони випадково знаходять переходи. А тоді мруть тут від голоду, бо ж тут завжди зима. Якщо двері відчинені, Королева посилає загони грабіжників в інші світи. Увесь цей світ… як піратський корабель. 

— Ага, або ж кліщ, — озвучила свої думки Тіфані. 

— Що це таке? 

— Це така комаха, вона кусає вівцю і ссе з неї кров. Не відчепиться, поки не нап’ється вволю, — пояснила Тіфані. 

— Фу. Про таке тільки селюки знають, — сказав Роланд. — На щастя, мені таке невідомо. Я зазирав крізь прочинені двері в декілька світів. Але вийти не зміг. З одного ми набрали картоплі, а з другого — риби. Здається, вони залякують людей, щоб ті віддавали їм усе, що треба. А ще був один світ, з якого пролізли дрімки. Вони сміялися і запрошували зайти. А я не пішов! Там усе червоне, наче розпечене сонце. Велетенське сонце на горизонті і червоне, майже нерухоме, море. І тіні такі довгі-довгі. На каменях сидять ті жахливі істоти — вони жеруть крабів, павуків та усіляких маленьких гадів. Це огидно! Навколо них лежали купи об’їдків — пазурів, черепашок і кісточок. 

— Хто такі «вони»? — поцікавилася Тіфані, оте «селюки» не оминуло її уваги. 

— Ти про що? 

— Ну, ти увесь час повторюєш «вони», — сказала Тіфані. — Хто це такі? 

— А, ти про них. Більшість з них справжні, — пояснив Роланд. — Це ельфи. Казкові істоти. Вони — піддані Королеви. Ти не знала? 

— Вони ж наче мали бути маленькими? 

— Гадаю, вони можуть бути будь-якого розміру, — пояснив Роланд. — Вони… не зовсім справжні. Вони… як ті сни. Вони можуть бути невагомими, як повітря, а можуть навпаки — твердими, як скеля. Пчих так каже. 

— Пчих? — спитала Тіфані. — А, цей маленький чолов’яга, що каже «пчих», а в голові з’являються справжні слова, і ти все розумієш, що він хотів сказати? 

— Так, то він. Він тут уже дуже давно. Ось чому я зрозумів, що тут щось не те із часом. Одного разу Пчиху вдалося повернутися у свій світ, але там уже все змінилося. Він так засмутився, що знайшов перехід і повернувся сюди. 

— Повернувся назад? — спитала Тіфані вражено. 

— Він сказав, що краще бути своїм у чужому світі, ніж чужинцем у світі, що колись був твоїм рідним і ще жива про це пам’ять, — пояснив Роланд. — Здається, так він сказав. Він каже, що тут не так уже й погано, якщо триматися подалі від Королеви. Він каже, що тут можна чимало усього зрозуміти. 

Тіфані пригадала згорблену постать Пчиха, який нерухомо спостерігав за лущенням горіхів. Він мало скидався на того, хто щось розуміє чи чогось вчиться. Він скидався радше на того, хто так давно живе в страху, що страх уже став частиною його життя, як веснянки. 

— Головне — не сердити Королеву, — сказав Роланд. — Я вже бачив, що трапляється з людьми, які її розлютили. Вона на них насилає Джмелинок. 

— Ти про тих велетенських жінок з крихітними крильцями? 

— Так! Це лиховісні створіння! Коли Королева по-справжньому на когось розлютиться, то вона просто дивиться, і той хтось… змінюється. 

— Як це? 

— Обертається на щось… чи когось. Не хочу змальовувати це видовище, — здригнувся Роланд. — А якби таки довелося, то мені б знадобилися самі червоні та пурпурові фарби. А потім тих нещасних віддають на поталу дрімкам, і ті їх з’їдають.