Батько Вепр

На кожній сторінці було не більше десяти слів, однак між четвертою та п’ятою сторінками була обережно поміщена закладка.

Вона поглянула на обкладинку. Книга називалася „Щасливі казочки“. На ній були зображені синє небо, дерева й двійко до неможливого рожевуватих дітей, що гралися з веселим собакою.

Схоже, її читали часто, хоч і повільно.

І все.

Глухий кут.

Хоча. Можливо, ні...

На підлозі біля ліжка, немовби ненароком кинута, лежала маленька срібляста монетка в пів долара.

Сюзен підняла й легенько підкинула її. Тоді оглянула О Боже від маківки до п’ят. Той набрав повний рот пива й ганяв його від щоки до щоки, задумливо втупившись у стелю.

Вона обдумала ймовірність його виживання в Анк-Морпорку у Вепроніч, особливо після припинення дії ліків. Зрештою, єдина мета його існування полягала в стражданні від головного болю та блюванні. Небагато знайдеться робочих місць із такими кваліфікаційними вимогами.

— Скажи, — мовила вона. — Ти коли-небудь їздив на коні?

— Не знаю. А що таке кінь?

У глибинах бібліотеки Смерті пролунав скрип.

Не дуже голосний. Серед тихенького шелесту книжок він здавався занадто гучним, щоб бути виміряним у звичайних децибелах.

Кажуть, усередині кожної людини прихована книга. У цій же бібліотеці всередині кожної книги містилося по людині. Скрип став голоснішим, набув ритмічності та регулярності.

Книга на книзі, полиця на полиці... і в кожнісінькій книзі на сторінці постійно мінливого сьогодення зі скрипом пишеться історія чергового життя...

Скрип почувся з-за рогу.

Він долинав із багатоповерхової споруди, надзвичайно хиткої на вигляд.

Вона була схожа на облогову вежу, відкриту з боків. Біля підніжжя, між колесами, крутилися педалі, завдяки яким і пересувалася штукенція.

Сюзен міцно трималася за перила горішньої платформи.

— Ти можеш прискоритися? — поцікавилася вона. — Ми зараз лише біля букви „Б“!

— Я кручу ці педалі вже сто років! — задихався О Боже.

— Ну, „А“ — дуже популярна буква.

Сюзен підняла погляд на полиці. „А“ призначалася й для анонімів, тобто всіх тих людей, які з тої чи іншої причини не мали імені.

Як правило, ці книжки були короткими.

— Ах. „Бо“... „Бог“... „Бод“... Поверни наліво...

Масивна башта зі скрипом завернула за наступний ріг.

— Ну, „Бу“... чорт забирай, „Бут“ щонайменше на двадцять полиць вище.

— Чудово, — похмуро відізвався О Боже.

Він натиснув на важіль, який перемістив ланцюг від одного колеса на інше, і знову почав крутити педалі.

Масивна башта зі скрипом почала рух угору.

— Чудово, ми на місці, — закричала Сюзен через кілька хвилин повільного підйому. — Ось... погляньмо... Аабана Бутля.

— Гадаю, Фіалка буде набагато далі, — сказав О Боже, намагаючись зіронізувати.

— Далі!

Трохи похитуючись, башта рушила вздовж „Б“.

— Стоп!

О Боже вдарив гальмівною педаллю об колесо, і башта здригнулася.

— Здається, це вона, — сказав голос зверху. — Можеш спускатися.

Заоберталося величезне колесо з масивними свинцевими тягарцями, і вежа почала складатися, поскрипуючи й скрегочучи. Останні кілька футів Сюзен подолала драбиною.

— Тут є кожен? — здивувався О Боже, спостерігаючи за дівчиною, що гортала сторінки.

— Так.

— Навіть боги?

— Усе живе й самосвідоме, — відказала Сюзен, не піднімаючи голови. — Це якось... дивно. Неначе вона в якійсь... в’язниці. Кому б знадобилося замикати зубну фею?

— Комусь із вкрай чутливими зубами?

Сюзен повернулася на кілька сторінок назад.

— Так... каптур на голові, якісь люди її кудись несуть... Але... — вона перегорнула сторінку... тут написано, що востаннє вона завітала до Банджо і... так, отримала зуба... а потім їй здалося, наче позаду неї хтось стоїть... поїздка на кареті... зняли каптур... якась дорога... і...

— І це все є в книзі?

— Це автобіографія. У кожного вона є. У ній записується все твоє життя.

