Варта! Варта!

— Здається, я бачу його, сержанте, — улесливо сказав Морква. 

— Молодець. Молодець, — мовив сержант, уже хитаючись від утоми. — Молодець. Гарний хлопчик. Добре, а тепер уважно слідкуй за ним, домовились? 

Він крекнув і відпустив стрілу. 

Декілька речей трапилися так швидко, що треба розповісти про них у режимі сповільненого руху. Спершу, ймовірно, тятива вдарила Колона по тильній, м’якій стороні його зап’ястя, він закричав і кинув лук. На траєкторію стріли це ніяк не вплинуло, адже та уже летіла прямісінько у ґоргулью, що стояла на даху будівлі навпроти. Вона влучила їй у вухо, відбилася, пролетівши ще шість футів, відрикошетила від стіни і попрямувала назад до Колона, вочевидь набравши швидкості, продзижчала повз його вухо. І зникла десь у напрямку міських мурів. 

Невдовзі Ноббі кашлянув і подивився на Моркву, немов запитуючи: «Ну, навіщо?». 

— А якого, хоча б приблизно, розміру, — спитав він, — ті разливі місця дракона? 

— Ой, та все може обійтися мізерною цяткою, — відповів Морква, спішно допомагаючи. 

— Цього я й боявся, — сказав Ноббі. Він підійшов до краю будівлі і вказав пальцем вниз. — Он там є ставок. У ньому охолоджують воду для віскі. Там, ймовірно, глибоко, тож коли сержант вистрілить у дракона, ми можемо туди стрибнути. Що скажете? 

— Ой, та це зовсім не обов’язково, — сказав Морква. — Своєю щасливою стрілою сержант точно поцілить у ту цятку і вб’є дракона, тож немає про що хвилюватися. 

— Аякже, аякже, — швидко мовив Ноббі, дивлячись на насуплене лице Колона. — Але про всяк випадок, ну, розумієте, якщо існує бодай примарна ймовірність, що він промахнеться — зауважте, я не кажу, що так і станеться, але нам пасувало б обдумати усі варіанти розвитку подій. Звичайно, лише якщо йому просто страшенно не поталанить, і йому не зовсім вдасться влучити у разливе місце дракона, то ця тварина, певне, розізлиться, і, мабуть, було б розумно накивати звідси п’ятами. Я знаю, що відстань до цілі чимала. Можете називати мене занудою. Але я просто хотів це сказати. 

Сержант Колон згорда поправив свою амуніцію. 

— Коли їх справді потребуєш, — сказав він, — ті от раз-на-мільйон-шанси завжди з’являються. Це всі знають. 

— Сержант має рацію, Ноббі, — доброзичливо мовив Морква. — Усім відомо, що як з’являється той єдиний шанс, що може спрацювати, то він, як не дивно, працює. А інакше навіщо б вони існували, — він понизив голос. — Себто, я маю на увазі, що на все своя причина, якщо б ці останні шанси відчайдухів не працювали, то навіщо б вони узагалі існували в природі… ну, боги просто не можуть дозволити, аби все це відбувалося по-іншому. Не можуть. 

Усі троє повернулися в один бік і намагалися вдивлятись крізь важке повітря на Осердя світу за тисячі миль від них. 

Повітря посивіло від диму та клаптів туману, але за погожого дня звідти можна було побачити Серце Небес, оселю богів. Або хоча б те, яка вона на вигляд. Вони проживали у Дунманіфестіні, облагородженій версії Вальга́лли, де боги проводили вічність, знаючи, як себе розважити дощового дня. Кажуть, що вони там граються в ігри з людськими долями. Що то за ігри такі і в яку з них вони граються в цей момент, здогадуйтеся самі. 

Але правила, звичайно ж, були. Кожен знав, що правила існують. Залишалося сподіватися, що боги ті бісові правила теж знають. 

— Має спрацювати, — пробурмотів Колон. — Я ж стрілятиму щасливою стрілою і все таке. Маєте рацію. Ті останні, зроджені у безнадії шанси, мають працювати. Як тоді пояснити існування всього? Ти б от теж уже міг бути мертвим. 

Ноббі знову опустив погляд на ставок. Трішки повагавшись, Колон зробив те саме. Вони вдивлялися вниз із виразом, притаманним чоловікам, які багато бачили і які знають, що можна сподіватися на героїв, королів і, зрештою, на богів, але по-справжньому можна покладатися на гравітацію та глибокі ставки. 

