Батько Вепр

— Привіт, синку, мене звати Альберт, — промовив голос біля його вуха. — Чому б тобі повільненько не опустити меча? Можуть постраждати люди.

Палець торкнувся короля, занадто шокованого, щоб поворушитися.

— ЩО ВИ РОБИТЕ, СІР?

Король спробував зосередити погляд на фігурі. Він побачив щось червоно-біле, але місцями і чорне.

На превелике здивування Альберта, тому вдалося підвестися й по-королівськи випростатися.

— Ким би ви не були, повідомляю, що ми займаємося благодійністю на Вепроніч! Але хто...

— БРЕХНЯ.

— Що? Як ти смієш...

— ТИ БУВ ТУТ МИНУЛОГО МІСЯЦЯ? БУДЕШ ТУТ НАСТУПНОГО ТИЖНЯ? НІ. АЛЕ СЬОГОДНІ ТОБІ ЗАПРАГЛОСЯ ВІДЧУТИ ТРОХИ ТЕПЛА ВСЕРЕДИНІ. СЬОГОДНІ ТОБІ ЗАХОТІЛОСЯ, ЩОБ ВОНИ ВСІ СКАЗАЛИ: „ЯКИЙ ХОРОШИЙ У НАС КОРОЛЬ“.

— О, ні, він знову заходить надто далеко, — пробурмотів Альберт собі під ніс і сильніше стиснув пажа. — Сиди спокійно, синку. Інакше від тебе мокрого місця не залишиться.

— Чим би це не було, це більше, ніж він має! — гаркнув король. — І все, що ми від нього отримали, — це невдячність...

— І ЦЕ ВСЕ ЗІПСУВАЛО, — нахилився Смерть. — ГЕТЬ ЗВІДСИ.

На превелике здивування короля, його тіло здійнялося й попростувало до дверей.

Альберт поплескав пажа по плечу.

— Бігом за ним, — сказав він.

— Я нікого не хотів образити, просто не звик про щось просити, — пробурмотів старий, перебуваючи у власному крихітному світі, постійно нервово сплітаючи та розплітаючи пальці.

— Залиште це мені, пане, якщо не заперечуєте, — сказав Альберт. — Мене не буде якусь секунду.

„Хвости — ось моя робота. Рубання всіх хвостів. Господар ніколи не продумує план заздалегідь“.

Він наздогнав короля на вулиці.

— А, ось і ви, сір, — сказав він. — Перш ніж ви підете, це не займе і хвилини, лише незначна деталь... — Альберт нахилився до приголомшеного монарха. — Якщо хтось задумав зробити помилку, ну, знаєте, послати сюди завтра варту, викинути старого з його хатини, замкнути його у в’язниці чи щось подібне... ну-у-у... таку помилку слід розцінювати як останню в його житті. Сподіваюся, ми порозумілися, — він по-змовницьки постукав себе по носі. — Щасливої Вепроночі.

І Альберт поспішив назад у халупу.

Святкова вечеря зникла. Старий втупився на опустілий стіл.

— НЕДОЇДКИ, — сказав Смерть. — МИ Ж ЗДАТНІ НА БІЛЬШЕ, — він потягнувся до мішка.

Альберт устиг схопити його за руку.

— Хочете почути пораду, пане? Я теж виріс у подібному місці.

— АЖ СЛЬОЗИ НА ВОЛЮ ПРОСЯТЬСЯ?

— Скоріше коробка сірників до рук. Слухайте...

До старого долинало лише невиразне шепотіння. Він сидів згорблений, втупившись у пустоту.

— НУ, ЯКЩО ТИ ВПЕВНЕНИЙ...

— Бував тут, пережив це, обсмоктував кістки, — відказав Альберт. — Благодійність полягає не в тому, щоб дати людям те, що тобі хочеться, але в тому, щоб дати те, що їм потрібно.

— ЧУДОВО.

Смерть знову потягнувся до мішка.

— ЩАСЛИВОЇ ВЕПРОНОЧІ. ХО. ХО. ХО.

І витягнув зв’язку сосисок. Шматок бекону. І невеличку бочку солонини. І тельбухи, загорнуті у вощений папір.

А також кров’янку, кілька інших бочок з огидними продуктами начебто зі свинини, які, однак, високо цінуються у будь-якій економіці, заснованій на свинарстві. А тоді поклав на стіл із глухим стуком...

— Свиняча голова! — зачаровано видихнув старий. — Цілісінька! Сто років не їв холодцю! І ціла миска свинячого жиру!

— ХО.ХО.ХО.

— Дивовижно, — сказав Альберт. — Як вам це вдалося? Ця свиняча морда — точнісінько як король.

— ГАДАЮ, ЧИСТО ВИПАДКОВО.

Альберт поплескав старого на спині.

— Влаштуй собі свято, — сказав він. — Та цілих два! Думаю, нам пора, пане.

Вони залишили старого, що втупився в заставлений стіл.

— ПРИЄМНО, ПРАВДА? — поцікавився Смерть, коли кабани прискорилися.

— Ага, так, — підтвердив Альберт і похитав головою. — Бідолашний старий! Квасоля у Вепроніч? Це ж до нещастя. Не та нічка, щоб знайти квасолину в своїй мисці.