— І в мене така є?

— Думаю, так.

— Ого. Прокинувся, проблювався, захотів померти. Таке собі чтиво, якщо чесно.

Сюзен перегорнула сторінку.

— Вежа, — сказала вона. — Її помістили у вежу. Фіалка зауважила, що та висока й біла всередині... але не зовні? Вона здається несправжньою. Навколо неї ростуть яблуні, але ці дерева якісь неправильні. А ще там є річка, але також якась дивна. У ній видно золотих рибок... на поверхні.

— Ага. Забруднення, — зі знанням сказав О Боже.

— Сумніваюся. Тут написано, що вона бачила, як вони плавають.

— На поверхні води?

— Так їй здалося.

— Справді? Може вона того запліснявілого сиру наїлася?

— І блакитне небо, але... вона, мабуть, помилилася... тут сказано, що блакитне небо було лише вгорі...

— Так-так. Найкраще місце для неба, — підтвердив О Боже. — Небо під тобою швидше за все передбачає неприємності.

Сюзен погортала сторінку туди-сюди.

— Вона має на увазі... що небо є над головою, але не з країв. Ніякого неба на горизонті.

— Пробач, — сказав О Боже. — На цьому світі я недовго й усвідомлюю це, але, на мою думку, небо на горизонті повинно бути. Інакше як дізнатися, що це горизонт?

У Сюзен закралося відчуття, що вона бачила щось схоже, але спогади сховалися, коли вона спробувала на них зосередитися.

— Я вже бачила це місце, — сказала вона, торкаючись сторінки. — Якби вона тільки придивилася до дерев... Тут написано, що в них коричневі стовбури та зелене листя, і сказано, що, на її думку, вони були дивними. І... — вона зосередилася на наступному параграфі. — Квіти. Ростуть у траві. З великими круглими пелюстками.

Сюзен знову втупилася в О Боже невидющими очима.

— Це дещо невідповідний ландшафт, — зауважила вона.

— Мені все здається доволі реальним, — сказав О Боже. — Небо. Дерева. Квіти. Мертві риби.

— Коричневі стовбури дерев? Зазвичай вони сіруваті та вкриті мохом. Коричневі стовбури можна побачити лише в одному місці, — сказала Сюзен. — Це те саме місце, де небо є лише над головою. Блакить ніколи не доходить до землі.

Вона підняла очі. У дальньому кінці коридору містилося одне з дуже високих, дуже тонких вікон. Воно виходило на чорні сади. Чорні кущі, чорна трава, чорні дерева. Скелетики риб плавають у чорних водах ставка під чорними водяними ліліями.

Певні кольори там таки вирізнялися, але їх можна було отримати, лише пропустивши чорний промінь через призму. То тут, то там вгадувалися відтінки, у деяких місцях чорний можна було сприйняти за темно-фіолетовий або опівнічно-синій. Але переважно все було чорної барви, під чорним небом, тому що цей світ належав Смерті — чим усе й пояснювалося.

Смерть був саме тієї форми, яку люди створювали для нього протягом багатьох століть. Чому кістлявий? Бо кістки були пов’язані зі смертю. Смерть мав косу, оскільки землероби вбачали в цьому вдалу метафору. І жив у похмурій місцині, тому що людська уява не дозволяла уявити його в якомусь затишному куточку з квітами.

Такі істоти, як Смерть, жили в людській уяві, там вони й набували форми. Він не був єдиним...

...але йому не сподобався сценарій. Він почав цікавитися людьми. Це була думка чи просто спогад про те, що ще не відбулося?

О Боже стежив за її поглядом.

— Ми можемо піти за нею? — поцікавився він. — Я кажу „ми“, бо, думаю, влип, оскільки опинився в неправильному місці.

— Вона жива. Це значить, що вона смертна, — сказала Сюзен. — А також те, що я можу її знайти.

Вона повернулася і попрямувала до виходу з бібліотеки.

— Якщо вона каже, що небо є лише над головою, що ж тоді між ним і горизонтом? — запитав О Боже і почав бігти, щоб не відставати.

— Тобі необов’язково йти зі мною, — сказала Сюзен. — Це не твоя проблема.

— Так, але з огляду на те, що єдина мета мого життя — кепське самопочуття, будь-яка зміна — на краще.

— Це може бути небезпечно. Сумніваюся, що вона там за своєю власною волею. Ти зможеш допомагати мені в бійці?