— Не те щоб він нам знадобився, — шляхетно промовив Колон. 

— Ну, з вашою щасливою стрілою, то ще б пак, — сказав Ноббі. 

— І я так кажу. Але от просто цікаво: а наскільки там глибоко, як думаєш? — запитав Колон. 

— Приблизно тридцять футів, як на мене. Вирішуйте. 

— Тридцять футів, — Колон повільно закивав головою. — Так я і думав. І там глибоко, еге ж? 

— Я чув, що дуже глибоко. 

— Повірю на слово. Схоже, це ще те болото. Як подумаю, що доведеться туди стрибати. Жах. 

Морква вирішив підбадьорити Колона: по-дружньому поплескав його по плечі і сказав: 

— Що таке, сержанте? Хочете жити вічно чи як? 

— Не знаю. Спитайте мене знову через п’ятсот років. 

— Добре, що у нас є ваша щаслива стріла! — сказав Морква. 

— Що кажеш? — запитав Колон, який, здавалося, трішки втратив зв’язок із реальністю і занурився у свій власний світ. 

— Кажу, добре, що у нас є останній шанс — один із мільйона, на який ми можемо покластися, бо інакше — біда! 

— А, ну так, — сумно сказав Ноббі. — Старі ми щасливчики. 

Патрицій приліг. Декілька щурів намагалися витягти з-під його голови подушку. 

— Зовні усе летить шкереберть, я так розумію, — сказав він. 

— Так, — із сумом підтвердив Ваймз. — Маєте рацію. Ви зараз у найбезпечнішому місці у місті. 

Він встромив іншого ножа у шпарину поміж каменів і намагався підважити, а лорд Ветінарі зацікавлено за цим спостерігав. Ваймзові вдалося просунутися на шість футів від землі і зрівнятися з решіткою. 

Тепер він взявся відколупувати вапно навколо ґрат. 

Патрицій недовго спостерігав — взяв із маленької полиці, що була позаду нього, книгу. Щури читати не вміли, то й бібліотека, яку йому вдалося зібрати, була бароковою, але від нових знань він ніколи не відмовлявся. 

Знайшов свою закладку на сторінках «Плетіння мережива крізь віки» і прочитав декілька сторінок. 

Згодом на книгу впало декілька шматків вапна, тож він підняв голову. 

— Як успіхи? — запитав він ввічливо. 

Ваймз скреготів зубами і не переставав колупати стіну. За тією решіткою виднілося брудне подвір’я, що було не надто світлішим за саму камеру. В одному з його кутів стояла купа гною, але зараз вона мала виглядала дуже привабливий вигляд. Принаймні привабливіший за темницю. Купа гною у ці дні — набагато краща за справи у торговій палаті Анк-Морпорка. 

Щось у цьому, мабуть, було алегоричне. 

Він колупав, колупав і колупав. Лезо ножа дзвеніло й вигиналося в його руці. 

Бібліотекар задумливо чухав свої пахви. Йому проблем вистачало. 

Він прийшов сюди, сповнений ненависті до злодіїв книг, і вогонь тієї ненависті все ще у ньому палав. Але йому явилася заспокійлива думка. Хоч злочини проти книг — це найгірші злочини, помсту, мабуть, доведеться відкласти на потім. 

Йому було по цимбалах, що люди роблять одне з одним, та були вчинки, на які, як він вважав, слід було реагувати різко, якщо злочинець ставав надто самовпевненим і чинив погано не лише з людьми, але й з книжками. 

Бібліотекар знову подивився на свій значок і злегка надкусив його, оптимістично сподіваючись, що той став їстівним. Без жодних сумнівів, йшлося про Обов’язок перед капітаном. 

Капітан завжди був добрим до нього. І у капітана теж був значок. 

Так. 

Були часи, коли й мавпи мали робити те, що й люди… 

Орангутан відсалютував і щез у темряві. 

Сонце піднялося вище, викотившись із горизонту крізь туман та затхлий дим, немов повітряна кулька. 

Ватага сиділа у затінку димаря: чекали та вбивали час, хто як міг. Ноббі вдумливо вивчав вміст своїх ніздрів, Морква писав листа додому, а сержант Колон переживав. 

Довго він не всидів, охкаючи підвівся і мовив: 

— Є проблемка. 

— Що там, сержанте? — запитав Морква. 

Сержант Колон виглядав розбитим. 

— Нууу, а що як це не раз-на-мільйон-шанс? — сказав він.