Морт

Придворні нахилилися вперед, щоби розгледіти. Морт також. Він не міг не погодитися з Візиром, бо та штука дійсно була неприємною на вигляд — синювато-зелена і з купою трубчастих мацаків. 

— Тому, хто готував трапезу, винесуть догану, о Благородний Муже Науки, — сказав Імператор. — Хіба є в світі люди з запасними ребрами? 

— О, ні, Чуйний Батьку Свого Народу, я радше вів до того, що це, на мою думку, міхур і селезінка глибоководного в’юна, яку вважають чи не найвишуканішим смаколиком, і то настільки, що куштувати його належить лиш істинним улюбленцям богів, до яких я свою ницу персону віднести не можу аж ніяк. 

І вправним кидком переправив ту штуку в Імператорову тарілку, де вона, трохи потремтівши, прийшла в стан спокою. Хлопчик якийсь час дивився на неї, а тоді підчепив паличкою. 

— Он як, — сказав він, — та хіба не сказано було самим великим філософом Лі Тіном Улесником, що вчений муж є вищим за будь-якого князя чи царя? Пригадую, як ви давали мені прочитати уривок, де про це йшлося, о Вірний і Ненастанний Шукачу Знань. 

Драглиста штукенція витворила дугу в повітрі й присоромлено гепнулася на тарілку Візира. Той підхопив її паличками й приготувався до другої подачі, трохи примружившись. 

— Зазвичай це твердження можна вважати істинним, о Нефритовий Потоку Мудрості, та особисто ваш покірний слуга аж ніяк не може вважатися вищим за Самого Імператора, якого він любить, ніби власного сина, і якого глядів невсипно аж від сумної часини загибелі його батька, тож складає цей смаколик до ваших ніг як скромний дар. 

Усі придворні супроводили пильними поглядами нещасний шмат риб’ячої плоті в його третьому польоті через стіл, та Імператор, хвацько махнувши віялом, відбив подачу й так повернув невідому штукенцію у Візирову тарілку. Та льопнулася з такою силою, що варені водорості бризнули навсібіч. 

 — Та вже з’їжте хтось те нещастя, — вигукнув Морт, якого ніхто не міг чути. — Я поспішаю! 

— Ви найвідданіший зі слуг моїх, о Мудрий і Справді Єдиний Супутнику Моїх Покійних Батька й Дідуся в Їхніх Останніх Подорожах, а тому я проголошую вас достойним нагороди, що полягає в куштуванні цього рідкісного й вишуканого наїдка. 

Візир невпевнено поштрикав штукенцію паличкою й уважно придивився до посмішки Імператора. Вона була широка і страшна. Він шукав, як би відкараскатися від пригощання. 

— На жаль, здається, що я вже трохи переїв… — почав він, та Імператор жестом наказав йому замовкнути. 

— Не сумніваюся, що такий смаколик вимагає особливого гарніру, — сказав він і поплескав у долоні. Стіна за його спиною розсунулася, і четверо небесних стражів увійшли до зали. Троє з них тримали напоготові бойові мечі нуж-бо, а четвертий ледь не заточився, намагаючись наспіх проковтнути незагашений недопалок. 

Тарілка випала з Візирових рук. 

 — Найвідданіший з моїх слуг боїться, що йому забракне місця в шлунку для останнього смаколика, — сказав Імператор. — Певно, ви могли б перевірити, чи дійсно його шлунок такий уже повний. І чому в одного з вас іде вухами дим? 

— Це жага до дії пече йому, о Сонцеликий, — швиденько виправдався старший страж. — Боюся, спинити його буде непросто. 

— Тоді нехай вийме меч і… О, то Візир наш усе-таки згадав про апетит. Чудово. 

Запала цілковита мовчанка. Візир старанно жував. Тоді ковтнув. 

— Смакота, — сказав він. — Неперевершено. Справжній подарунок богів, а тепер, коли дозволите… — він випростав ноги й спробував підвестися. На чолі виступили краплі поту. 

— Вже йдете від нас? — здійняв брови Імператор. 

— Нагальні державні справи, о Правителю, Від Якого Ніщо… 

 — Сидіть. Отак швидко вставати з-за столу шкідливо для травлення, — сказав Імператор, і стражі хором закивали. — Крім того, немає у вас жодних нагальних державних справ, коли тільки не йдеться про пляшечку з написом «Протиотрута» в чорній лакованій скриньці на бамбуковому килимку вашої спальні, о Світило Мудрості в Нічній Темряві. 

