Батько Вепр

— Немає звіту за цілих тринадцять доларів! Мені доведеться донести на неї.

— Кому?

— Ну, їм, наверх. Сподіваюся, що це не закінчиться, як з тою дівкою в Квірмі, що раптом почала грабувати будинки. Кінця історії ми так і не дізналися...

— Донести кому?

— А ще в неї мала бути драбина та щипці, — молебенно продовжував чоловік, звертаючись до світу, який поняття не мав, що таке заповнювати звіт AF17 у трьох примірниках. — Як можна проводити інвентаризацію, якщо люди постійно виносять інвентар? — він похитав головою. — Без поняття, я даю їм роботу, вони думають, що всі ночі будуть гарні й сонячні, але трішки поганої погоди — і бац, прощавай, Чарлі, я краще попрацюю офіціанткою в якійсь теплій місцині. Та ще й цей Ерні. І його звички. Перший ковток — від холоду, другий — за компанію, і третій на випадок, якщо два попередні загубляться... Усе це доведеться включити в звіт, а кого, зрештою, звинуватять? Можу вам підказати...

— Тебе, без сумніву, — сказала Сюзен, майже загіпнотизована. Навіть чуб і крихітні вусики коротуна були дуже стурбовані. І в його голосі чулося явне занепокоєння, що у випадку кінця світу вся вина також упаде на нього.

— Ага, — відказав він із трохи більшим незадоволенням. Чоловічок не хотів, щоб якась крихта розуміння покращила його день. — Усі дівчата постійно нарікають на роботу, але я кажу їм, що вони ще легко відбулися, треба всього лише не впасти з драбини, не потрібно кожнісінький вечір сидіти по горло в паперах та покривати недостачі з власних коштів...

— Так це ти наймаєш зубних фей? — хутко перебила Сюзен.

О Боже ще займав вертикальну позицію, але очі вже починали скляніти.

Коротун набув злегка самовдоволеного вигляду.

— Можна і так сказати, — відповів він. — Переважно я займаюся масовим збором і відправкою...

— Куди?

Він витріщився на неї. Швидкі відповіді на прямо поставлені запитання вимагали від нього забагато зусиль.

— Я тільки спостерігаю за завантаженням, — пробурмотів він. — Коли вантаж уже в кареті й Ерні підписав ГВ19, моя робота скінчилася, от тільки я уже згадував, що цього тижня він не з’являвся і...

— Потрібна ціла карета для якоїсь жменьки зубів?

— Ну, там ще їжа для вартових, і... ем, а ти взагалі хто така? Що ти тут забула?

Сюзен випрямилася.

— Усе, я не можу більше терпіти. — сказала вона солодким голосом, звертаючись у пустий простір, і нахилилася вперед.

— ПРО ЯКУ КАРЕТУ ЙДЕТЬСЯ, ЧАРЛІ?

О Боже відригнув. Чоловічок у коричневому пальті різко позадкував і розпластався на стіні коридору, рятуючись від наближення Сюзен.

— Приїжджає щовівторка, — задихаючись, пробелькотів він, — а що... де...

— І КУДИ ЇДЕ ПОТІМ?

— Не знаю! Я вже сказав, коли він...

— Підписав ГВ19, твоя робота скінчилася, — сказала Сюзен своїм звичайним голосом. — Так. Ти казав. Яке повне ім’я Фіалки? Вона мені ніколи не казала.

Чоловічок завагався.

— Я ЗАПИТАЛА...

— Фіалка Бутля!

— Дякую.

— І Ерні теж зник, — продовжив Чарлі на автопілоті. — І це я б назвав підозрілим. У нього ж є дружина й усе інше. Однак він не перший, кому запаморочили голову тринадцять доларів і привабливе колінце, але, звичайно, ніхто не думає про бідолах, яким потім відповідати за все, і що буде, якщо нам усім спаде на думку втекти світ за очі з молодими дівчатами?

Він подивився на Сюзен суворим поглядом чоловіка, який просто зараз не покладаючи рук малював би портрети оголених дівчат з якогось тропічного острова, проте не може ігнорувати той факт, що його потребує світ.

— Що відбувається із зубами? — запитала Сюзен.

Він кліпнув. „Хуліган, — подумала Сюзен. — Маленький, слабкий, дуже тупий хуліган, який би не спромігся на справжнє знущання, бо навряд чи знайдеться хтось менший і слабший за нього, тому він лиш трішки ускладнює життя інших...“

— Що це за питання? — вичавив він, пронизаний її поглядом.