— СХОЖЕ, Я БУВ СТВОРЕНИЙ ДЛЯ ТАКИХ РЕЧЕЙ.

— Справді, пане?

— ПРИЄМНА ТА РОБОТА, КОЛИ ЛЮДИ З НЕТЕРПІННЯМ ЧЕКАЮТЬ ТВОГО ВІЗИТУ.

— Ага, — похмуро відізвався Альберт.

— ПЕРЕВАЖНО ЛЮДИ МЕНІ ЗОВСІМ НЕ РАДІ.

— Ну так.

— ХІБА ЗА ОСОБЛИВИХ І ДОВОЛІ НЕЩАСЛИВИХ ОБСТАВИН.

— Так, так.

— І ВОНИ НЕЧАСТО ПРИГОЩАЮТЬ КЕЛИШКОМ ХЕРЕСУ.

— Так і є.

— НАСПРАВДІ, Я Ж МОЖУ ДО ЦЬОГО ЗВИКНУТИ.

— Але вам не варто цього робити, — поспішно сказав Альберт, із жахом від перспективи навіки залишитися ельфом Альбертом. — Тому що ми повернемо Батька Вепра. Ви казали, що ми це зробимо. І юна Сюзен допоможе...

— ТАК, ЗВИЧАЙНО.

— Не те щоб ви її просили, звісно.

Чутливі вуха Альберта не вловили ентузіазму в його голосі.

„Ой леле“, — подумав він.

— Я ЗАВЖДИ СЛІДУВАВ СВОЇМ ОБОВ’ЯЗКАМ.

— Так, пане.

Сани продовжували рух.

— Я ТРИМАЮ ВСЕ ПІД КОНТРОЛЕМ І ВПЕВНЕНИЙ У СВОЇХ НАМІРАХ.

— Тоді в нас немає проблем, — підсумував Альберт.

— ЖОДНИХ ПРИЧИН ДЛЯ ЗАНЕПОКОЄННЯ.

— Приємно чути, пане.

— ЯКБИ В МЕНЕ БУЛО ІМ’Я, „ОБОВ’ЯЗОК“ СТАЛО БИ МОЇМ ПО БАТЬКОВІ.

— Чудово.

— ОДНАК...

Альберт нашорошив вуха, і йому здалося, що вони вловили тихеньке сумне:

— ХО. ХО.ХО.

Вечірка була в розпалі. Схоже, гуляла вся будівля.

— Без сумніву, дуже енергійні молоді люди, — обережно зауважив О Боже, переступаючи через вологий рушник. — А жінкам сюди можна?

— Hi, — відказала Сюзен і пройшла крізь стіну в кабінет начальника.

Їх проминула група юнаків, котячи попереду бочку пива.

— Вранці ви про це пошкодуєте, — зауважив Сушняк. — Міцні напої перетворюють на недоумків, ви ж знаєте.

Вони поставили бочку на стіл і вибили корок.

— Після цього всього хтось точно занедужає, — зауважив він, перекрикуючи гомін. — Сподіваюся, ви це усвідомлюєте. Ви гадаєте, що так мудро — опускатися до рівня худоби... ем... тобто рівня, до якого б опустилася худоба, якби так налигалася.

Вони кудись пішли, залишивши біля бочки один кухоль пива.

О Боже зиркнув на нього, підняв і принюхався.

— Фу!

Сюзен повернулася крізь стіну.

— Його вже нема... Що ти робиш?

— Я хотів дізнатися, яке пиво на смак, — винувато пояснив О Боже.

— Ти не знаєш, яке пиво на смак?

— Не тоді, коли воно потрапляє через рот, ні. Воно... стає дещо іншим, коли таки дістається до мене, — похмуро мовив він. О Боже зробив ще один ковток, а тоді ще, більший. — Не розумію, чого його так люблять?

Він перевернув порожній кухоль.

— І наливають його ось із цього крана, — сказав він. — Знаєш, хоч раз у житті я б хотів напитися.

— Ти ж завжди п’яний, — зауважила Сюзен, не особливо слідкуючи за ходом розмови.

— Ну. Я завжди був п’яний, раніше. Нібито я все пояснив.

— Він відсутній уже кілька днів, — сказала Сюзен. — Це дивно. І не пояснив, куди йде. Востаннє його бачили тієї ночі, яка вказана в записнику Фіалки. Однак він заплатив за кімнату на тиждень вперед. Ходімо, я знаю номер.

— А як же ключ? — запитав О Боже.

— Навіщо?

Кімната пана Білоліла виявилася маленькою. Це не дивувало. Дивувало те, наскільки затишною вона видавалася, як акуратно застелили крихітне ліжко та ретельно підмели підлогу. Було складно уявити, що тут узагалі хтось мешкав, однак кілька ознак життя все ж було. На невигадливому столику біля ліжка стояв маленький, доволі неакуратно намальований портрет бульдога в перуці, хоча, придивившись уважніше, можна було вгледіти у ньому жінку. Цю попередню гіпотезу підтверджував напис на зворотному боці: „Хорошому хлопчикові від матері“.

Біля нього лежала книга. Сюзен задумалася, яке чтиво міг купити хтось на кшталт пана Банджо.

Виявилося, що в книжці було лише шість сторінок, — такими зазвичай зацікавлюють дітей, привчаючи до друкованого слова й читаючи про пригоди веселого собачати Плямки.