Страница 24 из 51
— Тисячі тих обгорток виділа, але ніколи не бачу ту його чувна.
Чувен. Так бабуня вимовляла слово «човен».
Тіфані, ясна річ, кинулася розглядати етикетку, але, — як і з голою пані, — теж не побачила ніякого човна.
— А все тому, що чувен там, де його неможливо побачити, — сказала Бабуня. — Муряк має чувен, щоб гнатисі за великим білим китом у солоному морі. Він за ним все сі гоне, по цілому світі. Його звати Мопі. То таке чудовиско, як та скеля з крейди, кажут. В книжці так пише.
— А чому він за ним женеться? — запитала Тіфані.
— Впіймати хоче, — відповіла Бабуня. — Але йому то сі не вдаст. Бо світ круглий, як великий таріль, і море кругом. То так, ніби гнатися за самим собою. Ти ніколи не йди в море, джиґґітко. Там коїсі страшне. Всі так кажут. Ту будь. Кістками вросла в пагорби.
Отака була байка. Це був чи не єдиний раз, коли Бабуня Болячка розповіла Тіфані щось, що, так чи інакше, не мало стосунку до овець. Тоді вона усвідомила, що поза Крейдокраєм лежить цілий світ! Тіфані часто снився Веселий Моряк і як він, у своєму човнику, женеться за білим китом. Іноді той кит гнався вже за нею, та Веселий Моряк поспівав порятувати її, припливши на великому кораблі. А тоді вся історія починалася заново.
Іноді їй снилося, що вона біжить до маяка. І вона прокидалася акурат, коли двері відчинялися. Вона ніколи не бачила моря, але у сусідів була картина із зображенням чоловіка, що вчепився у пліт посеред водойми, схожої на величезне озеро із брижами. Маяка видно не було.
Тіфані сиділа біля ліжка і думала про Бабуню Болячку, про дівчинку — Сару Хник, яка акуратно вимальовує квітки у записнику і про те, що світ втратив опору.
Тіфані сумувала за тишею. Те, що було тепер, — це не та сама тиша, що була раніше. Бабусина тиша була теплою, вона давала прихисток. Іноді Бабуні Болячці було невтямки, де діти, а де ягнята, але в її присутності ніхто не був самотнім. Взамін просили принести лиш свою власну тишу.
Тіфані шкодувала, що не мала нагоди попросити пробачення за ту статуетку пастушки.
А тоді вона пішла додому і сповістила усім, що Бабуня померла. Тіфані було сім. І то був кінець світу.
Хтось ґречно постукав їй у чобіт. Тіфані розплющила очі і побачила ропуха. В роті той тримав камінець. Це ним він цокав об чобіт.
— Вибач, — сказав він. — Я б постукав лапками, але ми — слабосилі тварини.
— Що мені робити? — спитала Тіфані.
— Ну, якщо ти вдаришся головою об цю низьку стелю, то можеш заявити про відшкодування, — відповів ропух. — Ем… що я мелю…
— Ага, сподіваюся, тобі за це соромно, — сказала Тіфані. — Навіщо ти це сказав?
— Не знаю, не знаю, — пробурмотів ропух. — Ага, про що це ми?
— Я питала, що малолюдки від мене хочуть?
— Розумієш, навряд чи вони чогось хочуть, — відповів ропух. — Ти — келда. Ти кажеш, що ти хочеш.
— А чому Витівка не може бути келдою? Вона ж малолюдка!
— То не до мене питання, — відказав ропух.
— Може, я стану в пригоді? — пролунав голосок у Тіфані за вухом. Вона озирнулась і побачила, що на одній із галерей, які тяглись уздовж печери, стояв Вільям-співець.
Зблизька було видно, наскільки він відрізняється від усіх інших фіґлів. Волосся охайно причесане і зібране у хвостик. Татуювань мав менше, ніж інші. І розмовляв інакше — чіткіше і повільніше, а звук «Р» у нього гримів, наче в барабан били.
— Угу, так, — відповіла Тіфані. — Чому Витівка не може бути келдою?
Вільям кивнув:
— Гарне питання, — відповів він ґречно. — Знаєш, келда не може побратисі з братами. Вона муси йти шукати новий клан і там женитисі зі славним воїном.
— Гаразд, а чому б цьому воїнові не прийти сюди?
— Тутешні фіґлі його ж-бо не знатимуть. Вони ним будуть гор-р-рдувати, — Вільямове «гордувати» прогриміло, наче лавина з гір спустилася.
— Гаразд. А… Королева? Ти щось хотів було сказати, але запнувся.