— Ти ніколи не замислювався? — запитала Сюзен і додала про себе: „Я от ні. Може, хоч хтось?“

— Ну, це не моя робота, я просто...

— О, так. Ти казав, — відрубала Сюзен. — Дякую. Ти дуже допоміг. Велике спасибі.

Чоловік витріщився на неї, а тоді повернувся і збіг сходами донизу.

— А щоб він скис! — вилаялася Сюзен.

— Доволі незвична лайка, — нервово зауважив О Боже.

— Це так просто, — сказала Сюзен. — Якщо я захочу, то можу знайти будь-кого. Це сімейна риса.

— А. Чудово.

— Зовсім ні. Ти взагалі уявляєш, як важко бути нормальним? Речі, про які доводиться пам’ятати? Як засинати? Як забувати? Для чого потрібні дверні ручки?

„Чому я питаю його, — подумала вона, подивившись на його шоковане обличчя. Для нього нормою було не забути виблювати те, що випила інша людина“.

— Ой, ну ходи вже, — сказала вона й поспішила до сходів.

Це так легко — ковзнути в безсмертя, їздити на коні, знати все. І кожна така дія наближала той день, коли ви вже не зможете врятуватися і про все забути.

Смерть передавався у спадок.

Ви отримували його від своїх предків.

— Куди ми йдемо? — запитав О Боже.

— Униз, до МАІБ, — сказала Сюзен.

Старий із хатинки невпевнено оглянув багатство страв на столі перед ним. Він сидів на табуретці й намагався скорчитися, як павучок, що потрапив у вогонь.

— А я вже зварганив трохи квасолі, — пробурмотів він, дивлячись на відвідувачів затуманеними очима.

— Лишенько! Не можна їсти квасолю на Вепроніч, — скрикнув король, посміхаючись від вуха до вуха. — То до нещастя. Чесне слово!

— Не чув такого, — відізвався старий, із відчаєм розглядаючи власні коліна.

— Ми принесли тобі ці чудові страви. Ти чимось незадоволений?

— І ти повинен бути нам глибоко вдячний, — різко зауважив паж.

— Так, ну, звичайно, це дуже мило з вашого боку, джентльмени, — пропищав старий, наче миша, і невпевнено заморгав, не знаючи, що робити далі.

— Індички практично не торкалися, глянь, скільки на ній м’яса! — сказав король. — І обов’язково скуштуй цю хрумку дику качку, фаршировану печінкою лебедя.

— ...Але я полюбляю квасолю й не хотів би завинити кому б то не було, — пробурмотів старий, все ще втупившись у свої коліна.

— Святі небеса, чоловіче, про це не турбуйся! — палко скрикнув король. — Це ж Вепроніч! Я визирнув із вікна й побачив, як ти бредеш по снігу, і запитав у молодого Жермена: „Хто цей добродій?“ І він відповів: „Якийсь селянин, який живе в халупці“, — тож я сказав: „Ну, у мене вже нічого не лізе, а це все-таки Вепроніч“. Тож ми швиденько все зібрали, і ось ми тут!

— Гадаю, що ти нам глибоко вдячний, — сказав паж. — Сподіваюся, ми принесли промінь світла у твій темний тунель життя.

— ...Ну, так, звичайно, тільки я тижнями відкладав квасолини, розумієте, і ось-ось запечеться картопля, яку я знайшов у льоху і яку майже погризли миші! — продовжував старий, не відводячи очей від колін. — Тато навчив мене ніколи не просити...

— Слухай, — сказав король, підвищивши голос. — Я сьогодні пробрів декілька миль і закладаюся, що ти ніколи в житті не бачив такої їжі.

Обличчям старого потекли сльози приниження і збентеження.

— ...Це дуже щедро з вашого боку, милостиві пани, але я не впевнений, що знаю, як їсти лебедів і таке інше, але якщо ви хочете трохи моєї квасолі, то тільки скажіть...

— Дозволь мені все прояснити, — різким тоном сказав король. — Це благодійна вепронічна акція, затямив? І ми хочемо бачити посмішку на твоєму брудному, але чесному обличчі, розумієш?

— А що треба сказати доброму королю? — запитав паж.

Селянин повісив голову.

— Шпашибі.

— Чудово, — сказав король, відкидаючись назад. — Мерщій хапай виделку і...

Двері розчахнулися. До кімнати зайшла невиразна фігура, оточена хмаркою снігу.

— ЩО ТУТ ВІДБУВАЄТЬСЯ?

Паж спробував підвестися, на ходу витягуючи меч. Він так і не зрозумів, як та постать опинилася позаду нього, але вона стояла там, м’яко опускаючи його на місце.