Страница 60 из 72
Ноббі витріщився на нього.
— Що ви маєте на увазі? — запитав він.
— Ну, гаразд, породжені у безвиході раз-на-мільйон-шанси завжди спрацьовують, так? Питань нема, але… випадок у нас, як би це сказати, специфічний. Хіба ні?
— Це ви у нас запитуєте? — парирував Ноббі.
— А що, як це шанс — один на тисячу? — запитав Колон, агонізуючи.
— Що?
— Хтось коли-небудь чув про влучний постріл зі співвідношенням один до тисячі?
Морква підняв голову.
— Сержанте, ви ж розумний чоловік, — промовив він. — Ніхтосінько ніколи не чув про влучний постріл зі співвідношенням один до тисячі. Цілком вірогідно, — артикулював він губами, — що наш шанс — один на одразу декілька мільйонів.
— Так. Декілька мільйонів, — погодився Ноббі.
— Тож усе спрацює лише, якщо це саме той раз-на-мільйон-шанс, — сказав сержант.
— Так воно, мабуть, і є, — відповів Ноббі.
— Тож співвідношення 999 943 до одного, наприклад, — сказав Колон.
Морква захитав головою.
— Буде безнадійним. Ніхто ніколи не казав: «Ваші шанси — один до 999943, але хтозна, може, щось і вийде».
Вони замовкли і вдивлялись у міську далечінь, занурившись у жорстоку дійсність підрахунків.
— Може бути, що нам доведеться геть не солодко, — порушив тишу Колон.
Морква взявся щось жваво писати. Коли його запитали, що він робить, популярно пояснив, як вирахувати площу тіла дракона, і спробував прикинути шанси того, що стріла влучить в одну точку.
— Цілься і думай, — сказав сержант Колон. — Я цілюсь.
Ноббі кашлянув.
— Ну раз так, то шанси у нас набагато більші — не один на мільйон, — сказав Морква. — Може й один на сотню. Якщо дракон летітиме повільно, а точка, в яку треба влучити — величенька, то можемо бути майже певними того, що все вдасться.
Колон уже подумки вимовив фразу «Певними-не-певними, але вдатися, все-таки, може». Похитав головою.
— Нєа, — промовив натомість.
— То все, що нам треба, у такому випадку, — повільно сказав Ноббі, — підрихтувати рівень вірогідності.
Коло середнього прута з’явилася тоненька шпаринка. Ваймз розумів, що це не те, чого він хотів, але з чогось треба було починати.
— Можливо, потрібна допомога? — сказав Патрицій.
— Ні.
— Як знаєте.
Вапно уже наполовину згнило, але глибоко в камінні були прути. Під шаром іржі було повно заліза. Колупати доведеться довго, але треба було щось робити, а ще колупання у стіні відволікало від непотрібних думок. Ну хоч це у нього ніхто не забере. То був правильний, справедливий виклик; колупаючи стіну, ти знаєш, що колись переможеш її.
От у цьому «колись» і була вся біда. Колись Великий А’Туїн дійде до краю всесвіту. Колись загаснуть зорі. Колись і Ноббі помиється, хоча для цього доведеться радикально переосмислити природу Часу.
Все ж він не спинявся і лупав вапно, аж раптом перестав, бо щось мале й бліде доволі повільно залетіло ззовні.
— Арахісове лушпиння? — здивувався він.
У ґратованому отворі дороги дриґом з’явилося обличчя Бібліотекаря, обрамлене обвислими щоками, і так вже він шкірився, що менш страшним — ще й у такому положенні — не став.
— Уук?
Орангутан сповз зі стіни, вчепився за решітку і потягнув її на себе. Було видно, що старався він добряче, здавалося, від такої напруги м’язи на його грудях, немов танцювали пава́ну[23], гупаючи то вперед, то назад. Його рот, повен жовтавих зубів, заціпенів у мовчазній сконцентрованості.
Почувся скрегіт заліза, і решітка піддалася. Мавпа відкинула її вбік і потягнулася руками у запилений отвір. Тоді найдовші руки Закону схопили закам’янілого від подиву Ваймза за плечі і одним махом витягли з камери.
Ватага продовжувала дискутувати.
— Добре, — сказав Ноббі. — Яка вірогідність поцілити драконові у разливе місце, якщо стояти на одній нозі, вдягнувши капелюх задом-наперед, і з хустинкою в роті?
— Хмм, — сказав Колон.
