Морт

Альберт сидів на вузькому ліжку й розлючено дивився в стіну. Він чув, як стукіт копит раптом урвався, коли Хропунець здійнявся в повітря, й щось собі забурмотів. 

Минуло двадцять хвилин. Вирази пропливали обличчям чарівника, мов тіні від хмар схилом пагорба. Подеколи він невиразно щось промовляв, як‑от «казав я їм», чи «я ніколи такого не схвалив би», чи «господаря про таке слід попередити». 

Та зрештою він, здається, опанував себе, обережно став навколішки й витягнув з-під ліжка подерту скриню. Відчинив її з помітним зусиллям і дістав запилюжену сіру мантію, з якої посипалися мідні блискітки й нафталінові кульки. Він вбрався в мантію, обтрусився й знов поліз під ліжко. Нерозбірливо чулася лайка, щось порцеляново дзенькнуло кілька разів — і Альберт витягнув з-під ліжка чарівничу патерицю, вищу за нього самого. 

Вона була товстішою за звичайний костур — здавалася такою здебільшого через рельєфні різьблення, що прикрашали її по всій довжині. Роздивитися їх було непросто, та коли примружитися й зосередитися, написи й знаки прозоро натякали, що читати їх не варто. 

Альберт знов обтрусився й критичним поглядом пройшовся по відображенню в дзеркалі над мийкою. А тоді промовив: 

— Капелюх. Немає капелюха. Яке чаклунство без капелюха, холера його забери. 

Він помарширував із кімнати й повернувся за п’ятнадцять хвилин. За цей час він встиг: вирізати круглий шмат із килима в Мортовій кімнаті, забрати з-за люстра в спальні Ізабелл захований там сріблястий папір, взяти з-під мийки в кухні нитку й голку, обдерти кілька напіввідірваних блискіток із мантії. Те, що вийшло, було не таким ефектним, як йому хотілося б, а ще воно сповзало на одне око, але: воно було чорне, на ньому були зорі й півмісяці, а ще цілком однозначно воно сповіщало, що його власник чарівник, хоча, може, й трохи відчайдушний. 

Альберт почувався пристойно вдягнутим уперше за дві тисячі років. Від цього йому зробилося трохи сумно, тож він на хвильку замислився, а тоді відкинув ногою ганчір’яний килимок і патерицею накреслив коло на голій підлозі. 

Коли патериця торкалася підлоги, то лишала по собі тонку лінію октаринового сяйва — восьмого кольору веселки, кольору магії, барвника уяви. 

На колі він намітив вісім точок і з’єднав їх в октограму. Кімната запульсувала й низько загула. 

Альберто Маліч ступив у центр і підніс патерицю над головою. Він відчував, як та прокидається, відповідає на дотики, як тремтить у ній сонна сила, що поволі випростується й напружується, мов розбуджений тигр. Перед внутрішнім зором його поставали образи забутої вже могутньої магії, що причаїлася у затканих павутинням закапелках його розуму. Уперше за багато століть він почувався справді живим. 

Він облизав губи. Пульсація вщухла й лишила по собі дивну, повну очікування тишу. 

Маліч закинув голову й виголосив один склад. 

Синьо-зелене полум’я вирвалося з обох кінців патериці. 

Октаринове сяйво здійнялося з восьми вістрь октограми й охопило чарівника. Усе це було насправді непотрібне для завершення заклинання, та ефектність появи для чарівників не пустий звук… 

Як і ефектність зникнення. Він зник. 

Мортів плащ лопотів на стратопівсферному вітрі. 

— Куди спочатку? — прокричала Ізабелл йому в вухо. 

— Фест Пеларґік! — крикнув Морт, і вихор відніс його слова геть. 

— Де це? 

— Агатійська імперія! На Противажному континенті! — і він вказав униз. 

Морт не підганяв Хропунця, бо знав, яка довга дорога попереду, тож величезний білий кінь розслаблено чвалав над океаном. Ізабелл глянула вниз на ревучі зелені хвилі в білих баранцях і міцніше притиснулася до Морта. 

Морт примружився, намагаючись розгледіти крізь туман біле марево, що означало сушу, й стримувався, аби не прискорити Хропунця пласким боком меча. Він жодного разу його не бив і, чесно кажучи, не знав, що з цього може вийти. Він міг тільки чекати. 

З-під його пахви показалася рука з сендвічем. 

— На вибір шинка або сир із кисло-солодким соусом, — сказала вона. — Можна й поїсти, доки іншої роботи немає. 

Морт опустив погляд на вогкий хлібний трикутник і спробував пригадати, коли востаннє їв. Годинник тут не поможе, треба рахувати за календарем. Він узяв сендвіч. 

— Дякую, — сказав він так чемно, як тільки міг. 