Вільям зніяковів:
— Сумніваюся, що мені гоже розповідати про це…
— Я — тимчасова келда, — суворо мовила Тіфані.
— Ая. Так тому й бути… колись давно ми жили у володіннях Крулеви і служили їй, але це було ще задовго до того, як вона так охолола. Та вона нас ошукала, і ми повстали. То були темні часи. Вона нас не любить. Ось і вся історія, — додав Вільям.
Тіфані пильнувала за фіґлями, що один за одним ходили до кімнати келди. Там щось відбувалося.
— Вони ховають її у кургані, — пояснив Вільям, хоч його і не питали. — Там лежат всі попередні келди клану.
— Я гадала, що буде більше… галасу, — сказала Тіфані.
— Це ж їхня матір-р-р, — розʼяснив Вільям. — Вони не будут галасувати. Їхні серця занадто зболені для р-р-розмов. А коли будуть поминки, щоб провести її у той світ, от тоді ми здіймемо галас, от побачите. Заграють «Чорт поміж правників» і п’ятсот двадцять з хвостиком пар пуститься у ріл[5], ми будемо їсти і будемо пити, аж, пробачте за грубість, моїм племінникам голови попухнуть на ранок, — напівусмішка з’явилася на устах старого. — Та зараз час фіґлям побути в тиші. Ми оплакуємо мертвих не так, як ви. Наш сум лишається позаду.
— Це і твоя мама теж? — запитала Тіфані ледь чутно.
— Нє. То моя сестра. Вона ж тобі розповідала: коли келда йде шукати новий клан, то бере із собою пару братів. Жити самій серед чужинців — то було б уже занадто для її серденька, — співець зітхнув. — Після весілля в неї буде багато синів, то вже не буде так самотньо.
— Зате вам буде, — сказала Тіфані.
— А ти метикувата, це одразу видно! — вигукнув Вільям. — Я останній з тих, хто з нею прийшов. Коли все це закінчиться, я попрошу нову келду відпустити мене і повернуся до моїх братів у горах. Тут файний край і файний клан м-моїх племінників, але я би хтів вмерти на вересі, де й народився. А тепер, пробачте, Келдо, мені час…
І він пішов, розчинившись у померках.
Раптом Тіфані захотілося додому. Може, це так на неї подіяла туга Вільяма, але тепер вона відчула себе бранкою кургану.
— Треба звідси вибиратись, — пробурмотіла вона.
— Мудро, — відповів ропух. — Слід знайти місце, де час відстає, то по-перше.
— Але як? — запхикала Тіфані. — Час не видно!
Тіфані просунула руки крізь отвір у стелі і протислася назовні, на свіже повітря…
На фермі у них був великий старий годинник, який накручували щотижня. Було це так: коли тато йшов на ринок у Джерелосаки, то там уважно дивився, як розміщені стрілки на годиннику, а, повернувшись додому, так само наставляв стрілки на домашньому годиннику. Це робилося чисто на позір. Всі і так визначали годину по сонцю, а сонце ніколи не спішить і не відстає.
А тепер Тіфані лежить посеред коріняк у тернових чагарях, а легіт над нею невпинно шелестить листям. Курган — наче якийсь острівець посеред неозорого торфовиська. Запізнілі первоцвіти і навіть пара прив’ялих наперстянок росте тут у прихистку тернового коріння. Фартушок лежав неподалік — там, де вона його й залишила.
— Вона б могла просто сказати, де шукати той час, — сказала Тіфані.
— Але вона не знала, де це буде, — відповів ропух. — Їй відомо тільки про знаки.
Тіфані обережно перевернулася горілиць і розглядала небо поміж гіляк, що нависали низько над землею. Воно сяятиме, так сказала келда?
— Здається, час побалакати з Гамішем, — мовила вона вголос.
— Мудро кажете, — пролунав голос з-поза її вуха. Тіфані озирнулась.
— Ти тут давно? — спитала вона.
— Із самого початку, пані, — відповів малолюдок. З-за дерев і з-під листочків вигулькнули й інші. Їх було щонайменше з двадцятеро!
— Ви за мною увесь цей час спостерігали?
— Ая, пані. То є наш обовізок — пильнувати келду. Та й я і так стовбичу ту нагорі, бо вчусі на співця, — і юний фіґель, пишаючись собою, показав їй набір мишиць. — Вони боронят мені грати там, унизу. Кажут, що моя музика звучит, наче павук силуєсі перднути вухом, пані.
5
Шотландський танець, у якому пари міняються одне з одним, поки всі з усіма не перетанцюють. — Прим. пер.