Морт

— Содомі нон сапієнс, — промимрив Альберт. 

— Що це значить? 

— Най мене шляк трафить, коли знаю. 

— Це по-чарівничому? — запитав Морт. 

— Ти про чарівничі справи не патякай. Я про них нічого не знаю, про ті справи. Краще сюди-от мозок приклади. 

Морт втупився в лабіринти ліній і значків. Скидалися вони на павутину, у якій павук на кожному з’єднанні зав’язав вузлик і написав примітку. В очікуванні прозріння Морт дивився на плетиво, доки очі не запекло. Прозріння не сталося. 

— То як? 

— Для мене це якась хапонійська грамота. Не уявляю навіть, із якого боку дивитися, зверху вниз чи якось збоку. 

— По спіралі від центру, — схлипнула Ізабелл зі стільчика в кутку. 

Юнак і старий врізалися лобами, коли одночасно подивилися в центр. Тоді подивилися на Ізабелл. Та знизала плечима. 

— Батько навчив мене читати маршрутну карту, — сказала вона, — коли я сюди вишивати приходила. Іноді читав мені її вголос. 

— То ти можеш допомогти? 

— Ні, — сказала Ізабелл і гучно висякалася. 

— Тобто як це, «ні»? — гримнув Альберт. — Не час зараз для витребе… 

— «Ні» означає, — крижаним голосом відповіла Ізабелл, — що я можу поробити маршрути, а ви можете допомогти. 

Торгова гільдія Анк-Морпорка вдалася до наймання цілих банд молодиків із вухами завбільшки з кулак і кулаками, мов мішки з горіхами, чиїм обов’язком було перевиховувати тих, хто привселюдно відмовлявся визнавати принадність міста. Скажімо, філософа на прізвище Котосмажець одного дня знайшли в річці трохи нижче за течією — усього лише через кілька годин після того, як він озвучив легендарний афоризм: «Якщо людина стомилася від Анк-Морпорка, вона стомилася від життя по коліна в багні». 

Тому найбезпечніше і наймудріше було би зараз приділити трохи уваги одній — із численних, звісно, — одній з речей, якими Анк-Морпорк славний на весь мультивсесвіт. 

Їжі. 

Половина торгових шляхів Диска проходить крізь це місто сушею чи помітно замуленою річкою. Саме ж місто населяють представники більш ніж половини усіх племен і народів Диска. Відтак в Анк-Морпорку зіштовхуються й змішуються найрізноманітніші кухні світу: у меню місцевих закладів можна знайти тисячі видів і сортів овочів і фруктів, півтори тисячі видів сиру, двісті видів прянощів і спецій, триста видів м’яса, двісті видів птиці, п’ятсот різних видів риби, сотню варіацій на тему макаронів, сімдесят таких і сяких їстівних яєць, півсотні їстівних комах, тридцять видів молюсків, два десятки змій та інших плазунів, а ще світло-коричневу бородавчасту штуку, відому як хапонійський плавучий трясовинний трюфель. 

Заклади харчування в Анк-Морпорку теж різноманітні. Є дорогі, де порції крихітні, а тарілки величезні й срібні, а є непримітні, в яких, подейкують, приїжджі з екзотичних країн можуть скуштувати все, що зможуть проковтнути. 

«Реберня» Гарґи біля доків навряд чи зазначена в популярних довідниках як зразковий заклад — тут обслуговують тих, хто любить великі порції й ламає столи, коли таких порцій за свої гроші не отримує. Тут нікого не цікавить екзотична чи вишукана атмосфера, а їжа тут теж дуже проста: недозрілі пташині зародки, кишки, фаршировані перекрученими органами тварин, шматки свинячих туш, смажені в тваринному жирі коренеплоди. Або, як їх тут звуть, яйця, ковбаси, ребра й бульба. 

Заклади такого штибу не потребують меню. Досить глянути на жилетку господаря — Гарґи. 

Гарґа саме думав про те, як йому пощастило з новим кухарем. Величезний, мов живий рекламний щит для свого висококалорійного асортименту, він аж світився від вигляду зали, забитої задоволеними відвідувачами. І який той кухар швидкий! Навіть трохи підозріло швидкий. 

Він постукав у віконечко кухні. 

— Двооку яєшню, бульбу, боби й трольбургер, без цибулі, — гаркнув він. 

— ДОБРЕ. 

За кілька секунд віконечко відчинилося й звідти з’явилися дві тарілки. Вражений Гарґа задоволено похитав головою. І так весь вечір! Яєшні яскраві й лискучі, боби червоні, мов рубіни, смажена картопля золотава, мов тіла відпочивальників на дорогих курортах. Минулий кухар робив не смажену картоплю, а коричневий слиз «у мішечку». 

