Страница 38 из 51
Тіфані позадкувала.
— Я що, чудовисько? — спитала Королева. — Я просто хотіла товариства…
Задні Думки заметушилися від цих слів і підказали Тіфані: «Міс Жін Робінсон…».
Багато років тому вона працювала служницею на фермі. Подейкували, що вона виросла у сиротинці в містечку Зойк. Подейкують, що її мама прийшла туди серед ночі, в грозу і народила її, а директор притулку написав у великому чорному щоденнику таке: «Міс Робінсон, немовля жін. статі». Молода мати не вирізнялась кмітливістю, та й узагалі — лежала при смерті, й подумала, що так дівчинку назвали. Тож так її і записали у метричну книгу.
Тепер міс Робінсон уже старенька: вона переважно мовчала, мало їла і ніхто ніколи не бачив, щоб вона сиділа без роботи. Ніхто так не вмів мити підлоги, як Міс Жін Робінсон. З лиця вона була, як щіпка, з довгим червоним носом, а руки, що ніколи не знали спокою, мала худі, вузлуваті і зі червоними кісточками. Міс Робінсон працювала в поті чола.
Тіфані не зовсім розуміла, що відбувається, коли все сталося. Жінки, — по двоє, по троє, — перемовлялися, стоячи на воротах, склавши руки і озиралися несміливо, чи, бува, не надійшов який чоловік.
То тут, то там Тіфані вдавалося підслухати уривки розмов, хоч іноді вони більше скидалися на якийсь таємний код: «Бідолашна, ніколи не мала своїх. Це ж не її біда, що вона сама шкіра та кості» чи «Кажуть, що вона так і сиділа, коли її знайшли, пригортала його до себе і все повторювала, що то її» чи «В хаті було повно дитячого одягу. Вона його сама сплела!». От це останнє особливо спантеличило Тіфані, бо звучало так, наче «В хаті було повно черепів!».
Та всі погоджувалися, що так бути не може. Злочин — це завжди злочин. Слід сказати Барону.
Міс Робінсон викрала немовля — Вчасну Решето, яку любили і всіляко леліяли молоді батьки, хоч і назвали її, не маючи нічого лихого на думці, — Вчасна (якщо можна називати дітей в ім’я чеснот — Віра, Надія, Любов, то чому б не назвати на честь такого потрібного вміння — приходити вчасно?).
Немовля лежало в колисці в дворі і раптом — зникло. Всі, як годиться, кинулись на його пошуки, плакали і розпачали, аж поки хтось не згадав, що міс Робінсон взяла додому трохи більше молока, ніж зазвичай…
Немовля викрали. Поза сумнівом. У Крейдокраї високих парканів не ставили, та й двері рідко хто замикав на замок. Крадіжки — то було щось нечуване і дуже серйозне. Якщо навіть на мить не можна відвернутися, щоб тобі з під носа не вкрали твого добра, то все зійде на пси! Закон є закон. Злочин є злочин…
Тіфані підслухала суперечки, що точилися в селі: ті самі аргументи ходили по колу. Бідолашна жінка не хотіла нікому завдати шкоди. Вона працьовита і ніколи не скаржиться. В неї не всі вдома. Закон є закон. Злочин є злочин.
Барону таки повідомили новини, і він зібрав раду у великій залі. Прийшли всі, хто міг покинути роботу в полі. Пан та пані Решета теж прийшли. Вона була схвильована, а він — рішучий. Міс Робінсон просто сиділа собі нерухомо, втупившись у червоні кісточки пальців.
Судом назвати це важко. Міс Робінсон не зовсім розуміла, в чому її звинувачують, зрештою, як і всі присутні. Ніхто не розумів, що тут діється і чого всі зібрались, але всі хотіли довести справу до кінця.
Барону теж усе це не подобалось. Закон трактує все чітко: крадіжка — це жахливий злочин, а викрадення людини — це ще важча провина. У Зойку була в’язниця, неподалік від притулку. Хтось навіть казав, що між ними є перехід напряму. І туди відправляли усіх крадіїв.
Барон не звик думати двічі. Його родина століттями панувала в Крейдокраї, не завдаючи собі клопоту думати двічі. Він сидів, слухав і барабанив пальцями по столі, дивився на людей так, наче сидів не на стільці, а на розпеченій сковорідці.
Тіфані сиділа в першому ряді і добре чула, як він зачитував вирок — мекаючи та бекаючи, уникаючи слів, які таки доведеться вимовити врешті-решт. Аж тут відчинились двері, і до зали увірвались Грім та Блискавка.