У Візирових вухах гуло. Обличчя почало синіти. 

— Бачите? Невчасний рух на повний шлунок — і от уже погане самопочуття. Волію, щоби це просте знання рознесли по всіх усюдах мого царства, аби всі мужі знали про ваш стан і діяли відповідно. 

— Мій обов’язок привітати вас, о Сонцеликий, із такою далекоглядністю, — промовив Візир і упав обличчям у таріль із вареними м’якопанцирними крабами. 

— У мене був найкращий учитель, — сказав Імператор. 

— І ПУНКТУАЛЬНИЙ, — сказав Морт, заносячи меч. 

За мить дух Візира підвівся з подушки й оглянув Морта. 

— Ти хто такий, варваре? — гаркнув він. 

— СМЕРТЬ. 

— Вже точно не моя, — відрізав Візир. — Де мій Чорний Небесний Вогнедишний Дракон? 

— НЕ ЗМІГ ПРИЙТИ, — за спиною Візирового духа почали скупчуватися тіні. Кілька з них були вбрані в імператорські мантії, та було й багато інших, які штовхалися й усіляко давали зрозуміти, що нетерпляче чекають на Візирів дух у краю мертвих. 

— Здається, там на вас дехто чекає, — сказав Морт і поспішив геть. Коли він дійшов до галереї, Візирів дух заверещав… 

Ізабелл терпляче чекала поряд із Хропунцем, який саме обідав п’ятисотрічним бонсаєм. 

— Один готовий, — сказав Морт, вибираючись у сідло. — Залазь, у мене нехороше передчуття щодо наступного, і часу в нас замало. 

Альберт матеріалізувався посеред Невидної академії — там само, звідки зник за дві тисячі років до того. 

Він задоволено крекнув і обтрусив із мантії пил. 

Раптом він відчув, що на нього дивляться. Глянувши вгору, він усвідомив, що оприявнився там, куди напружено вдивлявся він сам — тільки мармуровий. 

Альберт поправив окуляри й окинув несхвальним поглядом бронзову табличку, прикручену до п’єдесталу. Там було сказано: 

«Альберто Маліч, Засновник цієї Академії. 1222‒1289 рр. 

Такого, як він, більше не буде». 

«Така ціна вашим передбаченням», — подумав він. І коли вже вони так його шанували, то могли б найняти вправнішого скульптора. Це просто принизливо. Ніс геть не той. А це хіба нога? А ще на ній хтось свої імена понадряпував. І капелюха такого він би в житті не нап’яв. Звісно, якщо він постарається, то життя ніколи й не скінчиться. 

Альберт пустив октаринову блискавку у навісну статую, і та розпалася на порох. 

— Так, — сказав він світові в цілому. — Я повернувся. 

Магічний лоскіт здійнявся його рукою й пронизав мозок теплом. Як йому цього бракувало впродовж тих нескінченних років. 

Чарівники почали збігатися на шум крізь високі подвійні двері й одразу ж зробили хибний висновок із побаченого. 

Посередині був п’єдестал. Без статуї. Оточений хмарою мармурового пилу. Із хмари на них ішов, бурмотячи щось собі під ніс, Альберто Маліч власною персоною. 

Чарівники, що були позаду натовпу, швиденько розвернулися й побігли геть якомога тихіше. Серед них не було жодного, хто в пору легковажної юності не вдягав на голову старому Альбертові всім відомий предмет підліжкового посуду, або ж не видряпував на холодному й непоказному тілі статуї своє ім’я, або ж не розливав на п’єдестал пива. Ба гірше, у дні святкувань, коли спиртне лилося рікою, а до нужників було так далеко йти… Колись усе це здавалося вкрай дотепним. І от воно вже не здавалося таким. 

Перед розгніваним магом лишилося дві постаті: одна — бо мантія її власника зачепилася за двері, а друга — бо належала мавпі, яка могла собі дозволити не перейматися людською метушнею. 

Альберт ухопив чарівника, який безрезультатно намагався втекти крізь стіну. Той заскиглив: 

— Гаразд, гаразд, визнаю! Я був тоді напідпитку, повірте, чесно вам кажу, нічого поганого не хотів, пробачте, пробачте… 

— Що ти верзеш, чоловіче? — Альберт був щиро здивований такою поведінкою. 

— …Мені так соромно, якби ж я тільки міг пояснити, як мені сором… 

— Та годі вже белькотіти! — Альберт перевів погляд на мавпу. Та доброзичливо всміхнулася йому у відповідь. — Тебе як звати?