— Шанси мізерні, — сказав Морква. — Хоча, здається мені, що з хустинкою — це ти вже переборщив.
Колон не витримав.
— Вирішуйте уже, — сказав він. — Мої ноги несуть мене спати.
Ваймз встав із брудного вугілля і витріщився на Бібліотекаря. Він щойно пережив те, що для більшості людей було б шоком. Зазвичай йому доводилося спостерігати щось подібне за більш неприємних обставин, як, наприклад, бійка у «Латаному барабані», коли примат просто хотів трішки спокою, аби насолодитися пінтою пива у тиші роздумів. Може, Бібліотекар і має вигляд, немов набитий каучуковий міх, але ніхто не бачить, що замість наповнювача там — м’язи.
— Це було неймовірно, — більше слів він не знайшов. Опустив погляд на погнуту решітку і відчув, що в голові немов потемніло. Ухопився за покручений метал.
— Часом не знаєш, де зараз Вонс? — додав він.
— Іек! — Бібліотекар сунув йому під носа пожмаканий шмат пергаменту. — Іек!
Ваймз прочитав напис.
Добре було все… коли ж… з настанням дня… дівчатко невинне, хоч шляхетне… між правителем й народом постало…
— У моєму місті! — заричав він. — У моєму клятому місті!
Він обома руками схопив Бібліотекаря за шерсть на грудях і підняв до рівня очей.
— Котра година? — прокричав він.
— Уук!
Довга рудоволоса рука спрямувалася догори. Ваймз глянув, куди він вказує. Сонце, безсумнівно, мало вигляд небесного тіла, що от‑от сягне зеніту і думками уже повільно вкривається пеленою сутінків…
— Я, бляха, не дам цьому трапитись, ясно тобі? — кричав Ваймз, теліпаючи приматом туди-сюди.
— Уук, — терпляче проказав Бібліотекар.
— Що? Ой. Вибач, — Ваймз поставив орангутана, який виявився достатньо розумним, аби не роздувати проблеми. Бо чоловік, який від злості не помітив, що з легкістю підняв стосорокакілограмового примата, точно одержимий ідеєю.
Він почав роззиратися навколо.
— Звідси можна якось вибратися? — спитав він. — Але так, щоб не лазити по стінах.
Відповіді чекати не став, а хутко покрокував вздовж стін, доки не наштовхнувся на вузькі, уже покороблені дверцята, які відчинив одним помахом ноги. Двері й так були відчинені, але він не відмовив собі у задоволенні по них вгамселити. Бібліотекар, розхитуючись, поплентався за ним.
За дверима їх чекала майже порожня кухня, адже персонал не витримав, вирішивши, що жоден розважливий шеф не погодиться працювати у закладі, де їдять більше, аніж він важить. Декілька гвардійців доїдали холодний ланч.
— Слухайте, — сказав Ваймз, коли ті привстали, — я не хочу зараз…
Гвардійці, здавалося, були не надто налаштовані на розмову. Один із них потягнувся за арбалетом.
— Ай, чорт із тобою, — Ваймз ухопив ніж для м’яса, що стояв на підставці збоку, і жбурнув.
Метання ножів — це ціле мистецтво, і суть у тому, що добре метнути можна лише підхожий для цього ніж, інакше станеться те, що сталося і з цим ножем, — тотальний промах.
Гвардієць з арбалетом почав вихилятися, прицілюючись і побачив, що систему спуску заблокував пурпуровий ніготь. Він озирнувся. Бібліотекар стукнув його прямісінько по шоломі.
Інший гвардієць відсахнувся назад і заходився несамовито розмахувати руками.
— Ні, ні, ні! — закричав він. — Це непорозуміння! Що ви там казали, що не хочете зараз? І мавпочка у вас гарна!
— Людоньки, — сказав капітан Ваймз. — Відповідь неправильна!
Він проігнорував сповнені страху крики і почав порпатися у кухонному безладі, аж поки у його руках не засяяв сікач. З мечами він ніколи не дружив, але сікач — це ж зовсім інша справа. Сікач — важкий. Сікач створили з конкретною ціллю. Можливо, меч — це таки шляхетно, ну принаймні поки мова не йде про меч Ноббі, який доглядає за ним, нарощуючи сантиметри іржі, та сікач таки мав неперевершену здатність розрубувати речі навпіл.
23
Урочистий повільний танець, що був популярним в Європі XVI століття. — Прим. пер.