Вони сіли в проході між рядами лавок, акурат навпроти Барона, і втупились у нього своїми розумними ясними очима.
Тільки Тіфані наважилась озирнутись і подивитись, що ж там робиться за дверима зали. Двері все ще були прочинені. Вони занадто важкі, щоб собака, навіть сильний, міг відчинити їх навстіж. І вона побачила, що хтось зазирає у щілинку.
Барон замовк і витріщився поперед себе. Він теж дивився на двері.
А тоді він згорнув законник і сказав:
— Мабуть, цього разу ми підемо іншим шляхом…
І таки пішли. Людям довелося вислухати міс Робінсон. Не все минуло гладко і не всі були вдоволені, та все ж, інший шлях не підвів.
Коли люди розходились по хатах, Тіфані відчула запах «Веселого Моряка» і згадала про Баронового пса.
— Пам’ятай про цей день, — сказала тоді Бабуня Болячка. — Пригодиться, як будеш судити…
Баронам треба нагадувати, щоб не забували…
— А за тебе хто заступиться? — спитала Тіфані вголос.
— За мене? — здивувалася Королева, аж її тонкі брови поповзли догори.
Дуже Задні Думки пролунали в голові Тіфані: «Стеж за її обличчям, коли вона збентежена».
— Що, нема кому? — спитала Тіфані, задкуючи. — Ти хоч до когось була доброю? Є кому сказати, що ти не просто злодійка і причепа? А ти така. Ти… ти як та дрімка, тільки й вмієш, що…
Ось воно! Тепер Тіфані зрозуміла, про що йшлося Дуже Заднім Думкам. Обличчя Королеви на мить замиготіло.
— Це не твоє тіло, правда ж? — не вгавала Тіфані. — Це личина, яку ти виставила на показ. Це не справжня ти. Як і все тут — порожнє і фальшиве…
Королева підбігла і дала їй ляпаса — сильнішого, ніж мав би бути уві сні. Тіфані впала на мох, впустила Погіршая, той впав і заревів:
— Хо-о-о-очу пі-і-іся-яти!
«Чудово», — озвалися Дуже Задні Думки.
— Чудово? — перепитала Тіфані вголос.
— Чудово? — перепитала Королева.
«Так, — сказали Дуже Задні Думки, — бо вона не знає, що в тебе є ми. Сковорідка в тебе під рукою. А такі, як вона, не терплять заліза, пам’ятаєш? Вона сердиться. А ти її ще більше розлюти, щоб вона не могла себе опанувати. Зроби їй боляче».
— Ти тут живеш, у цьому світі вічної зими і тільки й мариш літом, — сказала Тіфані. — Не дивно, що Король тебе покинув.
Королева на мить завмерла — вона скидалася на прекрасну статую. Вона, як та ходяча примара, мигнула, і Тіфані вдалось розгледіти… щось. Не більше за неї, людиноподібне, жалюгідне і збентежене. Та подоба Королеви — високої та лютої, вмить повернулася. Тіфані вдихнула на повні груди і…
Тіфані схопила сковорідку і, зірвавшись на рівні ноги, щодуху замахнулась своєю зброєю. Сковорідка лиш зачепила високу фігуру, але і цього було достатньо, щоб образ Королеви затремтів, як повітря над розпеченою дорогою, і закричав.
Не чекаючи, що буде далі, Тіфані вхопила малого на руки і кинулась навтьоки: вона бігла вниз, продираючись крізь траву, на неї витріщалися дивні постаті, що збіглися на лютий вереск Королеви.
Тіфані зауважила, що тепер у траві, яка раніше не кидала тіні, заворушились примари. Люди — ті несправжні, схожі на персонажів із книжки-складанки, змінили личину і рушили на Тіфані та малого, що верещав, наче різаний.
По той бік галявини щось задзижчало. Дві велетенські постаті, що їх Роланд назвав Джмелинками, здіймалися в повітря, тріпочучи щосили крихітними крильцями.
Хтось вхопив її за руку і потяг у траву. Це був Роланд.
— Тепер можна тікати? — запитав він, весь розпашілий.
— Е-е-е, — почала було Тіфані.
— Ну то побігли! — вигукнув він. — Давай руку і погнали!
— Ти знаєш, як звідси вибратися? — задихалася Тіфані, коли вони прожогом бігли крізь зарості стокроток.