ВІльні малолюдці

— Нам час йти, якщо ми хочемо знайти Королеву, — сказала вона, зиркаючи на Пограбуйка, що десь там у неї під ногами вмивався у балії, зробленій із лушпайки горіха. Вода дзюркотіла йому з бороди, яку він заплів у косу. Волосся він теж заплів у три коси. Якби він рвучко обернувся, то забив би когось на смерть тими косами. 

— Ая, та спершу маємо ту впоратисі, келдо, — в руках він жмакав крихітний рушничок. А коли Пограб щось крутить в руках, то це означає, що він хвилюється. 

— Що саме? — спитала Тіфані. 

— Ем… може, гурнятко чаю? — запропонував Пограбуйко і приволік велике золоте горня, що колись, либонь, належало самому королю. 

Тіфані взяла горня. Вона, зрештою, хотіла пити. Натовп малолюдців ахнув, коли вона зробила ковток чаю. Чай був дуже добрий. 

— Ми поцупили пакунок чаю у крамаря, що був заснув при дорозі, — пояснив Пограбуйко. — Файний, пра? 

Пограбуйко пригладив волосся вологими долонями. 

Тіфані завмерла нерухомо із чашкою в руках напівдорозі до уст. 

Можливо, малолюдки не усвідомлювали, наскільки голосно вони перешіптуються, а, можливо, вони просто бубніли на рівні її вух: 

Ая, вона великувата, але то не її провина. 

Ая, але келда має бути велика, ну, щоб малюків багато народити. 

Ая, то провда, велика жінка — то є дуже добре, але якби її хтів хлоп пригорнути, то би мусів то робити по частинах, бо так о за раз всю не вийде, най би робив позачки крейдов, доки дістає. 

Ая, вона трохи замолода. 

Та їй не мус мати малят одразу. Ну, принаймні багато малят за раз. Десіть, і доста для початку. 

Трясця, хлопці, що ви то мелете? 

Та вона си вибере Пограбуйка, то і так ясно. 

Ну та бо він сі їй в коліна кланяє, то чого нє! 

Тіфані жила на фермі. І так кволу віру у те, що дітей приносять лелеки, чи у те, що їх знаходять у капусті, як рукою знімає, якщо ти живеш на фермі, особливо, якщо посеред ночі корова не може отелитися. Тіфані допомагала ягнятам з’являтися на світ — маленькі дитячі ручки можуть знадобитися в особливо складних випадках. Вона знала все про лантухи червоної крейди, яку баранам чіпляли на груди, і як потім, по червоних слідах на спинах овечок, було знати, яка з них найде ягня навесні. Чого тільки не навчиться тихе й уважне дитя! Часто навіть такого, що його, на думку дорослих, рано знати. 

В поле зору їй потрапила Витівка по той бік зали. Вона загрозливо посміхалася. 

— Що тут відбувається, Пограбе? — спитала Тіфані, ретельно добираючи слова. 

— Ая, то… такі закони клану, — відповів спантеличений фіґель. — Ти — нова келда, і ми, е-е-е, маємо тебе спитати, попри те, що ми собі думаємо, маємо тебе спитати е-е-е… — І на цьому він відступив убік. 

— Стривай, я не розумію, — сказала Тіфані. 

— Дивись, як ми файно сі вмили, — підказав Пограбуйко. — Хлопці декотрі навит викупалися в росі, хоч то тілько травень надворі! А Великий Ян вмив си під пахвами — вперше в житті, попрошу зауважити! А Дурноверхий Вулі назбирав тобі файний букіт квітів… 

Дурноверхий Вулі виступив уперед, ковтнув нервово слину і підкинув вищезгаданий букет угору. То, мабуть, колись були гарні квіти, але зрозуміти, що то за одні і як вони опинилися в тому оберемку, було доволі непросто. Стебла, листочки і пелюстки сторчма стирчали навсібіч. 

— Яка краса, — сказала Тіфані, сьорбаючи чай. 

— Файно, файно, — відповів Пограбуйко, витираючи піт з лоба. — То, може, б ти сказала нам, з ким сі хочеш… е-е-е… хочеш… 

— Вони хочуть знати, хто твій обранець, — голосно мовила Витівка. — Такий закон. Ти маєш обрати або зректися. Обирай чоловіка і дату весілля. 

— Ая, — підтвердив Пограбуйко, не дивлячись Тіфані у вічі. 

Тіфані міцно тримала горня, але тільки тому, що вона заціпеніла і не могла поворухнутися. О, ні! Це не може бути насправді! Не може… Він не може… Ми не можемо… Вони навіть не… Та це смішно! Треба тікати! 

