Страница 25 из 51
— Скажи, а що буде, як я не захочу… буду змушена… піти. А що, як я не хочу, щоб ви мене пильнували? Що тоді?
— Якщо ти про поклик природи, пані, то виходок там, у крейдяній копанці. Ти нам тільки цвірінькни, що хочеш пі‑пі і ніхто за тобов не піде, зуб даю, — відповів фіґель-охоронець.
Тіфані зміряла його поглядом: малий топтався по первоцвітах і аж сяяв від пихи й охоти прислужитися. Він молодший за інших, шрамів і ґуль у нього теж було менше. Навіть ніс мав цілий.
— Як тебе звуть, малюче? — спитала вона.
— Не-Такий-Як-Середній-Джок-Але-Більший-За-Малого-Джок-Джока, пані. У фіґлів не такий великий вибір імен, то доводиться викручуватися.
— Ну що ж, Не-Такий-Як-Малий-Джок, — почала було Тіфані.
— Пані, я Не-Такий-Як-Середній-Джок, — виправив її Не-Такий-Як-Середній-Джок-Але-Більший-За-Малого-Джок-Джока.
— Гаразд, Не-Такий-Як-Середній-Джок-Але-Більший-За-Малого-Джока, я можу…
— Я Не-Такий-Як-Середній-Джок-Але-Більший-За-Малого-Джок-Джока, пані, — знову пояснив Не-Такий-Як-Середній-Джок-Але-Більший-За-Малого-Джок-Джока. — Ти тільки на одного Джока сі помилила, — додав він дбайливо.
— А може, просто Генрі? — спитала Тіфані приречено.
— О, ні, пані, — насупився Не-Такий-Як-Середній-Джок-Але-Більший-За-Малого-Джок-Джока. — За цим іменем нема історії, розумієте? А от Не-Таким-Як-Середній-Джок-Але-Більшим-За-Малого-Джок-Джока звався не один славетний воїн. Та це сливе таке ж почесне ім’я, як Малий Джок! Та й коли Малий Джок піде на той світ, то мені дістанеться його ім’я. Не те, щоб я не любив ім’я Не-Такий-Як-Середній-Джок-Але-Більший-За-Малого-Джок-Джока, не подумайте! Багато є файних оповідок, ая, про Не-Такого-Як-Середній-Джок-Але-Більшого-За-Малого-Джок-Джока, — додав малолюдок, так щиро дивлячись Тіфані у вічі, що їй не стало духу, пожартувати, що то, мабуть, дуже довгі оповідки.
Натомість вона сказала:
— Гаразд, а тепер я б хотіла перемовитись із Гамішем-літуном.
— Без проблем, — відповів Не-Такий-Як-Середній-Джок-Але-Більший-За-Малого-Джок-Джока. — Він там!
І зник. А за мить Тіфані почула, чи, радше, відчула вухами, — булькіт фіґлівського свистка.
Тіфані вийняла з кишені фартуха томик «Овечих недуг», що геть обтріпався. Остання сторінка довідника була чиста. Почуваючись наче справжня злочинниця, вона вирвала її і взялася за олівець — писати послання.
Вона перечитувала написане, коли над головою почувся шелест крил. А тоді — дзижчання, коротка мить тиші, і пролунало стишене, навіть стомлене «Абодайго…».
Тіфані придивилась уважніше: обабіч догори дриґом стирчало тільце Гаміша. На розпростертих руках все ще подриґувалися крила[6].Вона не одразу спромоглася поставити його на ноги. Тіфані проінструктували, що коли Гаміш вкручується головою в землю за годинниковою стрілкою, то викручувати його треба в протилежному напрямку, — а то вуха повідпадають.
Коли Гаміш усе ж став на ноги, трохи, щоправда, похитуючись, Тіфані мовила:
— Ти б міг загорнути в цей лист камінь і скинути його десь на фермі, де його точно хтось побачить?
— Ая, пані.
— Дякую… а… це боляче — ось так приземлятися на голову?
— Ні, пані, але страшне як соромно.
— Знаєш, ми колись бавилися іграшкою, яка може тобі в цьому зарадити, — сказала Тіфані. — Треба зробити… таку собі подушку безпеки…
— Як то подушку безпеки? — перепитав спантеличено літун.
— От як сорочки напинаються від вітру, коли сохнуть на мотузці після прання! Це просто: береш полотняну торбу, ладнаєш до неї шворку, а до неї — камінець. Коли ти підкинеш торбу вгору, то вона наповниться повітрям і камінь легенько опуститься на землю.
Гаміш витріщився на неї в усі очі.
— Ти зрозумів? — спитала Тіфані.
— Ая, я просто чекав, може ти ще щось мені скажеш, — відповів він ґречно.
— Як гадаєш, ти б міг десь… ем-м-м… позичити ряднину?