Крихітне сонце котилося до виднокраю, тягнучи за собою ліниве денне світло. Хмари попереду здіймалися, мов гори, і їхні краї відсвічували рожевим і жовтогарячим. За якийсь час він уже міг розрізнити внизу розпливчасті контури суші, розсипи міських вогнів тут і там. 

Півгодини — і він уже був певен, що розрізняє окремі будівлі. Агатійська архітектура тяжіла до приземкуватих пірамідальних форм. 

Хропунець знижувався, аж доки між його копитами й морською поверхнею не лишилося кілька футів. Морт ще раз роздивився клепсидру й лагідно потягнув за віжки, аби скерувати коня до морського порту, що був трохи далі в узбічному напрямку від їхнього поточного курсу. 

На якорі стояло кілька суден — переважно прибережні торгові вітрильники. Агатійські правителі не заохочували підданих подорожувати за межі імперії, щоби ті не надто переймалися побаченим закордоном. З тієї ж причини по всьому кордону країни було зведено стіну, яку охороняли так звані небесні стражі, а робили вони це таким чином: наступали щосили на пальці тим громадянам, яким спадало на думку визирнути за стіну й ковтнути повітря свободи. 

Траплялося таке нечасто, адже більшість підданих Сонцеликого цілком щасливо жили собі з цього боку Стіни. Так уже життя складається, що є ті, хто з цього боку, а є ті, хто з того, й тому шляхів два: виростити собі витриваліші пальці рук або просто не думати про зайве. 

— Хто тут головний? — запитала Ізабелл, коли вони пролітали над гаванню. 

— Якийсь хлопчик-імператор. Та насправді, гадаю, всім заправляє Верховний візир. 

— Жодної довіри до таких візирів, — глибокодумно сказала Ізабелл. 

І Сонцеликий Імператор такої довіри не мав. Візир, якого звали Дев’ять Мінливих Дзеркал, мав абсолютно чіткі уявлення щодо того, хто має керувати державою, в тому сенсі, що керувати має він, а юний правитель саме достатньо підріс, щоби ставити незручні питання на кшталт «Чи вам не здається, що Стіна матиме кращий вигляд, коли в ній буде кілька воріт?» або «Так, але хіба не цікаво, що на тому боці?». Тож Візир вирішив, що в інтересах Сонцеликого — вмерти в муках від отрути й бути похованим у негашеному вапні. 

Хропунець приземлився на пограбаний гравій у подвір’ї величезного палацу й тим самим кричущо порушив гармонію всесвіту[11]. Морт спішився і допоміг Ізабелл. 

— Просто під ногами не плутайся, — сказав він їй серйозно. — І не розпитуй. 

Він побіг кудись вгору емальованими сходами й поспішив крізь безмовні кімнати й зали. Спинявся він тільки іноді, щоби поглянути на клепсидру. Зрештою він добіг до кінця одного з коридорів і зазирнув крізь фігурну решітку до нижньої кімнати, де саме вечеряли представники імператорського двору. 

Юний Сонцеликий Імператор сидів схрестивши ноги на чолі низенького столу. Позаду нього тягнулася довга мантія, розшита коштовним хутром і пір’ям. Здавалося, він із неї вже трохи виріс. Решта придворних сиділи навколо столу у складновираховуваному порядку старшості, та серед них безсумнівно був і Візир, який украй підозріло длубався в своїй порції снуші й варених водоростей. Не вірилося, що хтось із присутніх от‑от помре. 

Морт прокрався вздовж галереї, завернув за ріг і заледве не наштовхнувся на кількох чималих небесних стражів, які саме зібралися біля підглядального отвору в паперовій стіні, передавали один одному цигарку й затягувалися, в характерній для солдатів манері прикриваючи сигарету долонею. 

Він навшпиньки пішов назад до решітки й підслухав таку розмову: 

— О, нехай наречуть мене найнещаснішим зі смертних, мій Вічний Повелителю, бо знайшов я оце в своїх цілком достойних снуші, — жалівся Візир, показуючи щось затиснуте між паличок. 

11

Кам’яний сад Усесвітнього Вмиротворення й Простоти, розбитий за наказом попереднього імператора, Дзеркала Єдиного Сонця1, завдяки впорядкованості предметів і тіней втілював у собі ідею фундаментальної єдності душі й матерії, а також ідею всезагальної гармонії. Вважається, що в точно впорядкованих камінцях цього саду зашифровано таємниці, що на них тримаються самі підвалини дійсності. 

1 Його прагнення слави знаходило вихід у звичці відрізати ворогам губи й ноги, а тоді обіцяти свободу, якщо вони зможуть пробігти місто з кінця в кінець, граючи при цьому на трубі. — Прим. авт.