Та вона знала, що з потемок за нею пильно стежать сотні схвильованих маленьких людців. Задні Думки підказували їй, що рішення буде доленосне. «Вони за тобою пильнують. Витівка чекає, що ж ти намудруєш». Ну ж бо, не варто вороже ставитись до дівчини, яка нижча від тебе на чотири фути. Та воно якось само. 

— О, це застало мене зненацька, — сказала вона, намагаючись вичавити із себе якусь подобу усмішки. — Така честь! 

— Ая, ая, — підтакнув Пограбуйко, втупившись у підлогу. 

— До того ж вас так багато, що годі й обрати когось одного, — вела далі Тіфані, все ще усміхаючись. А Задні Думки бриніли на фоні: «Його така перспектива теж не тішить!». 

— Ая, тєжко, — погодився Пограб. 

— Мені треба подихати свіжим повітрям і поміркувати, — сказала Тіфані, не перестаючи усміхатися, аж поки не видряпалася нагору. 

Вона лягла долічерева і причаїлася поміж первоцвітів: 

— Ропуше! — гукнула вона. 

Ропух тут же приплигав, щось собі пожовуючи: 

— Га? 

— Вони хочуть видати мене заміж! 

— Угу… ага… м-м-м…? 

— Що ти їсиш? 

Ропух дожував і відповів: 

— Дуже сухореброго слимака. 

— Ти чув, вони хочуть мене видати заміж! 

— І? 

— І? Ну та поворуши тими своїми жаб’ячими мізками! 

— Ага, ну так, ріст — то проблема, — сказав ропух. — На перший погляд, може здатися, що то не біда, але коли між вами така велика різниця в рості, то ті пару дюймів… 

— Годі тих кпин! Я келда, не забувай! 

— О, так, звісно! — відповів ропух. — Наскільки мені відомо, то такі правила. Нова келда має побратися із воїном, на свій вибір, має створити сім’ю і народити багато фіґликів. Відмовити — то немислима неповага! 

— Я не вийду заміж за фіґля! Я не хочу мати сотню діток! Що мені робити? 

— Щоб я, та й казав келді, що робити? На таке я не годен, — відказав ропух. — І ще — я не люблю, коли на мене кричать. Те, що я ропух, не означає, що в мене нема самоповаги! 

І він поцибав геть у кущі. 

Тіфані набрала повні груди повітря, приготувавшись заволати не своїм голосом, але вчасно стулила рота. 

«Моя попередниця про це знала, — думала вона. — Отже… вона знала, що я дам собі раду. Це просто правило, і вони не знають, як бути. Хоч цього ніхто і не визнає, але таки ж ніхто не хоче мати за жінку таку височенну тичку, як я. Це просто правило». 

«І його можна якось обійти. Має ж бути спосіб. Але я мушу назвати ім’я обранця і призначити дату весілля. Це обов’язково, так вони мені сказали». 

Тіфані втупилась у кущі терену. «Ага», — подумала вона. 

І пірнула в димовий отвір. 

Малолюдки схвильовано, навіть перелякано, чекали її рішення, за всіляку ціну уникаючи її погляду. 

— Я обираю тебе, Пограбе, — сказала Тіфані. 

Обличчя Пограбуйка перекосило від жаху. Він ледь чутно пробурмотів: 

— Абодайго! 

— І це ж наречена призначає дату весілля? — спитала жваво Тіфані. — Правда ж? 

— Ая, — проджеркотів Пограбуйко. — Така традиція, аякже. 

— Тож я призначу, — Тіфані набрала повітря повні груди. — На краю світу є велика гранітна гора заввишки із цілу милю, — сказала вона. — І щороку крихітна пташинка прилітає і дзьобає ту гору. Того дня, коли з гори залишиться камінець завбільшки з піщинку, я вийду за тебе, Пограбуйку, заміж! 

Паніка змінила жах на обличчі Пограба, але за мить він оговтався і заусміхався. 

— Ая, ото ти файно придумала, — відповів він спроквола. — Нема чого спішитисі в такім важнім питанні. 

— Згода, — відказала Тіфані. 

— І буде час скласти файний список гостей, — не вгавав малолюдок. 

— Аякже! 

— І про сукєнку буде коли подбати! І відра квітів назбирати! — клопотався Пограб, веселіючи з кожним загнутим пальцем. — Та то роботи не початий край! 

— Отож-то й воно! — погодилася Тіфані. 

— Чи вам заціпило? Та вона ж відмовилася! — не витримала Витівка. — Та пташка ніколи не здзьобає… 

— Вона погодилася! — заволав Пограб — Хлопці, ви чули? Ая? І дату призначила! Все по закону!