— Нє, пані. Але я знаю, де можна поцупити! — відповів Гаміш.
Тіфані вирішила не коментувати. Натомість вона сказала таке:
— А де була Королева, коли спустився туман?
Гаміш вказав кудись за небокрай:
— Десь от там, пані.
Вдалині Тіфані розгледіла ще пару курганів і декілька прадавніх каменюк. Трилітони, так вони називаються. Це загадкове слово означає «три камені». В долині можна надибати лише на кремінь і то не дуже великого розміру. А от трилітони сюди притягли здалеку, — щонайменше десять миль звідси, — і поскладали один на одного, наче дитячі кубики. Велике й мале каміння стояло колом; деяке каміння поклали окремо. Знадобилося чимало часу і чимало людей, щоби все так зібрати. Кажуть, що тут приносили людей у жертву. Інші наполягають, що то залишки релігійної споруди. А хтось певен, що то прадавнє кладовище.
А хтось застерігає, що місце краще оминати.
Та Тіфані байдуже. Вона ходила туди із сестрами не раз: побилась об заклад, що там є черепи. Та поміж каміння на тих тисячолітніх курганах вдалося знайти лише кролячі нори.
— Чим я можу ще допомогти, пані? — ґречно поцікавився Гаміш. — То всьо? Тоді я пішов…
Він здійняв руки догори і рвонув уперед. Тіфані аж підстрибнула від несподіванки, коли канюк пурхнув за крок від неї, схопив малого і шугнув у небо.
— І як таке мале, заввишки шість дюймів, змогло натренувати хижого птаха! — сказала вона в нікуди, коли канюк кружляв у неї над головою.
— Ая, то просто — окрушина доброти, пані, і всьо, — озвався Не-Такий-Як-Середній-Джок-Але-Більший-За-Малого-Джок-Джока.
— Справді?
— Ая. І ще знадобиться добрий прут! — розвивав думку Не-Такий-Як-Середній-Джок-Але-Більший-За-Малого-Джок-Джока. — Гаміш тренує птаху так: гоне довкола у кролячій шкурці, аж поки той не заатакує.
— Це страшно! — вигукнула Тіфані.
— Та не дуже. Гаміш просто буцає його головов, а тоді мастит му дзьоба спеціяльною оливою, — вів далі Не-Такий-Як-Середній-Джок-Але-Більший-За-Малого-Джок-Джока. — І коли птаха очунює, то думає, що малолюдки — то її дітки.
Канюк став цяткою вдалині.
— Гаміш, здається, на землі і не буває! — зауважила Тіфані.
— Ая! Він спит у гнізді з канюком, пані. Каже, що там так тепленько, аж ну! Він увесь час у небі, — додав Не-Такий-Як-Середній-Джок-Але-Більший-За-Малого-Джок-Джока. — Як вітер му не задуває попід кілт, то він сі смутить.
— А птахи що на то кажуть?
— Та нічо, пані. Всі птахи і звірята знають, що з фіґлями файно товаришувати!
— Справді?
— Правду кажучи, пані, вони знают, що з фіґлями не файно сі задирати!
Тіфані глянула на сонце. До заходу лишилося всього декілька годин.
— Треба знайти ті двері, — сказала вона. — Слухай, Не-Такий-Малий-Як…
— Не-Такий-Як-Середній-Джок-Але-Більший-За-Малого-Джок-Джока, пані, — терпляче виправив її малолюдок.
— Так, так, вибач. А де Пограбуйко? Де всі?
Юний малолюдок спантеличився.
— Там, унизу, триває, так би мовити, дискусія.
— Ну що ж, але нам час йти на пошуки мого брата! Я тут келда, чи хто!
— Власне, в тому то й суть. Все набагато складніше, моя пані. Саме триває обговорення, чи…
— Вони обговорюють мене?
Не-Такий-Як-Середній-Джок-Але-Більший-За-Малого-Джок-Джока ладен був крізь землю провалитися.
— Вони обговорюють… гм… обговорюють… е-е-е…
Тіфані облишила марну справу. Малолюдок зашарівся. Оскільки він від природи був блакитний, то це обернулося для нього неприємним бузковим відтінком.
— Я спускаюся до них, — мовила Тіфані. — Будь такий ласкавий, підштовхни мене.
Тіфані лягла долілиць і ковзнула в печеру, розігнавши малолюдків навсібіч своїм приземленням.
Коли її зір призвичаївся до напівтемряви, вона побачила, що на балконах і галереях печери було безліч малолюдків. Вони були зайняті пранням. Більшість, з невідомо яких причин, причесало і пригладило смальцем рудаві чуприни. Всі вони витріщились на Тіфані, наче та застала їх за негідним заняттям.
6
Слів бракне, щоб описати фіґля в кілті догори дриґом, тому ми й не намагатимемося. — Прим. авт.