Гарґа озирнувся навкруги. Ніхто на нього не дивився. Він мав намір дізнатися, що ж там робиться, за віконечком. Він постукав знову. 

— Сендвіч із крокодилом, — сказав він, — і шви… 

Віконечко відчинилося. Гарґа вичекав кілька секунд, набрався духу й заглянув під верхній шмат хліба. Він не сказав би напевне, чи це крокодиляче м’ясо, але й не сказав би, що це не воно. Він знову постукав. 

— Гаразд, — сказав він, — я не скаржуся, просто хочу знати, як це дається тобі так швидко. 

— ЧАС НЕ МАЄ ЗНАЧЕННЯ. 

— Правда? 

— ТАК. 

Гарґа вирішив не сперечатися. 

— Ну, хлопче, маю сказати, працюєш ти нівроку, — сказав він. 

— ЯК ЦЕ ЗВЕТЬСЯ, КОЛИ ВАМ ОДНОЧАСНО ТЕПЛО, ВИ ЗАДОВОЛЕНІ Й ХОЧЕТЕ, ЩОБИ ТАК БУЛО ЗАВЖДИ? 

— Гадаю, це щастя, — відповів Гарґа. 

У крихітній захаращеній кухні, де всі поверхні вкриті столітніми нашаруваннями жиру, безупинно крутився Смерть — різав, шинкував, мішав, насипав і смажив. Крізь смердючий дим виблискувала його сковорідка. 

Він відчинив двері у холодну ніч, і в кухню зайшло з десяток вуличних котів, що збіглися на запахи молока і свіжого м’яса — найкращого Гарґиного м’яса, в якому той все одно не розбирався, — в мисках, заздалегідь розставлених на підлозі. Подеколи Смерть відволікався від справ, щоби почухати когось із котів за вушком. 

— Щастя, — промовив він і здивувався звучанню власного голосу. 

Гостроріз, чарівник і Королівський упізнавач, видерся на останню сходинку до вершини вежі й сперся на стіну, щоби дочекатися, коли серце припинить вискакувати з грудей. 

Та вежа, насправді, була не такою вже й високою. Просто достатньо високою, як для Сто Лата. В цілому за проектом і за виглядом вона була цілком собі звичайною вежею, в яких зазвичай тримають викрадених принцес. Зберігали там переважно старі меблі. 

Однак із тієї вежі був чудовий вигляд на місто й рівнину Сто — інакше кажучи, глядач міг спостерігати звідти достобіса капустяних полів. 

Гостроріз дійшов аж до потрісканого зубчастого парапету й подивився на ранкову імлу. Можливо, того дня вона була трохи імлистішою, ніж зазвичай. Трохи зусиль, і він майже помітив мерехтіння у небі. Трохи уяви, і він чув сичання в капустяних полях — такий звук, ніби хтось смажить саранчу. Гостроріз здригнувся. 

В такі миті він механічно перевіряв кишені. Цього разу він знайшов там хіба тільки кульочок желейок, злиплих в одну липку желеїну, і яблучний качан. Ні те, ні інше не могло його втішити. 

Насправді Гостроріз хотів того ж, чого й усі нормальні чарівники хочуть у таку мить, а саме: покурити. За сигару він би зараз убив, а за розтоптаний недопалок принаймні поранив би. Опанував себе. Тверде дотримання обіцянок корисне для виховання характеру, от тільки характер не надто віддячував Гострорізові за принесені в його ім’я жертви. Кажуть, справжній чарівник завжди має бути напруженим. Зараз Гостроріза можна було мов тятиву натягувати. 

Він відвернувся від капустоцвітого краєвиду й пішов униз гвинтовими сходами до головної будівлі палацу. 

Та все-таки, визнав він подумки, його задум працює. Населення не опирається думці про коронацію, хоча й не розуміє до кінця, кого коронуватимуть. Вулиці буде прикрашено, а ще Гостроріз домовився про фонтан на головній площі — його ввімкнуть, і з нього тектиме якщо не вино, то хоча б пристойне пиво з броколі. Також будуть народні танці — якщо знадобиться, то на вістрі меча. Будуть розваги для дітей. І смажений бик. Королівську карету наново позолотили, і Гостроріз оптимістично розраховував, що це змусить людей помічати її на вулицях. 

Непросто буде із Верховним жерцем Храму Сліпого Іо. Гостроріз вважав його милим стариганом, який був настільки ненадійним, коли доходило до жертвопринесень, що жертовні тварини втомлювалися чекати й ішли геть. Востаннє, коли він намагався принести в жертву козу, та встигла народити двох козенят, а потім материнство пробудило в ній відчайдушну сміливість, і половині жерців довелося тікати з храму.